Броніслав Куманський і його сродна праця

– Куманський помер, ти чув? – телефонує мені приятель. – Ви ж працювали разом.

Так, було діло. Мене взяли в редакцію газети «Народне слово» 1993 року, коли Броніслав Петрович працював там заступником редактора. Пам’ятаю його вузький довгий кабінет, світлий письмовий стіл, допотопний стілець, оббитий зеленим дерматином. На стіні, у заскленій рамці, – шарж. Художник Володимир Кир’янов (часто заходив у нашу редакцію, бо жив поряд) зобразив Куманського в образі пірата з пером. Іноді Броніслав Петрович на правах другої особи в редакції давав мені завдання. Наприклад:

– Заходив Любович. Каже, у них у музучилищі завелася нечиста сила. Уночі грюкає, сторожам спати не дає. Ти, Вікторе, сходи туди, переночуй, напишеш репортаж.

Тоді я був наймолодшим у колективі. Куманському – під шістдесят, але й він – не найстарший. Мені було цікаво спілкуватися з цими маститими журналістами, вони, бувало, посилали в магазин по пів літра. Іноді Броніслав Петрович розповідав мені про своє дитинство в Олександрівці, про батька (здається, зазнав репресій за Сталіна), про свою роботу в Казахстані (куди відправили після кіровоградського будівельного технікуму і де мав справу із зеками), про те, як вчився на мистецтвознавця у знаменитому виші у Ленінграді. Більше подробиць не пам’ятаю, професія абсолютно деформувала мізки: запам’ятовується лише те, що письмово оформив як газетний матеріал, решта опиняється у спамі і через якийсь час автоматично зникає безслідно.

Куманський мав особливе становище в редакції «НС». Переважно писав про те, що його хвилювало особисто. Мистецтво й політика були його головними темами. Таким, як я, діставався різний дріб’язок (нечиста сила в музучилищі, недорід огірків в Устинівському районі, природа запаху сечі в дитячому інтернаті), але дискомфорту з цього приводу я не відчував. Бо кому ж і писати про художників, як не Броніславу Петровичу – випусникові Ленінградського інституту живопису, скульптури і архітектури ім. І. Рєпіна, факультету теорії і історії мистецтва? А хто краще, ніж він, провів би політичний «круглий стіл» з Леонідом Куценком, Світланою Барабаш, Володимиром Панченком (Господи, всі вже покійні) і виклав це в газеті? Без Куманського наша газета не була б такою.

Куманський був блискучим публіцистом. До слова ставився відповідально. Як всякий професіонал, сумнівався у собі, часто його можна було побачити із словником (у редакції був білодідівській одинадцятитомник). Не з тих був журналістів, які продукують напівфабрикати і покладаються на мудрість читача, який зрозуміє нісенітниці, а якщо не зрозуміє – здогадається, про що йдеться.

Час від часу в «Народному слові» виходив «Припічок» – гумористична рубрика, за яку відповідав Броніслав Петрович. Пробував себе він і в художній прозі. Років з десять тому я із задоволенням прочитав його «Соло на валторні» – книжку про Олександрівку у часи молодості Куманського. А от віршів Броніслав Петрович, наскільки мені не відомо, не писав, і за це йому теж спасибі.

Якось я гортав зшитки «Зорі комунізму» (органу, як зазначалося у ній, Кіровоградського райкому Компартії України) за сімдесяті роки минулого століття. Відзначив високий рівень видання. Утім, нічого дивного – редактором газети був Броніслав Куманський. Це вже за часів незалежності районки стали нудними й кумедними водночас, скотилися до вихваляння місцевого начальства.

Куманський багато знав про кіровоградське культурне середовище 1970 – 1980-х років. Якось, готуючи статтю про поета Валерія Гончаренка, я звернувся до Броніслава Петровича і почув дивовижно цікаві речі.

Не можу похвалитися, що він багато чому мене навчив, у нашій професії це – марна справа. Але дві настанови Куманського пам’ятаю по ці пори і повсякчас дотримуюся їх.

– Вікторе, чому пишеш «ми» замість «я»? – запитав заступник редактора «Народного слова» тридцять років тому, прочитавши мою писанину, яка мала вийти в газеті. Я зам’явся. Думалося, що «якати» нескромно.

– Пиши «я», щоб люди не подумали, що в тебе – солітер.

Куманський не стидався написати «я», і йому було що сказати.

Іншого разу я опинився на виставці робіт знайомого фотографа, де, звісно ж, був і наш редакційний мистецтвознавець. Звісно, фотограф подбав про фуршет (горілка від «Артеміди», бутерброди з псевдомаслом «Рама»), під час якого я, спілкуючись з Куманським, ляпнув дурницю – відніс виставлені фотографії до такого-то жанру, про який мав слабке уявлення. Броніслав Петрович делікатно порадив мені бути обережним з термінологією, що означало: не корчити із себе знавця в питаннях, де ти – повний нуль, якщо не від’ємний елемент.

Пам’ятаю, як Броніслав Петрович справляв шістдесятиріччя. Ми – співробітники, друзі, приятелі й всяке начальство (куди ж без нього!) зібралися у театрі імені Кропивницького. Іменинник приймав вітання, сидячи на троні посеред сцени. На його честь співали артисти – з багатьма з них дружив. А написав про них стільки! Зрозуміло, залишати улюблену справу в шістдесят Броніслав Петрович не збирався – попереду було ще багато роботи. Сродної праці, як висловився один філософ. Після вечора в театрі Броніслав Петрович пропрацював у «Народному слові» іще років з двадцять. А розпрощавшись з «НС», продовжив писати на місцеві сайти. До останнього писав! Нещодавно у журналі «Березіль» вийшла його нова повість. Смішно стає, коли дехто з журналістів нової хвилі хизується своїм багатим стажем – одинадцятьма з половиною роками.

У політичній публіцистиці Броніслава Петровича діставалося комуністам. У дев’яності роки їхній місцевий осередок видав книженцію про свою роботу, де персонально згадано Куманського: мовляв, своїми статтями в «Народному слові» підривав авторитет капеу. Куманський був задоволений. Часто він висловлював тривогу через імперські настрої в російському політикумі. Щоразу відзначаючи високу якість текстів, я, зізнаюся, не вірив його передчуттям. На жаль, він мав рацію.

Спочивайте ж, пам’ятатиму вас.