Називали Вічним Революціонером

Минулого тижня жителі Хащуватого провели в останню дорогу земляка Володимира Іванова, загиблого 24 липня нинішнього року на Донеччині. На сайті Гайворонської міської ради, якій підпорядковується Хащувате, повідомляється, що 57-річний Іванов загинув у нерівному бою в селі Костянтинівці, зупиняючи ворожих мотоциклістів, які сунули під прикриттям дронів. Також розповідається, що Володимир був справжнім патріотом України, чесним, совісним і нетерпимим до несправедливості, що, вчителюючи в школі, виховував учнів порядними людьми, що в селі його називали Вічним Революціонером. А яким він залишився у пам’яті найближчих, найрідніших людей? Днями я поспілкувався з Ольгою Івановою, яка прожила з Володимиром у щасливому шлюбі 36 років. Жінка ще не отямилася від трагедії і часто ледь стримувала сльози: «Ой, зараз заплачу».

– Ми познайомилися 1987 року студентами Балтського педагогічного училища, це на Одещині, – розповіла вона. – Я закінчила перший курс, а він після строкової служби в армії повернувся на навчання. Якось я купила платівку Modern Talking, принесла в гуртожиток, роздивляємося з одногрупниками. Міркуємо, де б узяти програвач. Раптом відчиняються двері, лунає строгий голос: «А чого це ви тут зібралися?» Я злякалася, хоча нічого й не порушила. Бо порядки в гуртожитку були суворі: сковорідки, праски, кип’ятильники в кімнатах – заборонені, порушників ганьбили на ранкових лінійках. Поглянула я на молодого чоловіка, який зайшов, і припустила, що це – наш новий вихователь. А він – копія Дітера Болена, зображеного з Томасом Андерсом на обкладинці платівки. Теж блондин, такий же патлатий. А Сергій, одногрупник, як кинеться до нього: «Вовка!» Вони дружили з першого курсу. Вовка та й Вовка. Згодом хлопці з нашого курсу попросили, щоб я позаймалася з Вовкою з деяких предметів, бо він два роки пропустив, служачи в армії. Запевняли, що це нескладно буде, бо Вовка – хлопець розумний. Погодилася. Він приходив, переписував мої конспекти. Сусідка по кімнаті попервах дратувалася: «Чому сюди ходить? Переодягтися не можу». Інші дівчата кепкували. Мовляв, ходить та й ходить, а потім весілля гулятимемо. «Ідіть у баню, – відповідала я. – Між нами – ділові стосунки. Він на мене й не дивиться». Я й не припускала, що він може виявити до мене чоловічий інтерес, бо дівчат у педучилищі – повно. Уже потім зізнався мені, що одразу впала йому в око. Він постійно носив костюм з краваткою, завжди з «дипломатом». Інші хлопці – одягнені як попало, а Іванов – солідний, в костюмі. Згодом дізналася: крім нього, в сім’ї – ще двоє дітей, і, щоб не просити у батьків грошей, він підробляв в інтернаті. Сторожував ночами, працював і нянькою, я його називала вусатим нянем. Одягався скромно, але солідно.

Далі Ольга поділилася історією про те, як їхні стосунки стали романтичними. Це трапилося на Новий рік. Більшість студентів, скориставшись канікулами, збиралася додому, до рідних. Іванов залишався, бо не зміг купити квитка на поїзд, а родом він – з Львівщини. У гуртожитку вимкнули опалення, вода в склянці замерзала. І Ольга запропонувала своїй подрузі й односільчанці, теж Ользі, запросити його до себе в Хащувате.

– Вова погодився й приніс красиву штучну ялинку з гірляндами. Ми аж роти роззявили: так романтично! А мені вручив конверт. Сказав, щоб відкрила його на Новий рік, там – листівка. Приїхав за нами мій тато, винайняв машину з водієм. Їдемо в Хащувате – тато, водій, я, Оля і Вова. Тато – він строгий у мене – питає про Вову: «Хто це?» Пояснюю, що хлопець сам залишився в гуртожитку. У Хащуватому Вова вийшов разом зі мною і татом, а подруга поїхала далі, до себе додому. Утрьох ми зайшли в помешкання. Мама посадила нас за стіл. Вечеряємо. Годинник бемкає – дванадцята година. Тато виходить з кімнати, а повертається з величезним букетом білих хризантем. Квіти – мені. Виявляється, Вова купив їх у Балті, запакував, таємно від мене домовився з моїм батьком про те, що пакунок їхатиме в багажнику в Хащувате. Тато усю дорогу грав виставу. Я відкрила конверт, дістала листівку, а там – зізнання в коханні. Наступного дня Вова поїхав до себе на Львівщину, а мені вже захотілося бути з ним…

Питаю Ольгу, чи сподобався Володимир її батькам. Вона каже:

– Він усьому селу сподобався. Надзвичайно ерудований, начитаний. Цікавився історією, музикою, зокрема класичною, образотворчим мистецтвом. Багато знав про знаменитих художників, про їхні картини, про галереї й музеї світу. Я поруч з ним неосвіченою почувалася.

Далі – про те, як Володимир двічі водив свою обраницю до загсу. Першого разу зробив це оригінально. Підмовив товариша, згадуваного вже Сергія, щоб той сказав Ользі і її подрузі: як збиратимуться в лазню, нехай візьмуть паспорти, бо, мовляв, там перевірятимуться документи. У лазні паспортами дівчат ніхто так і не поцікавився, зате коли вийшли надвір, зустріли Сергія й Володю.

– Хлопці запропонували нам зайти в книжковий магазин, недавно відкритий. Книжки – моя слабкість, і ми пішли. Прийшли, а там – загс. Я так розсердилася! Вова питає: «Хіба тобі не подобаються сюрпризи?» «Подобаються, але не такі, – кажу. – Я не почула від тебе слова “люблю”». – «А ти так не бачиш?» Я й пересердилася. Але в загс того разу не зайшли. Згодом подали заяву. Одружилися. Весілля справляли в Балті. Батьки його й мої організували. Весело було. Інтернатські діти, з якими я практику проходила, прибігли, кидали монети. Мене вірмени хотіли вкрасти – традиція…

Згадала Ольга й про те, що незадовго до весілля Володимир мав серйозну розмову з її батьками.

– З дитинства маю проблеми зі здоров’ям. Про це мало хто знав, бо я бігала і стрибала, хоча від фізкультури була звільнена. Моя мама Вову попереджала: «Може статися так, що вона не ходитиме, подумай». «Я її на руках носитиму», – сказав він. Мама розплакалася.

Закінчивши педучилище, молоде подружжя оселилося в Хащуватому. Володимир влаштувався вчителем фізкультури у школі у сусідній Вікнині, Ольга – вчителькою початкових класів у Хащуватому. Згодом, коли дружина завагітніла, Володимир зайняв її місце. Водночас заочно навчався на історичному факультеті в Кіровоградському державному педагогічному інституті.

– Коли народилася дитина, Вова вночі на велосипеді приїхав з Хащуватого до мене в Гайворон, у лікарню. Привіз лимон, їх тоді у нас у продажу не було, а мені після операції потрібно було пити воду з лимоном. І лист привіз, дякував за сина. Медсестри розчулилися.

Здобувши вищу освіту, Іванов працював вчителем історії у школі в Хащуватому. На сайті Гайворонської міської ради розповідається про його професійні здобутки: вища педагогічна категорія, звання «старший вчитель», наукові статті, численні подяки й грамоти…

– Але ж вчителювати в початкових класах – це начебто не чоловіча робота, – зауважую Ользі.

– Діти його обожнювали. Я як вийшла з декретної відпустки, це одразу помітила. Вони так на нього дивилися! Тоді й зрозуміла: на учнів кричати не можна. Володимир Миколайович обходився без цього.

За словами Ольги, її чоловік дуже багато сил і часу віддавав школі, учням, виконував колосальну позаурочну роботу. Спонукала його до цього така обставина: у 1990-ті роки у Хащуватому поширилася наркоманія, помирали молоді люди.

– Володя не міг з цим змиритися. Щоб вберегти школярів від нещастя, водив їх у походи, навчав воєнній справі – рити окопи, орієнтуватися на місцевості тощо. Подорожував з учнями країною. Діти займалися паверліфтінгом, бодібілдінгом, вчилися грати на гітарі. Приходили до нас додому, у нас же – студія звукозапису. Діти йому дуже довіряли. А називали і Строгим, і Справедливим, і Захисником Всесвіту. У селі багато хто називав його Вічним Революціонером – бо мав активну громадську позицію, не мирився з несправедливістю. І мій тато часто каже: «Наш Вовка – Вічний Революціонер!»

Отже, мова – про громадську діяльність Володимира. За словами Ольги, бандерівцем у Хащуватому його називали з 1990-х років, і він пишався цим. Виступав за вихід України із СРСР, а коли це сталося – боровся за демократію. Зокрема, під час президентських виборів 2004 року зупинив у селі махінації можновладців, так звані каруселі. Єдиний з Хащуватого брав участь у Помаранчевій революції. Словом, незручна для влади людина.

– Я його й гальмувала, бо виступати проти влади було небезпечно. Одного гайворонського активіста убили, – пам’ятає Ольга Іванова. – Після Помаранчевої революції, 2005 року, Вова знову виступив проти несправедливості – оголосив голодування, вимагаючи від районної влади, щоб забезпечила школу вугіллям (холод в приміщенні такий був, що зуб на зуб не попадав) та погасила двомісячну заборгованість із зарплати вчителям. До речі, інші вчителі мовчали. Через кілька днів знайшлися і вугілля, і гроші на зарплату.

Ольга Іванова стверджує, що Володимир володів талантом переконувати людей. Наприклад, самого Леоніда Солгутовського переконав, що Україна має бути незалежною державою.

– Я й подумала тоді: нічого собі! До Вови прислухалася людина з такими стійкими поглядами, як Солгутовський! Правда, Леонід Ізраїлович добрим, розумним чоловіком був, а з такими легше.

Звісно ж, коли почалася Революція гідності, Володимир Іванов поїхав у центр подій, на Майдан. З ним – дружина, син. За словами Ольги, Володимир і син Микола були дуже близькими.

– Я недовго пробула на Майдані, а чоловік і син бачили, як людей розстрілювали. Самі теж ризикували.

Після революції Володимир Іванов продовжив громадську діяльність у Хащуватому. Брав участь у демонтажу пам’ятника Леніну (не всім у селі це сподобалося – знайшлися вірні ленінці), виступав за декомунізацію топонімів. За словами Ольги, у чоловіковій команді було небагато людей: вона, син і Роман Засядьвовк, у недалекому минулому – учасник АТО.

– Вова й сам хотів воювати, але через незадовільне здоров’я його не брали. Ми зайнялися волонтерством, допомагали війську, пораненим. Долучився Вовин брат, який у Німеччині мешкає. У тому, що росіяни підуть повномасштабним наступом, Вова не сумнівався. Казав: «Це ж кацапи, обов’язково попруть, нищитимуть усе на своєму шляху». Переконував мене, вдаючись до історичних аналогій. Я не вірила: все-таки двадцять перше сторіччя. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік вступив до тероборони. Спочатку служив у нашому Голованівському районі. Це йому не подобалося. Казав, не хоче такої служби – сидіти в тилу, на похорони загиблих бійців ходити. Дванадцять разів подавав рапорт з проханням відправити його на фронт. Я була проти. Хотіла подати заяву його начальству, пояснити, що у нього – батько старий, 92-річний, що мої батьки – теж старі. Хто про них подбає? Я ж – з інвалідністю. А Вова мені: «Тільки спробуй! Напишеш таке – значить не любиш мене».

На запитання, чи змінився чоловік на військовій службі, Ольга відповіла ствердно:

– Подобрішав, як тільки в тероборону вступив. У січні цього року приїздив додому. Уважний, добрий. Кажу йому: «Ти такий ідеальний, як я хотіла». А він: «Таким завжди буду». «Боже, – кажу, – таке щастя! Будемо квіточки вирощувати». У нас – двісті троянд, навіть з Латвії виписували. Йому й на війні як гарна квітка траплялася – фотографував.

Чоловік нічого не розказував їй про свою службу, лише заспокоював, що йому нічого не загрожує. Уже після загибелі Ольга дізналася від чоловікових побратимів, що він пройшов пекло на цьому світі. Що загинув як герой, зупиняючи ворожих мотоциклістів, які рухалися під прикриттям дронів. Що завдяки йому інші бійці з групи повернулися із завдання живими. Що незадовго до загибелі командування хотіло підвищити його у званні.

І останнє запитання Ользі: чому вирішила кремувати його тіло?

– Вова так хотів. Ми часто говорили про це. Ніби жартома, ніби й серйозно. Вова казав, щоб, коли помре, не було отого похоронного маршу: пум-пум-пум… Хотів, щоб «Самотній пастух» Джеймса Ласта – його улюблена мелодія – звучав. Коли востаннє бачилися – Вова у відпустці був, – теж мова про це зайшла. Гуляємо удвох, Вова й каже: «Не забула, що мене треба спалити, як помру?» «Дурні розмови», – відповідаю. А Вова: «Та я серйозно. Всяке буває». – «Ти ж кажеш, тобі нічого не загрожує, окопи копаєте, нічого не літає…»

Розпитуючи Ольгу про загиблого чоловіка, я ловив себе на думці, що говоримо як про живу людину. А співрозмовниця й сама сказала:

– Здається, Вова зараз зайде і заговорить.