Не втратив шляхетності

Дивовижно, але старий корпус ЦДУ імені Винниченка, 120-річчя якого нещодавно відзначалося, за цей час не зазнав перебудов і зберігся таким же красивим і функціональним, яким його задумав відомий архітектор Олександр Лишневський.

Він проєктував цю будівлю як приміщення навчального закладу – Громадської жіночої гімназії. Навесні 1904 року новобудову урочисто відкрили. В часи СРСР тут діяла, як тоді казали, кузня педагогічних кадрів під різними вивісками – педагогічний технікум, інститут соціального виховання, педагогічний інститут.

Звісно, цей корпус називали старим не завжди. Валентина Бажан навчалася на філологічному факультеті Кіровоградського державного педагогічного інституту імені Пушкіна у 1970-х роках, коли тут розташовувалися три факультети – філологічний, фізико-математичний та іноземних мов. Музично-педагогічний був на тодішній вулиці Леніна, фізичного виховання – там, де й тепер, а історичного й педагогічного ще не існувало. Ректорат розташовувався там, де й нині. Як побудували семиповерховий корпус, начальство перебралося туди.

– Коли я навчалася на третьому курсі, розпочалося будівництво семиповерхівки, – розповідає Валентина Бажан. – Перед тим на подвір’ї нашого корпусу довго лежала купа дощок, їх було використано на будівництві. Хлопців з нашого факультету залучали до будівництва, і якось я теж поклала кілька цеглин.

Протягом кількох десятиліть студентам слугували старі важелезні дерев’яні парти, фарбовані зеленою фарбою. Частину їх збережено – стоять в аудиторії № 30.

– Декілька років тому я зустрічалася з колишніми своїми вихованцями з філфаку, які випустилися на початку 1990-х. Одна, побачивши ці парти, розчулилася, ледь не цілувала.

Валентина Бажан згадує яблуню, яка росла на подвір’ї старого корпусу:

– Улітку ми ласували яблуками, дуже солодкими.

Поряд, на місці теперішнього п’ятиповерхового корпусу університету і офісів агрохолдингу «I & U Group», завод «Більшовик» випускав м’ясорубки. За словами Валентини Бажан, під час сильних дощів із заводського подвір’я витікав струмок зеленого кольору.

На площі, де нині пам’ятник Винниченку, стояв Ленін. Нібито бетонний, не з бронзи. У 1990-ті роки, коли будувався п’ятиповерховий корпус, вождь світового пролетаріату зник. Подейкували, нібито його забрав собі один народний депутат – на пам’ять про навчання в педінституті. Я цікавився долею Леніна у тодішньої очільниці обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури Євгенії Чабаненко, у минулому – видатної місцевої функціонерки. Вона відповіла, що цю таємницю забере із собою в могилу. Так і сталося.

Валентині Бажан теж нічого не відомо про того Леніна. Але вона чула від Івана Денисенка – батька своєї подруги Ольги Денисенко, який років із сорок тому працював завгоспом педінституту, що в підвалі старого корпусу зберігався пам’ятник Сталіну. Очевидно, його зняли з більш почесного місця після засудження культу особи Сталіна.

Чудово пам’ятає Валентина незугарне приміщення, прибудоване до старого корпусу німцями під час окупації (вони розмістили в цій будівлі госпіталь).

– Коли я була студенткою, у тій прибудові розташовувалися кафедра медицини і кілька аудиторій. Добре, що прибудову знесено, вона псувала вигляд будівлі.

У старому корпусі діяла їдальня, вона розташовувалася у напівпідвальному приміщенні, вхід – з подвір’я. По четвергах – рибний день.

– У їдальні було душно, – каже Валентина Бажан.

Зате про бібліотеку, яка діяла в старому корпусі, у неї – найтепліші спогади.

– З бібліотекарок часів мого студентства запам’яталися дві. Аїда Миколаївна Ковальова, її чоловік працював доцентом на фізматі, і Матільда Яківна. Досвідчені, завжди знаходили книжки, які я замовляла. Поряд був невеликий читальний зал. У 1970-і роки перед бібліотекою була експозиція старовинних книг. Здається, церковні книги. Не знаю, куди вони поділися.

А хто із тих, хто навчався та працював тут у вісімдесятих – на початку дев’яностих, не памятає Фаїни Семенівни! Вона працювала продавчинею у кіоску «Союздруку», який розташовувався недалеко від головного входу. Фаїна Семенівна відкладала мені (по великому блату) номери «Ровесника», це було одне з небагатьох радянських видань, де публікувалися статті про популярну іноземну музику. В додаток до «Ровесника» я отримував примірник журналу «Под знаменем коммунизма», якого навіть не розгортав.

– Мені Фаїна Семенівна відкладала «Литературную газету». Теж з додатком. А дружила вона з викладачкою Тамарою Володимирівною Жарких, – каже Валентина Бажан.

Якось 1986 року мене, першокурсника філологічного факультету, не впустили в інститутське приміщення через те, що прийшов без студентського квитка, ще й у джинсах. Тоді комсомольсько-профспілковий актив регулярно влаштовував такі перевірки на вході в старий корпус. Ці ревізори, бувало, заходили в аудиторії під час пар, переривали заняття, виявляли, хто насмілився навчатися в ідеологічно шкідливих штанях. На першому курсі я мав таку сильну жагу до знань, що, коли не впустили через головний вхід, спробував проникнути в аlma mater з тилу. І таки переліз через паркан, опинившись у дворику старого корпусу. Там мене уже чекали комсомольці. Валентина Бажан, яка навчалася у 1970-х, розповіла про схожий випадок:

– Вахтери тоді були строгі, прискіпливі дядьки, один – Герой Радянського Союзу. Одного разу мене не впустили через те, що прийшла у короткій спідниці, іншого – через те, що була в штанях, широких. Також вахтери примушували студентів знімати верхній одяг у роздягальні біля входу. У пальтах і куртках не впускали. 1976 року я вже працювала викладачкою і продовжувала користуватися студентською роздягальнею. Це помітив Вадим Васильович Смотренко, старший колега, і відвів мене у 21-шу аудиторію, де залишали верхній одяг викладачі. Ту аудиторію називали лекторською. Потім у ній проводили пари для студентів з Узбекистану. Там було душно, стіни й стеля – пофарбовані масляною фарбою. Іван Никифорович Денисенко, завгосп, казав, що німці, облаштувавши тут госпіталь, використовували цю аудиторію як анатомічний кабінет.

Згадала Валентина Бажан й про невеличкі решітки між підвалом і першим поверхом та між першим і другим поверхами – у кожній аудиторії і в коридорах. Вони призначалися для вентиляції і були елементом системи парового опалення низького тиску, прогресивної на початку XX століття. До речі, однієї зими у 1990-х старий корпус майже не опалювався, полопалися батареї, а студенти навчалися в пальтах.

Прикметно, що в радянські часи старий корпус вишу не зазнав тих «поліпшень», які спотворили чимало будівель, зведених до 1917 року. Ніхто не додумався тут робити з однієї кімнати дві, залишаючи ліпнину на стелі. Не додумалися й «для зручності» закрити парадний вхід і користуватися тільки «чорним», який веде у двір.

– Будівля залишилася такою ж шляхетною, якою її задумав Лишневський. Нам так подобалася актова зала! Але вікна у старому корпусі тепер – уже не ті. Раніш були вікна, поділені на маленькі шибки. Було красиво.

За словами Валентини Бажан, у часи її студентства викладачам дозволялося курити в інститутських коридорах.

– Федір Гнатович Яловий, декан, і його заступник курили біля вікна в коридорі на першому поверсі.

А в часи, коли тут навчався я, у перервах між парами інститутське радіо оголошувало: «Шановні викладачі й студенти! Не куріть, будь ласка, в навчальному корпусі!» Це оголошення було дивним, оскільки студенти й не помишляли курити в приміщенні, та й викладачі виходили надвір, щоб пихнути цигаркою, – за винятком одного, знавця старослов’янської мови, який курив свій улюблений «Біломор» на парах. Здається, оголошення по радіо адресувалося саме йому.

Багато поколінь студентів і викладачів пам’ятає cтаровинний годинник, який висів у коридорі старого корпусу недалеко від входу. Одного чудового ранку на початку 1990-х виявилося, що годинника немає. Зняти його було непросто – через висоту. Ох і лаявся комендант, відставний військовий! У кіоскерки Фаїни Семенівни були підозри, хто спокусився старовиною, але злодіїв так і не знайшли.