«Підтримували мене, коли був на межі…»

Давно збирався розпитати Олександра Чуднова про його дружбу з Володимиром Панченком і Леонідом Куценком. І от  така можливість трапилася.

Відповідаючи на перше запитання – про початок стосунків з Панченком і Куценком, Чуднов почав  здалеку.

– Як тобі відомо, я у вісімдесятих роках викладав зарубіжну літературу в Кіровоградському педагогічному інституті. Ще коли був студентом, мене залучили до створення підручника із зарубіжної літератури українською мовою (Чуднов має на увазі підручник Прокаєва, Долганова і Кучинського,  – В.К.). Мене відряджали в бібліотеки Москви і Ленінграда, за що я вдячний інституту. Потім залишили викладачем. Я чекав повернення на нашу кафедру Наді Карленко, яка навчалася в московській аспірантурі. Сподівався, теж займуся наукою. Звісно, Льоню Куценка я знав, він тоді був комсоргом філфаку, а фактично – помічником Показєєвої (Лідії Георгіїівни, деканеси філологічного факультету, – В.К.). Показєєва була строга класна дама, і Льоні вдавалося подобатися і їй, і студентам. Я стосунків з ним я не мав ніяких. А 1989 року мене виперли з інституту, хоча кафедра й захищала мене. Ти ж знаєш, я був непоступливим викладачем. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння керівництва, була двійка, яку поставив дочці секретаря обкому. Перед тим була двійка дочці заступника міністра. Вона теж не підготувалася до екзамену, хоча розумниця, тепер дружимо. Пізніше я зрозумів, що інститутське начальство по-іншому не могло вчинити щодо мене, але тоді, 1989 року, опинився без роботи. Характеристику в інституті мені написали чорним чорнилом, а це означало, що й іншим вишам не варто зі мною зв’язуватися. І мене не взяли навіть вчителем фізкультури в школу у селі Вишняковому. Якось іду вулицею Леніна і напроти «Млинців» зустрічаю Володимира Євгеновича Панченка, він тоді викладав в педінституті і був відповідальним секретарем обласної організації Спілки письменників. Запитав мене, як справи. Кажу, не беруть на роботу, залишається піти в кранівники, п’ятий розряд маю з армії, в «стройбаті» служив. Панченко каже, що його помічниця і бухгалтерка в Спілці письменників, Люда, пішла в декретну відпустку і я можу зайняти її посаду. Так я став бухгалтером. Потім мене перевірили київські ревізори і вжахнулися: дебет з кредитом не сходився,  я недоплатив собі десять карбованців, а Панченку – тридцять. Зате мав повну свободу. Згодом повернулася із аспірантури Надя Карленко і попросила свою тітку, яка в КІСМі завідувала кафедрою наукового комунізму, взяти мене на роботу. Влаштувавшись, я вів курс «Книги, які змінили світ». Назву взяв із статті  Євгена Немировського, нашого земляка, завідувача відділу рідкісної книги Державної бібліотеки СРСР імені Леніна, великого знавця слов’янської літератури.  Ми з Олександром Борисовичем Ільїним зачитувалися його статтями в «Книжном обозрении». Іноді Ільїн показував мені книжки, про які писав Немировський. Працювалося в КІСМі мені чудово. Мої лекції слухали розумні люди з різних кафедр – економіки, машинобудування… На нашій кафедрі й Віктор Шишкін, тоді ще суддя обласного суду, підпрацьовував. Той період називаю творчою відпусткою, яку отримав завдяки Панченку. Пам’ятаю, як його намагався нагнути обком партії. Володимир Євгенович, ставши одним з лідерів місцевого демократичного руху,  ще залишався в лавах КПРС. Позбутися партквитка тоді означало втратити роботу. Заступився за Панченка не хто-небудь, а сам Павло Загребельний. Приїздив у Кіровоград, зустрічався з керівництвом обкому. Був і публічний виступ, у Палаці культури імені Компанійця. Загребельний справив на мене сильне враження.  Коли Панченко балотувався в депутати Верховної ради України та Верховної ради СРСР, я йому допомагав. Разом із студентами розповсюджував агітацію. Ставши народним депутатом України (у всесоюзний парламент не пройшов), Володимир Євгенович часто приїздив у Кіровоград. 

На викладацькій роботі в педінституті я не цікавився історією нашого краю, вона мене мало хвилювала. А опинившись поза педінститутом, почав тісніше спілкуватися з Юрою Вороновим, який, ще працюючи в обкомі комсомолу, організував друк портретів українських гетьманів. Ми задумали створити книжку з історії нашого краю. У той же час «Літературна Україна» опублікувала звернення Івана Дзюби, Оксани Забужко, інших представників української інтелігенції – ішлося про Дмитра Чижевського і необхідність гідного його вшанування на Кіровоградщині. До того ні я, ні Панченко, ні Куценко не знали про Дмитра Чижевського. Мене він зацікавив тим, що досліджував літературу й філософію Середньовіччя, а ця тема мені близька. Я поніс той випуск «Літературної України» Погрібному, який у «Кіровоградській правді» працював. Згодом «Кіровоградка» передрукувала звернення про Дмитра Чижевського. Льоня Куценко теж зацікавився Чижевським, поїхав в Олександрію, зібрав там матеріал про нього.  Потім познайомив мене з творчістю Євгена Маланюка. Він тільки починав ним займатися. Твори Маланюка йому привіз із США брат,  який працював чи то радянським дипломатом, чи то торговельним представником. І Чижевський, і Маланюк стали для мене й Льоні спільними темами. Ми шукали згадки про них в обласному архіві. Пам’ятаю день, коли Льоня знайшов там Маланюковий рукопис «Василий Жуковский и русская поэзия». Повертаючись з архіву, ми почувалися щасливими. Льоня, досліджуючи творчість Маланюка, звертався до мене за допомогою, коли чогось не знав. Наприклад, Маланюк у працях про відносини влади й народу згадував Ортегу-і-Гассета, книжки якого в Україні ще були рідкістю. А я таку літературу мав, привозив з Києва, де їх видавала невеликими тиражами «Основа». Ми з Льонею й на обласному телебаченні розповідали про Маланюка, про Чижевського.

Перебиваю Олександра Вікторовича, щоб з’ясувати: як він звертався до Куценка й Панченка – казав «ви» чи «ти»?

–   Куценкові я казав «ти», «Льоня». І він мені казав «ти», «Сашко». До Панченка, хоч він і ненабагато старший, я звертався «ви», «Володимире Євгеновичу». Він мені казав «ти». Але Панченко багатьом знайомим казав  «ви», таким чином тримав дистанцію.       

Ще одна наша спільна історія – пов’язана з колекцією Ільїна. Панченко і Куценко хотіли умовити Ільїна, щоб передав колекцію державі. Ільїн, дізнавшись  про це, попросив мене познайомити його з ними. Панченка в Кіровограді не було, і я привів Куценка. Ільїн влаштував йому екзамен – показував книжки зі своєї колекції, які стосувалися української історії,  і питав, що Льоня знає про них. Показав книжку Яворницького, видану за життя автора. Показав «Синопсис», виданий у Києві в сімнадцятому столітті. І ще багато чого показав. Льоня розповідав про ці книжки. Він цей іспит склав достойно.  Ільїн мені сказав: «Приводь його й надалі». Льоня вважав, що йому дуже пощастило. Панченко домовлявся з віце-прем’єром Жулинським, той мав приїхати в Кіровоград, подивитися на колекцію Ільїна. Але Ільїн помер, це сталося у жовтні 1993 року. Потім Панченко і Куценко докладали зусиль, щоб його колекція залишилася в Кіровограді. Панченко подбав і про облаштування у нашому краєзнавчому музеї кабінету Винниченка. Так само – з речами Чикаленка, якого, по суті, відкрив Панченко. Вважаю, Євген Чикаленко – один із світочів, які жили в нашому місті. Тільки от у бібліотеці Чижевського немає його зібрання творів, вона їх не придбала. Їх можна купити у «Книгарні Є». Стоять там на нижній полиці, зате Черчіль на видному місці… 

1991 року закінчилася декретна відпустка Панченкової помічниці Люди. Я влаштувався на роботу в бібліотеці імені Крупської, яку згодом було перейменовано – на честь Чижевського. Панченко, щоб я не скис, запропонував випускати  «Єлисавет» – історико-краєзнавчий додаток до газети «Народне слово». У допомогу мені дали Катю Рябоштан, нині покійну. Катя чудово знала українську мову,  добра працівниця. Щоб зібрати матеріал для «Єлисавета», я вирушив у Санкт-Петербург, грошима допомогли голова Кіровоградської міської ради Мухін і його заступник Перевозник. Привіз звідти виписки з архівів, – показує на купу товстих зошитів. – Багато чого з них не опубліковано і навряд чи буде опубліковане. Впродовж двох років видавався «Єлисавет». Ми публікували краєзнавчі розвідки на основі архівних документів, статті з дореволюційної періодики, Катя перекладала їх на українську. Наприклад, статтю Дмитра Чижевського про етапи розвитку культури ми опублікували  першими в Україні, цей текст я привіз із Санкт-Петербурга. Друкували праці уродженки Єлисаветграда Наталії Бракер про історію нашого краю, про філософа Шпіра, теж нашого земляка, який мав вплив на Ніцше, Рільке, Штайнера, Льва Толстого. Праці Шпіра  досі не перекладено на українську. Писав для «Єлисавета» і Панченко. Наприклад, надрукували його статтю про Семена Климовського, якому належать слова пісні «Їхав козак за Дунай». «Єлисавет» був унікальним виданням. Його тепер у різних країнах, в тому числі у США,  досліджують. Днями Волохов, художник, телефонував з Франції. Каже, їздив у Мужен, бачив будинок, де Винниченко жив, там на стіні – номер нашого «Єлисавета», присвячений Винниченку.

А робилося це видання за невеликі гроші, й технічні можливості наші були дуже скромні –  Інтернету ще не було. Ми відкрили для себе Федора Плотніра, цю дивовижну людину. Я, Панченко і Федір Шепель їздили до Плотніра в Нову Прагу. Перше вшанування Винниченка, до якого я теж причетний,  було всеукраїнського рівня. На запрошення Панченка, який мав великий авторитет, приїздили дуже поважні люди. У нас появився проспект Винниченка, на його честь перейменували педінститут. Коли ми обговорювали це питання з Панченком, я йому сказав: «Пушкін не образиться».  Першими в Україні ми вшанували й Маланюка. Брали участь Володимир Панченко,  Василь Марко і, звісно ж, Льоня Куценко, який уже з дисертацію писав про Маланюка,з Мікулашем Нервлі листувався, який теж досліджував його життя і творчість. Впродовж тижня у бібліотеці читалися лекції про Маланюка. І  я читав (тема: «Маланюк про більшовизм»), і Гена Коган  з краєзнавчого музею. Був концерт, виступав Любович зі своїм хором. Ільїн приходив, він тоді ще живий був. Заходи з вшанування Чижевського проводили під егідою Академії наук. Тарковським Панченко цікавився також. На відкриття меморіальної дошки на честь Арсенія Тарковського приїздили Марина Тарковська, відомі українські поети, зокрема Вінграновський. Коли я досліджував життя генерала Самсонова,  разом з Панченком і Домаранським їздив у маєток, який належав Самсоновим, це в Якимівці недалеко від Малої Виски. Побували біля могили, вирвали бур’ян. Заїхали у Малу Виску, де жив Кондратюк, який розрахував політ на Марс, а мешкав у підвалі, і його вважали несповна розуму. Подивилися ми й на маєток Кудашева. Також я допомагав Панченку збирати матеріали про Зерова. Їздили в Новомиргород, спілкувалися там з бабусями, яких навчав Зеров.

Найближче ми з Панченком і Куценком відчули одне одного, коли поїхали у Львів за обладнанням, необхідним для реставрації колекції Ільїна. Реставратора знайшли у Кіровограді. Потрібне було обладнання. Я вичитав десь, що воно продається у Львові. Грошима допомогли прокурор Кіровограда Вячеслав Пилипенко і начальник управління юстиції Петро Михалкович. Панченко саме мав вільний час від роботи у Верховній Раді і запропонував Льоні й мені поїхати на його «Ладі»: «Буду вашим водієм». Це було свято. Дорогою Панченко й Куценко співали пісень – українських, російських, бардівських. Іноді з кущів вискакували міліціонери, я виходив – бо гроші були в мене –  давав мзду, і ми їхали далі. Панченко не хотів показувати посвідчення народного депутата. Та й гроші  були,  чому  б і не поділитися з міліцією. Ми не поспішали.  Погода стояла гарна, тепла – початок вересня. Відвідали цікаві місця – Хотинський замок, фортецю в Кам‘янці-Подільському. Фотоапарата не мали, тому на згадку знімків не залишилося. Приїхавши у Львів, купили обладнання, я виторгував знижку. Льоня аж здивувався: «Сашко, ти ніби все життя на базарі торгував». Заїхали до львівських друзів Панченка. Були і в Тараса Салиги, завкафедрою української філології у Львівському університеті, нині покійного. Тарас Салига був великим знавцем емігрантської літератури. Львівський університет отримував її від діаспори. Салига завів нас  у кімнату, а там – полиці, заставлені такими книжками, журналами, і запропонував мені: «Даю п’ять хвилин, що вибереш – те й твоє». Це була його велика помилка. За п’ять хвилин я вигріб найкраще. Журнали «Сучасність»,  збірники. Ми завантажили все це в багажник, він аж опустився, і Панченко вже вів машину повільніше, ніж до Львова. А треба було поїхати до одного діда, за Черемош. Він у лісі він жив. Панченко мав до нього етнографічний інтерес. Дід почастував нас гуцульським кабанчиком. Це порося, начинене білими грибами, чорносливом.  Смакота  неймовірна. Дорогою назад заїхали до батьків Льоні в Ульяновський район. Його мама заходилася нас частувати. Були дивовижно смачні квашені помідори. Ми повечеряли, поспівали. Постелили нам «у тій хаті», як кажуть у селі на світлицю для гостей. Спали ми покотом. Я – в центрі, Льоня й Панченко – по боках. Близько другої ночі я прокинувся від гучних звуків з подвір’я. Льоні поруч не було. Прокинувся й Панченко, виходимо у трусах надвір, а там  Льоня, теж у трусах, у місячному світлі рубає деревину, біля нього – батько, керує. Мабуть, Льоня давно обіцяв батькові зрубати деревину.  І таки зрубав, ми з Панченком допомогли повалити в потрібному напрямку. А ось поглянь, ця книжка вийшла в Кіровограді.

Олександр Чуднов розкриває книжку Володимира Панченка «Магічний кристал».  Там – напис: «Дорогому Саші Чуднову у день вашої коронації з побажаннями добра і щастя. Щиро В. Панченко, 18.V.95». Цікавлюся, що означає «коронація».

–   Я став першим лауреатом обласної премії імені Ястребова. За роботу над виданням «Єлисавет».

Чуднов демонструє ще кілька книжок з дарчими написами авторів – класиків літератури й літературознавства Михайла Слабошпицького, Валерія Шевчука, В’ячеслава Брюховецького.

–   Із цими достойними людьми я  познайомився завдяки Володимиру Євгеновичу Панченку. З Григорієм Гусейновим, який був редактором журналу «Кур’єр Кривбасу», – теж. Інтелігент, світла людина. Ми й тепер спілкуємося телефоном, він у Києві мешкає. Коли мене викинули з бібліотеки, Гусейнов віддав мені премію Ястребова, яку отримав. Після «Єлисавета» – його випуск припинився через брак грошей – появилася «Вежа». Там опубліковано документальну повість «Колекціонер», це – історія про Ільїна. Автори – Панченко, Паша Босий, Льоня Куценко, а матеріал їм дав я.  А коли мене виперли з бібліотеки, Льоня Куценко, зустрічаючи на вулиці, питав: «Сашко, ти сьогодні їв? Ходімо до мене, зварю борщ». І варив борщ, і годував Чуднова. Коли мене почали судити, Панченко, Куценко і Барабаш вступилися за мене. Написали листа Моцному…

Чуднов має на увазі висунуте йому, завідувачеві відділу рідкісної книги, звинувачення у службовій недбалості, якою, з точки зору слідства, скористалися невстановлені й досі злодії – викрали деякі екземпляри з колекції Ільїна. Прошу Олександра Вікторовича бодай трохи розповісти про ту історію.

– Я зустрічався з цього приводу з міліцейськими начальниками. Вони питали: як це могло статися? Я їм сказав: нічого дивного. Бібліотеку охороняв старикан, який звик уночі спати. Хто взяв? Взяли ті, кому це належало. Це були книжки не Ільїна. Ті книжки він узяв  на реставрацію. Коли Ільїн помер, власники книжок сиділи у в’язницях. Вийшовши на волю, вони стали в Росії бізнесменами, директорами банків. Послали сюди своїх людей, ті й забрали. Наприклад, статут Петра I, збірник гравюр Хогарта. Але дуже багато залишилося. І після того випадку колекцію Ільїна стали охороняти як слід. 

І знову – про Панченка, Куценка.

– Мене дивувало, що Льоня, який починав кар’єру комсомольським активістом,  у науці брався за теми, ніким раніше не досліджені. Спочатку  зайнявся драматургом Миколою Кулішем, потім Маланюком. Це вже пізніше Маланюк став офіційним об’єктом літературознавства. А коли Льоня починав, Маланюка дехто й фашистом називав. 

За Панченком я таких суперечностей не помічав. Льоня був трохи колючим, а Панченко – відкритим. Матеріальні речі його мало цікавили, і політика його не зіпсувала. Моя мама як побачила Панченка вперше, сказала: «Світла людина». Це з його посмішки було видно. Коли моя мама померла, Панченко приїздив на похорон. Написавши докторську дисертацію, він приїхав до мене. Я мав комп’ютер, сканер і принтер, три чи чотири ночі набирали текст, друкували, зшивали. Якось трапилася містична історія. Я поїхав велосипедом у Федорівку до Пересунька, який  мав там дачу. Мав там хатку й  Панченко, а в той час він перебував у Чикаго. Проїжджаючи повз Панченкову дачу, я впав. Панченко, повернувшись з Америки, розповів, що того ж дня він катався на велосипеді в Чикаго і теж упав, пошкодив ключицю. Вона потім ще довго його непокоїла.     

Незадовго до смерті Володимир Євгенович був у мене вдома. Йому потрібні були листи Чехова з повного зібрання творів – хотів прослідкувати  тему України в житті і творчості Чехова. Панченко знав, що одне з моїх перших досліджень – про Чехова й Суворіна. Звісно, я мав тридцятитомник Чехова. Панченко, тяжко хворий, горів роботою.

Панченко і Куценко відкрили мені українську культуру, завдяки їм дізнався про високий рівень української літератури. А понад усе  вдячний їм за те, що підтримували, коли був на межі…