Не вірю!

Від зміни місць доданків сума не змінюється. Арифметика за II клас.

Система центральної виконавчої влади має бути реформована – про це нам розповідають практично від самого моменту створення української держави. Більше того, були неодноразові спроби перебудувати Кабмін, об’єднати, роз’єднати чи хоча б перейменувати міністерства й відомства, перерозподілити функції та кадри. Але всі вони закінчувалися у найкращому разі нічим, а в найгіршому – зростанням числа чиновників.

Низька ефективність роботи та висока корумпованість структур Кабміну не були секретом і в мирний час. А у воєнний ця тема стала спільною для всієї країни. Окрім самої центральної влади. За два роки російського вторгнення Кабмін не лише не перевів економіку на воєнні рейки, а й не перебудувався сам. У зв’язку з цим показово, що його, як і раніше, очолює Денис Шмигаль, який якось непомітно перекрив рекорд перебування на посаді самого Миколи Яновича Азарова!

Чому довгі роки не вдавалося модернізувати центральну виконавчу гілку влади – це окрема тема, гідна солідної монографії. Втім, за бажання опис основних факторів можна вмістити в кілька абзаців.

По-перше, Кабмін разом із усіма «передмістями» – це гігантська годівниця для тисяч вбудованих у систему людей. За великим рахунком, їхні функції зводяться до двох основних напрямків:

– розподіл фінансових потоків в рамках державних програм і контроль за ними, що для дотаційної країни є надзвичайно важливим;

– створення бюрократичних труднощів для всієї країни та героїчне їх подолання як підтвердження власної цінності.

По-друге, для різкого скорочення кількості міністерств та відомств з усіма прісними потрібні політична воля та кардинальна зміна їх функцій. Або, простіше кажучи, ціла революція, яка неминуче супроводжуватиметься зростанням плутанини, безробіття та еміграції.

По суті, Кабміну пропонується зробити собі самому обрізання, але оскільки цей процес дуже болючий, то можна впевнено припустити, що і цього разу все обійдеться лише втратою шматочка крайньої плоті й зміною вивісок на будівлях і кабінетах.

Ну і по-третє, як не дивно, але така реформа – дуже дороге задоволення! Тільки уявіть, які величезні компенсації доведеться виплатити звільненим, а потім ще й ще раз відновленим на роботі на підставі судових рішень.

Тепер переходимо до улюбленої автором частини колонки під гаслом «Що робити?». Я чудово розумію, що докричатись із Кропа до Києва – завдання непосильне, але, як той папуга у зоопарку, мовчати не можу.

Для початку був би сенс створити військовий кабінет міністрів (ВКМ), приклади такого відомства є і в історії, і в наші дні. До ВКМ мають увійти 8 – 10 міністерств, від яких безпосередньо залежить подальше існування країни. З них у «чистому вигляді» – Міністерство оборони, МЗС, МВС та Міністерство юстиції. Решта членів ВКМ може представляти конгломерати різних міністерств з єдиним керівництвом та необхідною кількістю фахівців. Наприклад, Міністерство економіки та фінансів із цілою купою департаментів. Ті, хто не потрапив до ВКМ, живуть собі далі у напівзамороженому вигляді, виконують мінімально необхідний обсяг поставлених завдань, реагують на форс-мажори та скорочуються природним шляхом (пенсії, мобілізація тощо). Або структуруються як об’єднання держслужб та держагентств.

Щодо скорочених топ-чиновників, то я не вірю в необхідність їх працевлаштовувати. Подивіться декларації: за кожним із них – дружина, теща, мама та діти з гарним бізнесом та капіталом. Винятків практично немає. Навіть дружина нашого прем’єр-міністра Катерина Шмигаль не втрималася й зареєструвала у воєнному 2024 році (!!!) фірму зі статутним капіталом 30 (тридцять) млн грн. Основний вид діяльності – здавання в оренду нерухомості.

Спостерігаючи, як мучиться влада, народжуючи закон про мобілізацію, який стосується насамперед пересічних, «неброньованих» громадян, щодо всіх цих планів чергового реформування Кабміну чомусь хочеться згадати вічну фразу Станіславського, сказану зовсім з іншого приводу. Не вірю…