Пам’яті Марини Тарковської

Минуло дев’ять днів, як пішла з життя Марина Арсенівна Тарковська…

Обірвалася остання жива ниточка, що зв’язувала творчу спадщину Арсенія Тарковського з Україною.

Чомусь і за життя, і в співчуттях після смерті Марину Арсенівну ідентифікували як сестру відомого режисера і дочку талановитого поета. І це не зовсім коректно. Марина Тарковська самостійна і самодостатня особистість – письменниця, редакторка, критикиня. Її діяльність, її відданість заповіту батька заслуговує на нашу увагу.

Вперше вона приїхала до Кіровограда 1989 року. Це було восени. Жовтневий прохолодний вітер натягував хмари, у місті дощило. Але у вітальні відділу мистецтв ОНБ ім. Крупської (нині ім. Чижевського) було тепло і затишно. Зібралися там люди небайдужі, переважним чином творча інтелігенція – вчителі, журналісти, літератори, художники, архітектори. Вони пам’ятали і шанували талановитого поета-земляка, знали про його любов до рідного міста. Марина Тарковська підтвердила це у своїй розповіді. Зокрема, вона сказала, що батько завжди тремтливо і тепло згадував це місто, а на схилі літ мріяв ще раз побувати в Кіровограді, тепер вона виконує його заповіт.

Марина Арсенівна Тарковська народилася 3 жовтня 1934 року. Після розлучення батьків Андрій та Марина залишилися з матір’ю, тоді їм було, відповідно, чотири і два роки. Мати ледь-ледь зводила кінці з кінцями. А попереду була війна, евакуація, голодні повоєнні роки і тривалі матеріальні нестатки. Якщо додати сюди життя у напівпідвальній комуналці, вікна якої виходили на глуху кам’яну стіну, із сусідами певного статусу, які могли заподіяти недобре, та ідеологічні лещата сталінського режиму, то отримаємо майже повну картину «щасливого дитинства» Марини Тарковської. В подальшому доля також була не дуже ласкава до неї – і при вступі до інституту, де її вперше «завалили», і пізніше, коли вона опинилася відчуженою від мистецької спадщини батька і брата.

1989 року, три роки поспіль після смерті Андрія, вона зібрала і упорядкувала збірку спогадів про брата. А ще через десять років з’явилася її власна книга «Осколки зеркала», котра з невеличких оповідань та новел, як із скалків, відтворює розсипаний у часі та просторі портрет сім’ї. Нелегко, одначе, для Марини Арсенівни йшов цей пошук і осмислення місця кожного з героїв у спільній долі. І вона написала книгу, що виходить за рамки звичайної мемуарної літератури. Того ж року вийшла книга спогадів про Арсенія Тарковського «Я жил и пел когда-то…», присвячена десятиріччю смерті поета. Її упорядником також була Марина Арсенівна.

Як уже наголошувалося, час і доля не були надто прихильні до Марини Тарковської. Вона втратила брата, батька, чоловіка… Будинки – і в Кіровограді, де пройшло дитинство батька, і в Москві, де виросли вони з братом, – зруйновані. А могли б стати музеями.

Здавалося б, їй є на що ображатися, є над чим горювати. Проте свій біль і гіркоту вона пропускає крізь горнило християнського милосердя. І хоча в її книгах є сторінки, де вона з явним невдоволенням пригадує чиїсь нерозважливі вчинки, переважна більшість з них наповнені добрими, теплими, вдячними словами. Продиктованими великим почуттям жіночої материнської любові, мудрістю, великодушністю.

«Після тривалих роздумів та сумнівів, – пише М.А.Тарковська, – я дійшла переконання, що повинна говорити всю правду, якою гіркою вона б не була. Скалки, коли їх береш в руки, боляче ранять, але інакше не скласти того дзеркала, перед яким пройшло життя моїх близьких». Така принциповість, безкомпромісність стоять поруч із душевним тактом, чуйністю Марини Арсенівни до тих, кого вона описує. До того ж усі відомості, що стосуються історії сім’ї, нею документально вивірені. Мені достеменно відомо, скільки архівів їй довелося об’їздити, скільки документів опрацювати, скільки свідків розшукати, аби відтворити ту доволі панорамну картину, у центрі якої звичайна сім’я, що живе за законами свого часу, проте складається з незвичайних, таких, що виходять за рамки цього часу, людей. Кого б не змальовувало перо Марини Тарковської – рідних або знайомих, будь вони відомими чи безвісними, – для всіх вона знаходить відповідну тональність, вишукуючи те найважливіше, що робить їх живими, органічними, часто неординарними і повертає у те вічко історії, яке вони самі і сплели.

«Батько дуже любив українську мову і вважав її однією з найкрасивіших. Тому що це дивовижно музична, дивовижно добра мова. Він пам’ятав цю мову все життя, говорив українською, можливо, погано, але читав досить вільно. Сторонні люди навіть помічали в його російській вимові своєрідний український акцент. Я вже не кажу про той вплив української культури, яку він сприйняв і передав нам. Всім відомо, що він був “сковородистом”, що він дуже любив поетичну творчість і філософію Григорія Сковороди. Батько був пов’язаний з багатьма українськими поетами. Зокрема, товаришував з Максимом Рильським, часто бував у нього в гостях. Спілкувався також з Дмитром Павличком, листувався з вашим земляком Володимиром Базилевським», – сказала мені Марина Тарковська в одному з ранніх інтерв’ю.

Родина Тарковських, як відомо, пов’язана родинними узами з родиною Тобілевичів. Першою дружиною Івана Карповича була Надія Карлівна Тарковська. Жінка освічена і обдарована, вона стала йому не лише дружиною, але й сподвижницею, актрисою, однією з виконавиць «Українських вечорниць» Ніщинського, вперше поставлених в Єлисаветграді. Саме на її честь і назвав свою оселю «Хутір Надія» фундатор українського театру Карпенко-Карий. Нині там розташований літературний музей-заповідник. Тим, що він має такий статус, треба завдячувати також і Арсенію Олександровичу Тарковському. Тепер там, у меморіальній діброві, є кілька дубків, посаджених і Мариною Арсенівною.

Як і батько, вона тремтливо ставилася до цього святого місця. Коли приїздила нах утір, навідувала могили Тобілевичів, цікавилась роботою музею, дарувала деякі рідкісні експонати. Вона привітно ставилася до всіх, хто цікавився життям і творчістю її родини. Спілкувалася з працівницями літературно-меморіального музею Карпенка-Карого, з вчителями середньої школи №11 (нині муніципальний колегіум) і просто з читачами.