Вона не приховує свого віку і з приємною посмішкою повідомляє: «Мені 61 рік. Я голова громадської організації Фундація підтримки осіб старшого віку “Вік щастя”. За моєї ініціативи вона створена 2017 року в місті Слов’янську». А ще Наталя Бондаренко попереджає: «Не треба по-батькові, мені подобається, коли в нашій мові використовуються слова “пан” і “пані”. Мені так зручно, мені так хороше. Це дуже гарно звучить».
– Пані Наталю, з чого починалась ваша організація? Назвіть, будь ласка, головну мету її роботи.
– Як на мене, будь-яка організація створюється тоді, коли власне тобі чогось бракує. На той момент, коли я ініціювала створення такої громадської організації, мені було вже понад п’ятдесят років. Але я залишалась людиною доволі соціально активною, комунікабельною, заклопотаною пошуками щастя, і не лише для себе. Проте, походивши по Слов’янську, я побачила дуже багато заходів для молоді, але нічого для людей старшого віку. Ці люди навряд чи підуть туди – більш впевнено вони себе почувають у колі своїх ровесників. Їм так легше комунікувати, у них спільне минуле, спільне сьогодення і спільне майбутнє. Виходячи з цього я зрозуміла, що маю працювати на підтримку і розвиток людей старшого віку. Ось це і є головна мета нашої організації.
А якщо конкретизувати, їх підтримка у соціальних, економічних, спортивних, культурних – будь-яких інтересах.
– Як ви опинилися в Кропивницькому?
– Свою діяльність протягом років ми здійснювали у Слов’янську. Трохи поширювали на національний рівень, залучаючи партнерів з інших міст. Але через повномасштабне вторгнення російських військ на запрошення пані Вікторії Талашкевич у березні 2022 року ми переїхали до міста Кропивницького. При цьому змогли вивезти дещо з технічного обладнання, а головне – напрацьований досвід. Ми маємо команду, яка продовжує працювати онлайн. А у Кропивницькому до неї приєдналися ще декілька людей. Нині вона складає шість осіб. А на наші заходи приходить багато зацікавлених людей.
– Чи не контактували ви з пані Фаїною Поздняковою, яка веде практично ту саму роботу в нашому університеті третього віку «Натхнення»?
– Ні, не ту саму… Так, ми знайомі з пані Фаїною. Але, думаю, нам варто ближче познайомитися через деякий час для здійснення спільних проєктів. Адже разом з міською адміністрацією, з департаментом соціальної політики ми плануємо провести форум до Дня людей поважного віку у жовтні. Саме на цьому форумі ми хотіли б об’єднати усі ті організації, які працюють з людьми старшого віку, у тому числі університет «Натхнення».
– Які форми роботи ви застосовуєте нині у своїй діяльності?
– Це тренінги, зустрічі, форуми. Наприклад, нещодавно ми розпочали проєкт, спрямований на психологічну підтримку людей старшого віку з використанням арттерапевтичних практик – музикотерапії, текстотерапії, скетчингу (малювання візуальних нотаток). Через співи або гру на «шумових інструментах», через малюнки, записані власні історії людина може виразити себе, вона не просто висловлюється, а змінює своє уявлення про себе і ставлення взагалі до себе, до життя.
– Розкажіть, будь ласка, як ви потрапили на стажування у Прагу і що винесли з нього?
– Я побачила в Інеті пропозицію від Празького громадянського центру пройти стажування в їхній резиденції. Цей Центр періодично пропонує тримісячну стипендіальну програму для журналістів, активістів і дослідників, правозахисників, а також членів НВО, що займаються цивільним активізмом і соціальними проблемами в Східній Європі та Центральній Азії. Я подала туди свою проєктну пропозицію щодо постколоніального впливу на людей старшого віку. Я аргументувала тим, що моя дослідницька робота буде спрямована на відродження їхніх культурно-особистісних цінностей і спрямована на те, щоб вони перейшли від «ми» до «Я», а потім сформували нову формацію «Ми». Мене запросили, оплативши усі витрати.
У Празі я зустрічалася з представниками практично усіх організацій, які працюють з людьми старшого віку. Наприклад, організації «Елпіда», якій 30 років і яка проводить приблизно таку ж роботу. Тут треба розуміти, що таке європейська спільнота, де існує асоціація таких організацій. Але туди нас поки що не приймають, бо ми не є членами ЄС.
Мене цікавило, яким чином підтримуються ці організації, як фінансується і координується їхня робота. Так от, в «Елпіди» є власний глянцевий журнал, що розповсюджується через підписку. Він для людей і про людей старшого віку. І вони платять гроші, але невеликі, бо він дофінансується. В «Елпіди» є своя комп’ютерна школа, студія йоги, орнітологічний клуб, швейна і в’язальна майстерні, фотооб’єднання, екскурсійні проєкти, курси з медіаосвіти, з вивчення англійської та китайської мов.
Хочу наголосити: я – приклад того, як пенсіонер може побачити світ, як це можна робити.
– І все ж, який найголовніший висновок з цього ви зробили?
– Попри все, дещо краще є у нас. До того ж, ми живемо в умовах війни. У нас величезна кількість внутрішньопереміщених осіб старшого віку. Ми отримуємо новий досвід, яким чином цим людям, з одного боку, допомагати, а з іншого – включити їхнє у формування нашого майбутнього, бо людство старіє, а Україна тим більше. Тобто маємо не тільки організувати їхнє дозвілля, але й включати їх у соціально активну роботу. Там такого досвіду не мають.
Бесіду вів Роман Любарський.
«Батьківщина» вимагає скасувати закон про легалізацію грального бізнесу