Тут все по-справжньому. Олег Дем’яненко, кропивничанин, комбат, «Директор», перенісши серйозну операцію на серці, повернувся до свого війська. Дещо змінилася його посада. Тепер він командир танкового батальйону 110-ї механізованої бригади. Як і раніше, підполковник.
Не з першого і навіть не з другого разу пощастило з ним зв’язатися, щоб поставити питання. Нарешті розмова відбулася.
– Пане підполковнику, поки ви були тут на лікуванні, вам пропонували роботу в тилу. Чому не погодилися?
– Доки ти потрібний, треба це використовувати. Як сидіти вдома, коли хлопці там? Так, пропонували: і в ТЦК, і на цивільній роботі. Ні! Покликали мої побратими. Звісно, мехбат вже не потягну через стан здоров’я, тому запропонували танковий. Він щойно організувався, ми обучили хлопців, тепер вони працюють.
Слава Богу, все вдається. Ламаємося, ремонтуємо, але воюємо, не зраджуємо сподівання.
– А що за танки у вас? Може, вже європейські?
– Поки що 64-ки. Українські, але модернізовані. Інші бригади, чув, отримали закордонні. А ми воюємо на своїх – нормальних, надійних. Ведемо серйозні бої. Це не комп’ютерні «танчики» – хлопці на покровському напрямку творять дива.
У кацапів, наприклад, Т-80. Вони не підходять до наших територій: донецький грунт піщаний. А їхні танки для асфальту, для щільного покриття. А наші 64-ки не дуже швидко летять, як хотілося, але влучно стріляють.
– Як на ваше повернення «не туди» відреагували рідні хлопці з мехбату?
– Всі батальйони працюють разом. У двох з них мої вихованці. Один – начальник штабу – став комбатом. Інший з зам комбата перейшов у комбати. Мені легко працювати, взаємодія є. Ми один одному допомагаємо. Це як сім’я, як рідні люди.
– А як в новому батальйоні освоювалися?
– Нормально. Я ж місцевий, спільну мову одразу знайшли. І вони до мене тягнуться, бо я маю досвід. Пообіцяв, що буду з ними. Не бачу жодних проблем. Командири підрозділів толкові. Те, що я їм обіцяв на полігоні, виконую. І вони виконують. Вони в мене вже «майстри спорту».
Позавчора був у комбрига і попросив нагородити хлопців. Дві державні нагороди, чотири – «Золотий Хрест», шість – відзнака міністра оборони. Комбриг не заперечив. Це мої танкісти!
– Повернемося до формування танкового батальйону. Де взяти спеціалістів? Це ж не трактористів у фермерів забирали?
– Всі пройшли відповідні курси, отримали дозвіл. Перевіряла комісія, яка вирішила, що вони можуть працювати. На навчаннях були представники воєнних академій. Дуже добре навчили хлопців.
І скажу таку річ: коли я навчався у військовому училищі, нас навчали водити танк. Нічого складного. А нюансам хлопці навчаються під час бойових дій. Така правда.
– Танки у вас є. Хлопці навчені є. А нещодавно вам бус привезли…
– Маємо потребу у транспорті, який підвозить БК. Ми ж великою вантажівкою не можемо це робити, треба щось типу мікроавтобуса або пікапа. Зі мною зв’язався Олександр Чорноіваненко, запитав, чим допомогти. Я озвучив все, чого потребуємо. Перший раз вони з Олександром Ярошенком, який очолював «екстренку», придбали для нас Mavic 3T. Потім запропонували мікроавтобус. Це дуже треба! Пригнали. Плюс маскувальні сітки, квадроцикл, засоби гігієни. А Сашко Цертій скати купив – це надважливо для нас. А Максим Курзов – «Новагро-Сервіс» – безкоштовно нам ремонтує техніку. І Станіслав Мартинов, «Агроресурс-А», потужно нам допомагає. Земляки рулять! Дякую всім.
– Ви ж не звертаєте увагу на їхню політичну приналежність. Що спрацьовує: дружба, земляцтво, патріотизм?
– Всі знають, що я поза політикою. Допомагають свої. А вони всюди, дякувати Богу.
– Чого ще потребують танкісти?
– Мене часто про це запитують. Я відповідаю: «Потрібно все, крім набору Карлсона». Тобто варення і печиво нам не треба, нас добре годують. А танкістам, коли вони знаходяться на позиціях, треба підвезти солярку, бензин для генераторів, харчі, влаштувати душ. Ще пару машин треба – снаряди підвозити. Все інше – самі.
– Зараз буде жіноче запитання. Танк – це очевидна ціль для ворога. І?
– І ми це розуміємо. Обшиваємо. Плюс РЕБи стоять. Хлопці вміють правильно відходити, маневрувати. Є ворожі дрони-камікадзе «Ланцет», ми проти них поки що безсилі. Ми розуміємо, що танк – це для них джекпот. Але і ми з танка за 5-6 кілометрів підбили їхній БТР. Начебто випадково, але приємно всій країні.
– Я знаю, що бійці з мехбату (зокрема Женя Скачко) зробили ескіз шеврону чи наліпки, де зображений танк на фоні «Коксохіму», і в танкісті можна вгадати вас.
– Розчулили мене цим. Вони взнали, що я повернувся, але не до них. І подарували мені цей ескіз. Ще трошки часу – і я із задоволенням і гордістю причеплю це на форму. Сказав Женьку, щоб не пересилав, а особисто привіз. Обіцяв.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...