Чотири роки тому, будучи ще на посаді міського голови, Андрій Райкович у своєму виступі на Хуторі Надія наголосив: «“Вересневі самоцвіти” стали справжнім символом, що сповнений високодуховного змісту. Хутір Надія, місце проведення фестивалю, надихає на творчість та любов до рідної землі. Приємно бачити на цьому святі знаних театралів, режисерів, акторів. Бажаю фестивалю щороку збільшувати свою географію, творчого злету та процвітання».
Звісно, цьогорічні вистави, акції та події фестивалю присвячені антивоєнній тематиці та спрямовані на допомогу ЗСУ. Проте вже варто задуматись над тим, яким він буде після війни в сенсі географії, творчого злету та процвітання. Чи взагалі доживе до свого чергового ювілею?
Отже, на запитання «Як ви бачите подальшу долю Всеукраїнського фестивалю “Вересневі самоцвіти”?» сьогодні відповідають:
Заслужений діяч мистецтв України, театрознавець Сергій Васильєв:
– Я бував раніше на «Вересневих самоцвітах», а чотири роки тому навіть був у складі журі. Тому тут є два моменти.
Наскільки я розумію, «Вересневі самоцвіти» були придумані як фестиваль народних театрів, тобто аматорських колективів. Оскільки він існує понад п’ятдесят років і попри усі перипетії – зміни політичного устрою, президентів, ковіду і бог зна чого, що було в нашому житті до війни, – він вистояв, то його шкода було б втрачати. Він має жити.
Сергій Компанієць намагався зробити ребрендінг цього фестивалю. Тобто зробити його професійним фестивалем. І цю марку, мені здається, варто було б просто підтримувати.
Другий шлях – повернути фестиваль до того, з чого він починався. До конкурсу та показу аматорських театрів. Але я не певен, що нині є достатньо аматорських колективів, гідних уваги. Пригадую, що тоді, років сорок тому, це театральне свято було дуже офіціозним. Єдине, що було прекрасне, – приїдемо кудись, а там з хлібом-сіллю зустрічають. І таку колгоспну паляницю я донині пам’ятаю.
Директор департаменту культури і туризму облдерждміністрації Уляна Соколенко:
– «Вересневі самоцвіти» мають продовжувати своє існування. Наразі йде війна. Складно робити прогнози чи кардинальні реформування. Та я вважаю, що в першу чергу має про це казати Театр корифеїв.
Директор театру імені Кропивницького В’ячеслав Вандрашек:
– Фестиваль буде жити! Після нашої Перемоги на фронті проведемо певне переформатування та покращення структури й організації проведення свята.
Доцент кафедри української філології та журналістики Ольга Крижанівська:
– Хай збереже найкращі традиції. Але б хотілося, щоб хоч раз він проходив під гаслом «Новітня драматургія!».
Заслужений працівник культури Валентина Ревенко:
– За виключенням 10 років торування «культурної ниви» у Новоархангельську після закінчення музичного училища, жодного разу не пропустила «Самоцвітів». Кожен фестиваль мав своє обличчя, але не всі запам’яталися, були відверто статичні. Проте більшість однозначно мала успіх у наших глядачів.
«Вересневі самоцвіти» повинні стати головною подією мистецького життя нашого театрального міста. Але для цього повинна з’явитися об’єднуюча ідея для всіх заходів впродовж цілого року, в якій матимуть місце:
активізація діяльності асоціації театральних діячів або її створення;
творчі зустрічі з письменниками, режисерами, акторами, театральними колективами;
обласному конкурсу самодіяльних театральних колективів слід надати статус всеукраїнського із розширенням його підготовки і висвітлення;
зустрічі на Хуторі Надія повинні стати святом театру і акторів. На жаль, в останній час це стає більш ярмарковим дійством.
Під час «Кропфестів» була організована хода, яка тільки першого року була цікавою, а після того прийняла вигляд лише проходження акторів у костюмах, без теми, без ідеї, без змісту.
Звичайно, це треба реалізувати вже після війни, коли можна залучити значні кошти для запрошення провідних театрів, визначних імпрез, на режисуру ідеї та відповідну атрибутику. Таких у нашому місті на цей час немає.
Музикознавець Ірина Сікорська:
– «Вересневі самоцвіти» для мене це, насамперед, буяння барв золотої осені на Хуторі Надія. Це неповторний смак яблук із тамтешнього саду. Це – побачення з корифеями… Яким я би хотіла бачити фестиваль у майбутньому? Синтетичним, тобто комбінованим. Щоби на участь у ньому стояла черга: своєрідна проща до наших великих земляків – засновників українського театру. І, водночас, ніби звіт продовжувачів їхньої справи. Щоби класичний репертуар завдяки сучасним постановкам підносився до світового рівня, подолавши тавро «побутового» (читай: приземленого, провінційного, містечкового). Щоби було задіяно якомога більше майданчиків – великих і різних. Щоби дискусії театрознавців про шляхи розвитку українського театру й світові тенденції. Щоби акторсько-режисерські зустрічі й майстер-класи. Щоби виставки (ескізів, декорацій, костюмів, шкіців тощо). Щоби театральна хода (від музею Кропивницького до театру). Щоби в цей тиждень місто вирувало й жило театром. Тобто, щоб усе було, як на найпрестижніших імпрезах. «О, недосяжні мрії, палкі надії…» Перемоги! Зараз це – найголовніше.
Підготував Роман Любарський.
Які пільги можуть отримати ветерани при працевлаштуванні