Хто так воює?

Війна – це вовк, і він може прийти і до ваших дверей.

Бернард Шоу.

Тільки наймолодші й тому наївні журналісти впевнені, що їхню замітку побачать усі. Усе місто, країна та світ в інтернеті. Досвідченіші вже знають, що газети читає, м’яко кажучи, далеко не кожен. Але тільки старим редакторам відома страшна таємниця, що навіть з вірних паперу людей не всі переглядають газету від початку до кінця.

Публікуючи у попередньому номері «УЦ» інтерв’ю аналітика та блогера Павла Себастьяновича, ми чітко розуміли, що велику статтю на економічну тему осилить не кожен. І це нормально навіть для наших читачів, яких ми, скльки існує газета, відносимо до людей, які мислять. Але один із посилів того інтерв’ю не може залишити байдужим буквально нікого з вас і, напевно, стане предметом дискусії в компанії наймовчазніших, найнезворушніших громадян.

Йдеться про дилему, яка розриває наше суспільство: сьогодні все – лише для фронту, для перемоги, чи країна навіть під час війни має по можливості жити повноцінним життям?

Розмірковувати вголос на цю тему ризиковано, будь-який учасник дискусії може за кожним аргументом (неважливо, за чи проти) побачити маніпуляцію думкою суспільства. Ну така це тема – предмет суперечки є, але будь-які пошуки істини приречені на невдачу. І все ж спробуємо.

Скажу одразу, що моя позиція досить близька до поглядів Павла Себастьяновича – так, усе, що можна, має бути сьогодні спрямоване на потреби армії. При цьому зовсім не потрібно доводити цей принцип до абсурду. Зрозуміло, є той базовий мінімум, який має дозволити країні вижити. Ніхто не повинен вмирати з голоду або залишитися без медичної допомоги, всі гуманітарні та соціальні програми мають працювати. Ні діти, ні люди похилого віку, ні інваліди не мають почуватися покинутими. І дороги, головне джерело доходу корупціонерів від бізнесу та влади, мають ремонтуватися. І квартири для військових та переселенців треба будувати. А ось із благоустроєм, прикрашательством, інвестиціями в плитку та бордюри, зміною табличок, знесенням пам’ятників, підтримкою братніх народів Африки, проведенням нескінченних заходів за бюджетні гроші (хай і невеликі) треба було б почекати.

І всі розмови, що таке-то штучне поле для футболу ми облаштовуємо на спонсорські (німецькі, англійські) гроші, – не аргумент! Будуєш на грантові гроші, отримуєш із-за кордону необхідне медичне чи шкільне обладнання – пропорційно зменшуй свій бюджет, заощаджуй гроші для ЗСУ.

Чи отупіє країна, якщо низку наукових досліджень перевести в суто прикладну площину, пов’язану з війною, а якісь із них відкласти до кращих часів? Так, напевно, інтелектуальний рівень нації знизиться, але якщо країну буде окуповано, то про нього взагалі можна буде забути.

Без перебільшення, щодня соціальні мережі трясе та лихоманить від тих проєктів, які публікуються на сайті держзакупівель Prozorro. Здається, наші чиновники мешкають на якійсь іншій планеті, де немає війни, де всю свою фантазію можна спрямувати на креативний пошук та проштовхування невчасних проєктів.

Українська влада досі живе за принципом «кожній свашці по ковбасці». Нехай зовсім маленькій, але – кожній! Аби нікого не скривдити.

Наші покійні батьки, яким дісталися найважчі десятиліття ХХ віку, вміли багато в чому собі відмовляти. Добре було б і нам згадати про це, але насамперед – держапарату. Ну скільки ж можна звільняти міністрів та їхніх заступників за тупі крадіжки, а прокурорів та суддів – за «непідтверджені доходи»?

Ми збираємо по 100 грн на дрон, а вони записують на бабусь «порше», а на подруг – особняки. І навпаки. Їй-богу, набрид цей бардак! Почніть із себе, шановні. Бажаєте, щоб народ ішов до ЗСУ – не ховайте за кордоном своїх дітей та племінників. Хочете, щоб ми затягнули на собі паски й оплачували світло за новими тарифами, – уріжте свої шалені зарплати до середнього рівня доходів по країні. Бажаєте, щоб ми не вмикали пралки та праски, – розженіть половину міністерств та відомств. Досить розповідати нам про нескінченну боротьбу з корупцією, введіть одну статтю – за мародерство своєї країни у воєнний час. От якось так.