Зараз вся країна заповнена людьми обох статей у пікселі, мультикамі та оливі. Безліч знаків відмінності, шевронів, нашивок, патчів, з них тисячі неуставних, з гумором, обсценною лексикою та малюнками. Ліплять на себе багато, дуже різноманітного. Зрозуміти, хто перед тобою, герой-штурмовик, винищувач орків чи незламний боєць паперового штабного фронту, безстрашний борець з тиловими спокусливими загрозами, іноді складно. Так чим же людина з «нуля» відрізняється від інших у формі?
З першого дня перебування у зоні активних бойових дій (так це називається) нам офіційно було наказано зняти з себе абсолютно всі ці шеврони, погони, патчі та інше, за винятком патча з групою крові. Навіщо? Та тому що кожен боєць є носієм візуальної інформації для ворога. Не треба навіть Штірліца у штабі, щоб зрозуміти, яку бригаду кинуто на підсилення на Бахмутський напрямок, якщо раптом по містечку почало пересуватися багато військових з однаковим шевронами. Донести до тієї сторони таку інформацію на Донбасі завжди є кому, на жаль.
Якщо десь у мікрорайоні часом зустрічаються люди з офіцерськими погонами, не треба бути великим розумником, аби зрозуміти, що поруч штаб, лишається лише відслідковувати скупчення автомобілів зі знаком хреста, і можна звертатися до куратора з розвідки по гонорар. Тому, якщо бачите по марафону воїна, розцяцькованого різними наліпками, який розповідає, як вони «танки гризли, як барбарис», тут щось не те, або його змусили вдягнутись на камеру. Якось в мене волонтер попрохав шеврон бригади, вони зазвичай їх збирають, так я у хаті, де мешкало шість бійців, не знайшов жодного. Але є й такі, що носять шеврони, найчастіше водії, на мій суб’єктивний погляд.
А ось коли бачите на людині скотч на руках, шоломі, броніку, ногах: синій, жовтий, зелений, – це ознака, що людина має стосунок до передової. Зазвичай перед заходом на позиції такий ліплять. У різних комбінаціях щоразу – сьогодні синій на лівій руці і жовтий на шоломі, наступного разу інше розташування. Це робиться в першу чергу щоб відрізняти своїх, бо вночі в лісі або посадці що наші, що вороги всі в зеленому та з однаковими калашами в руках. Обов’язково це також робиться, якщо для виходу на свою позицію ти йдеш повз позиції інших підрозділів, бо вночі легко свої можуть завалити, особливо якщо почують російську мову (геть не рідкість) замість «паляниця», а паролі… краще я промовчу.
На другий день після відправки з Кропивницького ми отримували форму в одному селі на півдні. В охороні був хлопець – просто картинка. Штани модні з вшитими наколінниками, автомат з прицілом, планкою Пікатінні, додатковою рукояткою для лівої руки, ремінь трьохточковий, ще щось – кіборг вилитий. На фронті не був, це ми вже потім зрозуміли. Піхотинці, які ходять на «нуль», майже стовідсотково виглядають простіше. Понти в екіпіровці ніяк не впливають на траєкторію польоту мін та градів і помітність для дронів.
Буває, що фронтовик не встає, коли лунає гімн України, і не притискає кулака правиці до серця, і слова не проговорює. І під час хвилини мовчання може говорити щось. І ніколи жоден справді з тих, хто спробував війну на смак, не закине іншому якусь хєрню про мову та культурні уподобання (воїни, з якими я півтора роки поруч в різних локаціях та колективах, більше дивляться російські серіали і слухають російську музику; чи я десь не в тій піхоті служу?) На загал, передок дуже швидко виганяє, випарює з тебе наносне, показне, зовнішнє.
Свої стосунки з державою ми пропрацювали в окопах під Бахмутом, показали ділом, так що можна й посидіти під гімн, бо права нога нашинкована уламками стодвадцятої?
Їм вже нічого не потрібно комусь доказувати, показувати, пояснювати. А ще, з мого суб’єктивного досвіду, справжні воїни (далеко не всі, звісно) з презирством відносяться до усіляких нагород. І не чіпляють на себе бранзулетки взагалі…
Фронтовики не кричать уві сні та не підскакують від шуму, як від прильоту, це дурниці та міфи. Жодного такого не бачив, хіба що під наркотиками або алкоголем (ой, що це я сказав! Наші воїни світла ж ні-ні!)
Та в першу чергу військових, які мають реальний бойовий досвід, видають очі. У липні минулого року як старший я виводив групу з десяти хлопців на позиції. Повернулося сім, троє підлеглих, з мого взводу, загинули. Коли опісля я вперше глянув у дзеркало, то побачив іншу людину, ніж була нещодавно. З того часу геть не завжди, але часто одразу бачу, виокремлюю того, хто бував там. Щось в очах інше. Хоча з часом це минає, стаєш якимось дерев’яним, нечутливим ні до чого, рахуючи кров і смерть. В очах лишається тільки сум. І ностальгія за життям, яке було колись, і яке вже ніколи не буде таким…
Щоб у військового був страховий стаж…