Останній тиждень паризької казки

Ось і промайнули ці три тижні неповторних олімпійських вражень та емоцій. Але я досі не можу повірити, що я був у столиці Франції, що на власні очі бачив Ейфелеву вежу, Нотр-Дам, Лувр, Тріумфальну арку, ходив по Марсовому полю, здійснив прогулянку на катері Сеною, був в ЮНЕСКО, спробував фірмовий французький луковий  суп та круасани і мав можливість насолоджуватися неповторною аурою Парижу.

Та це не головне. Головне те, що я вчергове працював на світовому святі спорту, бачив безліч мегазірок, з деякими навіть спілкувався, переживав неймовірну радість разом майже з усіма українськими медалістами, розчарування після невдач і попри журналістський статус відчайдушно до хрипоти вболівав за наших атлетів. І дуже радий, що мій передстартовий прогноз, що ця Олімпіада повинна стати успішною для України, частково виправдався. Ми вчергове показали світові, що ми сильні, наполегливі та вражаючі. І це все потрібно переосмислити. А поки що – останні враження по гарячих слідах.

Третє золото як доказ

Після не дуже вдалого старту українські олімпійці набрали обертів і почали радувати нас медалями чи не щодня. Але золото Олександра Хижняка тут стоїть окремо. Тому що він таки довів випадковість поразки від бразильця на минулій Олімпіаді й змусив замовкнути усіх критиків.

Якщо перед Токіо Хижняк був беззаперечним фаворитом у своїй ваговій категорії 75 кг, то зараз не все було так однозначно. Тут і більша категорія – 80 кг, і травма Олександра ставили під сумніви досягнення золотої мети. Та «Полтавський танк» у потрібний час застосовував свою зброю: напор, серійну роботу та позбавлення простору суперників – і в нелегкій боротьбі виграв усі свої поєдинки. При цьому здалося, що лише в чвертьфіналі проти бразильця Перейри перевага українця виглядала відчутною. Усі інші поєдинки доводилося витягувати на характері. Особливо проти дворазового олімпійського чемпіона, кубинця Арлена Лопеса в півфіналі, де перед останнім раундом Хижняк поступався в рахунку, але переломив ситуацію в заключній трихвилинці, коли всі п’ять суддів віддали перевагу Олександрові. Так було й в абсолютно рівному фіналі проти потужного казаха Нурбека Оралбая. Та якщо попередні бої полтавчанина ми дивилися в різних пресцентрах, то золотий фінал пощастило бачити на власні очі. Відбувалося це на головному корті «Ролан Гаррос», де прибрали тенісне покриття й встановили ринг. І таким чином 15 тисяч уболівальників мали можливість спостерігати за півфіналами та фіналами. До речі, квитки на ці поєдинки коштували від 150 до 600 євро. І, як повідомили нам українці, що мешкають в Парижі, яких випадково зустріли в RER, квитки на бокс вони брали ще за три місяці до Олімпіади. При цьому, наскільки я зрозумів, вони не є вболівальниками й не йшли конкретно за когось повболівати (Хижняк на той момент свій фінал уже виграв), а їх просто цікавило видовище. І, думаю, саме в цьому таємниця феноменального глядацького успіху цієї Олімпіади. Ну й у блискучому виступі французьких олімпійців.

Ми з колегою Кирилом Стадніченком, який працював для інтернет-порталу «Телеграф» і з яким відвідали разом майже усі змагання, ледь не запізнилися на цей визначний бій. Ми надто довго чекали на інший арені «Гран-Пале-Эфемер» біля Ейфелевої вежі на бронзову сутичку борчині Оксани Ливач.  Коли ж українка без шансів програла олімпійській чемпіонці та чемпіонці світу з Японії Юї Сускакі, нам довелося здійснити спринт до метро.  Тут від бажання встигнути ми переплутали напрямки й поїхали в інший бік, але своєчасно схаменулися та після пішого майже забігу таки дісталися такого вже рідного після багатьох тенісних матчів, які тут переглянули, «Ролан Гаррос». Там якраз француз в іншій ваговій категорії, незважаючи на неймовірну підтримку своїх вболівальників, поступився кубинцю в фіналі. Але потрібно було чути й бачити, яку овацію, попри поразку, влаштували французи срібному призеру.

Нарешті майже о 24-й за київським часом в ринг вийшов Олександр Хижняк. Справжні вболівальники бачили цей бій та розуміють, як же переживали ми на трибунах. До речі, у казаха Оралбая також була чисельна група підтримки. Коли ж після завершення третього раунду було оголошено про перемогу Хижняка, то на трибунах це сприйнялося зі схвальним захопленням. Нас навколо всі вітали, підіймаючи до гори великий палець і вимовляючи прізвище новоспеченого олімпійського чемпіона. А далі, вже після нагородження, на якому українець не стримував сльоз, було довгоочікуване спілкування з тріумфатором, який все всім довів:

– Насамперед вітаю всю Україну, усіх українців, які підтримували мене, переживали за мене. Дякую Богові за цю перемогу. Звичайно, насамперед хотілося б подякувати всім нашим військовим, які захищають мир і спокій на нашій рідній землі. Дякую їм величезне за те, що я тут зміг поборотися і здобути цю нагороду.Пишаюся тим, що мав можливість представляти свою країну.

Від Олімпіади в Токіо до Парижа-2024 начебто минуло й не так багато часу, але пам’ятаю, напевно, кожен день свого життя за ці три роки. Завдяки всім випробуванням і тій роботі, яку довелося виконати за ці три роки, сьогодні ми нарешті отримали результат. Дуже радий, що нам удалося це зробити.

– Трішки по бою. Тактика у вас була традиційна – одразу атакувати суперника?

– Ми багато працюємо з моїм батьком-тренером, живемо разом протягом усього часу, коли тренуємось чи їздимо на змагання, навчально-тренувальні збори. Ми багато обговорюємо, дивимося поєдинки, аналізуємо, як було б краще вчинити в тому чи іншому моменті. Звичайно, з боку, коли дивишся, здається одне. Я колись, відповідаючи на запитання про бої, сказав, що для мене кожен поєдинок – особлива історія. І вони зовсім несхожі між собою. Здавалося б, виходжу й щоразу однієї тактики дотримуюсь, але завжди все виходить по-різному. З першого поєдинку і до останнього. Начебто одне й теж, але життя в рингу відчувається зовсім по-іншому, по-новому.

Перед фіналом ми з батьком дивилися мої поєдинки, мого суперника, природно, планували. Планували відразу ж забрати дистанцію, а потім працювати на те, щоб перемогти.

Під час бою я чув, що говорив тренер. Питав у нього, який рахунок, – після першого раунду було 3:2 на мою користь, після другого – 2:3. І я відчував, що поєдинок був рівний. Але це – як у Токіо була ситуація, коли багато різних експертів говорили, що я міг би просто походити по рингу в третьому раунді після двох виграних. Ніби перемога була в кишені. А тут зовсім інакше ситуація складалася. Я відчував, що бій був дуже рівний, тільки після останнього раунду був впевнений, що справді переміг і що судді повинні мені віддати перемогу.

– Рівним був і півфінальний бій. Якщо їх порівняти, які висновки ви зробили після попереднього бою напередодні фіналу?

– Знову ж таки повторюся, що кожен бій на Олімпіаді не схожий на інший. У півфіналі моїм суперником був мегадосвідчений кубинець, дворазовий олімпійський чемпіон. Він дуже розумний боксер, який чудово розуміє суперника. І вже під час бою відчув, що це дуже класний, технічний і різноманітний конкурент. І цей півфінал для мене був дуже цінним. Це була класна битва рівних суперників. Я  дуже хотів перемогти, і, на щастя, це сталося. Намагався взагалі не зупинятися та працювати до останньої секунди.

– Головний тренер команди Дмитро Сосновський після вашого першого бою сказав, що ви після травми додаватимете від бою до бою під час цієї Олімпіади. Чи відчували таке насправді, чи все було нормально й під час турніру?

– Так, я відчував себе від бою до бою все впевненіше й постійно додавав. Травма була дуже серйозною, лікарі навіть казали, що є небезпека того, що не встигну відновитись до Олімпійських ігор, бо дуже мало часу залишалося на відновлення та реабілітацію. Але, дякувати Богу, усе вийшло. Мабуть, так треба було, щоб мені довелося пройти через це випробування, серйозну травму напередодні Олімпіади.

– Ваш тренер-батько завжди із вами. А решта близьких переживали вдома?

– Окремо хотів би подякувати і своїй дружині –  за те, що в мене синок з’явився, за спокій у будинку, за затишок, який був присутній постійно. За весь час підготовки до Олімпіади все це відбувалося в моєму житті, і щодня я все це відчував. У нас вдома є окремий мур, де висять медалі, і в мене постійно всі ці три роки після Токіо був дискомфорт у душі. Бо на найвиднішому місці була срібна медаль Токіо-2020. І дуже хотілося поряд повісити золоту, щоб срібло пішло в тінь. Тепер нарешті ця мрія здійсниться.

Втім, я вдячний тій Олімпіаді за досвід та певною мірою розплату за власні помилки. Адже якби цього всього тоді не було, то не було б такого успішного виступу тут, на  Олімпіаді в Парижі.

–Під час виконання гімну ви дуже емоційно переживали все.

– Я взагалі така людина, яка все сприймає емоційно, близько до серця. До людей намагаюся ставитися по-людськи, щоб нікого не кривдити. А в той момент, коли грав гімн, мене це пробрало до кожної клітини мого організму, згадував весь шлях, усі ці моменти, усе своє життя, усю ситуацію в нашій країні. Підготовку та травму, які були напередодні Ігор. Звичайно, важко було стримувати сльози.

Олімпійські ігри – свято для вболівальників, але дуже важкі випробування для спортсменів. І не кожному його дано пройти. На щастя, я зміг усе це витримати й завоював золоту медаль.

– Олександр Усик уже встиг привітати?

– Так, Олександр для мене – людина з великої літери, я його дуже поважаю, ціную як спортсмена, як сім’янина. Дуже вдячний йому за підтримку. Він одним із перших підтримав мене після Ігор у Токіо, сказавши, що ця нагорода дуже важлива для України. Дружина мені розповідала, що він також вітав мене у соцмережах.

Ставлю собі його за приклад, намагаюся багато в чому наслідувати його. За його позицію, за його дії, добрі справи. Дуже цінно було, що він приїжджав до нас на базу, підтримати всю команду, обіцяв додаткову премію виділити за успіхи на Іграх із власних коштів.

Для мене особисто головне – що він людяний, це найголовніша якість. Хотів би передати йому привіт і подякувати за його позицію та людяність. Я ним дуже пишаюся.

– Здійснилася ваша мрія – золота медаль Олімпіади. Якою буде наступна мрія – золото Лос-Анджелеса-2028чи все-таки перехід у професіонали?

– Так, справді, жив тільки цією медаллю і жодних інших думок у голові не було. Я і зараз, цієї хвилини, живу тільки Олімпіадою в Парижі. Жодних інших думок не було й за цю годину не з’явилося. Мине кілька днів, я приїду додому, подумаю, переварю в голові всю цю ситуацію. Потім уже зможу сказати, чи хочу я йти у профі, чи хочу я залишатися в аматорському (олімпійському) боксі… Зараз, слово честі, я не готовий відповідати на це запитання.

Олімпіада була ціллю всього мого життя, з дитинства, з першого дня занять боксом. Якщо спочатку ми з батьком думали про медалі чемпіонату України серед дорослих, то потім – лише про Олімпійські ігри.

Ну й наостанок хотів би сказати декілька слів тим, хто мене критикував за відмову давати інтерв’ю після кожного бою. Я, може, тоді погарячкував, коли сказав, що відповім на всі питання лише після медальних сутичок. Потім подумав, що їх могло й не бути. І тоді  спілкування було б зовсім іншим.  Але, як бачите, можливо, і та критика мене спонукала зробити все, щоб сьогодні говорити з вами з високо піднятою головою. Зрозумійте, що це був дуже важкий шлях, і потрібна була максимальна концентрація на досягненні цілі. Тепер, коли вже все позаду, ще раз хотів би подякувати всім – і тим, хто щиро підтримував, і тим, хто критикував. Головне, що є це золото, яке є відповіддю на всі питання.

В кроці від тріумфу

Кажуть, що для спортсменів найгірші місця – це друге та четверте, бо це присмак поразки. Та все ж не думаю, що це олімпійське срібло дуже когось засмучує.

Ілля Ковтун, який приніс Україні другу срібну медаль у вправі на брусах, після четвертих місць у багатоборстві та вільних вправах, виглядав цілком задоволеним. Тим більше, що це був останній шанс наших гімнастів на олімпійську медаль. Ілля, виступаючи першим із восьми фіналістів, своїм шансом скористався. І це дуже справедливо, що ми маємо нагороду в чоловічій спортивній гімнастиці. Українські хлопці заслуговували на медаль, як ніхто інший. І судді, які до цього були до українців занадто суворими, вирішили навіть абсолютного чемпіона з Японії  Оку Сіносуке залишити з бронзою. Ковтун же так оцінив свій виступ:

– Сьогодні трохи було страшно вийти першим і зробити свій максимум. Але лише через це. У підсумку я зробив все, що міг, і зараз бачимо цей результат. Не дуже хвилювався, бо знав, що я зробив усе, що міг у цій вправі на даний момент. Просто сидів, дивився змагання, чекав оцінок та підсумкової турнірної таблиці. Зробив усе, що міг, а там вже буде як буде. Тут багато емоцій, стресу, переживань, і тому з усіма можна боротися. Але, як ми бачимо, він (китаєць Чжоу Цзиньюань. – Ю.І.) дуже добре виконує вправу на брусах. У Токіо став олімпійським чемпіоном, а зараз повторив це досягнення. Подивимося, як буде в Лос-Анджелесі.

З нового рокубудуть змінюватися правила, ми переходимо з десяти елементів на вісім, і тому ускладнюватимемо елементи, будемо робити їх більше. І після перших двох років можна буде побачити, де ти конкурентоспроможний, у якій вправі. Поки не знаю, дивитимемося. Але працюватимемо, щоб на наступних Олімпійських іграх здобути золото.

Виступав у заключному виді й Олег Верняєв. Та олімпійський чемпіон Ріо саме у вправі на брусах цього разу припустився помилки й не міг претендувати на медаль. Олег сказав, що не вистачило часу якісно змастити бруса. Ось рука й поїхала. Та це була перша серйозна похибка Верняєва за весь час змагань, де досвідчений боєць майже не мав перепочинку. Собою Олег задоволений, адже багато хто його взагалі списали з рахунку. Але він довів свою конкуретноспроможність. Для того, щоб продовжувати, потрібно, щоб ситуація з розвитком гімнастики в Україні докорінно змінилася. Але детальніше про проблеми в українській спортивній гімнастиці – у наступному підсумковому огляді вже по поверненні додому

Спочатку, після програних фіналів, шалений розпач був у представників греко-римської та жіночої боротьби Парвіза Насібова та Ірини Коляденко. Насібов і на минулій Олімпіаді в Токіо творив дива, вириваючи перемоги тоді, колиґ здавалося,усе втрачено. Та й у Парижі Парвіз не змінив собі й боровся до останньої секунди. І знову були характерні та вольові перемоги над казахом Ісмаїловим та азербайджанцем Джафаровим. Але, попри важке ушкодження ока,у півфіналі Парвіз  виграв сутичку. Як повідомив спортсмен нам вже після фіналу, лікарі чаклували над оком довго й зробили навіть неможливе для того, щоб Насібов вийшов боротися за золото.

У фіналі проти іранця Лейвесі, після того, як конкуренти обмінялися результативними діями, на боці іранського борця була перевага, адже він відігравався. Та українець знову пішов уперед і провів удалий прийом. Але не зупивнився, намагаючись збільшити свою перевагу. Та досвідчений іранець упіймав візаві на напіврусі й накрив Насібова. Наші тренери намагалися за рахунок челенджу довести, що іранець порушив правила. Але судді цього не побачили й присудили бал нашому супернику. Як не намагався Насібов знову створити диво – це йому не вдалося. Тож він здобув друге поспіль олімпійське срібло. А вже після нагородження повідомив журналістам, що знову буде штурмувати олімпійську вершину.

– Професійний спорт помилок не вибачає. Я цього разу вкотре переконався. Це боротьба, так, це моя помилка. Зараз спокійно говорю про це, але боюся уявити, що настане ніч. І я думаю, що саме тоді зможу повністю відчути те, що не можу відчути зараз.

Я покладаюсь на Всевишнього і роблю все, що в моїх силах. На жаль, сьогодні не вийшло. Що робити? Залишається працювати й вірити у себе. Намагатимуся у 2028-му році, на Іграх у Лос-Анджелесі, виграти та обміняти дві срібні медалі на золоту. Життя триває, є речі набагато важливіші за олімпійські медалі. Я завжди казав, що боротьба – моя любов і моя робота. Але для мене є речі сильніші, ніж навіть спорт. Тому велике спасибі я хотів би сказати всім нашим військовим. Я цю медаль з ними поділяю, з кожною людиною, яка стоїть на захисті нашої країни. Все для України.

Не менш засмученою після фіналу, ніж Насібов, виглядала й Ірина Коляденко. Здавалося, що шлях до золота відкритий, коли напередодні вона здолала трьох чемпіонок світу. А ось у золотій сутичці сил на японку Сакуру Матокі вже не вистачило. До бронзи Токіо Іра додала срібло Парижу:

– По-перше, я довго чекала, якось так все затягнулося сьогодні до нашої  сутички, раніше мала вона розпочатись. До того жі в самій сутичці була така перерва велика, що мене трошки збило з режиму. Але основне – я вважаю, що психологічно я не витримала цю сутичку. Дійсно не дотерпіла, навіть як би не хотіла, просто не вийшло включити в собі це терпіння. Вистачило мене, на жаль, на один день. Вчора видала всі свої сили, усі свої емоції, а сьогодні вийшла на килим вже без емоцій. За одну ніч не встигла відновитись.

Ну нічого, це Олімпіада, це високий, дуже високий рівень. В принципі, вчора багато що зробили, сьогодні, може, якраз це позначилося.

Якщо б мені перед Олімпіадою сказали, що в мене буде срібло, я б досі по-іншому реагувала. А зараз я засмучена, дійсно засмучена, що в мене срібло, тому що мій потенціал вищий. Я відчуваю, що можу завоювати золото. Будемо працювати далі й будемо бачити.

До речі, це були перші медальні змагання українців саме в Парижі, які не бачив особисто. У цей час змагався на «Стад де Франс» Олег Дорощук, пропустити виступ земляка я просто не  мав права.

А ось неймовірний срібний заплив на веслувальному каналі, де Людмила Лузан та Анастасія Рибачок на каное-двійці просто вирвали в суперниць свої срібні медалі на дистанції 500 метрів, пощастило побачити й вчергове пережити всю гаму позитивних емоцій. І це попри те, що дівчата не дуже гарно стартували й навіть посідали сьоме місце на першій половині дистанції. Але потім, на другій частині п’ятисотметрівки, українки стали стрімко додавати й випереджати одних конкуренток за іншими. А долю другого та третього місця вирішував фотофініш, адже перемога китаянок Шихао та СунМа була очевидною. І тут з’ясувалося, що наші дівчата випередили канадійок Маккензі та Вінсент на 6 сотих секунди! Поки чекали дівчат для того, щоб привітати та поспілкуватися, вдалося поговорити з одним із тренерів нашої збірної, який зазначив, що нам трохи не пощастило з погодою.  Під час заїзду був перемінний вітер, і це зіграло на користь китаянкам, які більш легкі. Настя ж з Людою веслують у силовій манері, додаючи по ходу дистанції, і якби гонка відбувалася проти вітру, то українки б стали олімпійськими чемпіонками. Але й своєму другому поспіль сріблу в цьому виді програмі наші героїні були неймовірно раді.

Людмила сказала, що вони відразу домовилися включитися на повну після двохсот метрів і викладатися на повну, щоб не сталося. І вони візуально відчували, що наближалися до суперниць. Але те, що другий та четвертий екіпажі розділила одна секунда, шокувало. Та коли побачили, що вони другі, усе це сприйнялося, як щаслива казка та дивовижний сон. А взагалі це їхня фішка – додавати на другий частині дистанції, і така тактика, яку наче вивчили конкурентки, знову призвела до успіху. Китаянкам у Токіо поступилися півтори секунди, а цього разу – трохи менше. Але тут, порівняно з Токіо, була зовсім інша ситуація.  У них зовсім не залишилося енергії. Вони працювали 3 роки без відпочинку у ситуації, коли в Україні триває війна. І вони  зробили все можливе. Вони зберегли свої позиції – срібну медаль, і це найголовніше.

Порівнюючи це друге місце з тим, що було здобуте в Токіо, дівчата відзначили:

Л.Л.: – Нинішня медаль — те, що дає нам силу. Коли ми поїхали до Toкіo, це була перша Олімпіада. Ми були такими наївними, ми хотіли перемог, хотіли битися. Зараз ми справді відчуваємо цю велику відповідальність перед нашою країною, нашими захисниками. Ми хотіли зробити все можливе для підтримки України. Ми, звичайно, хочемо, щоб після завоювання цієї медалі весь світ ще раз згадав нашу країну, щоб люди говорили про Україну, що ми не одні, що ми боремося. У будь-яких умовах ми маємо демонструвати, що Україна існує, і це медаль для країни, яка воює, яка бореться за своє існування.

А.Р.: – Я розумію, що багато хто в мене не вірив, особливо після декрету, народження дитини. Водночас мені дуже хотілося довести всім, що я готова до виступу на найвищому рівні, до олімпійських перемог. І я дуже вдячна тренерам, батькам, чоловікові і, звичайно, Людмилі за те, що вони вірили в мене, за те, що допомогли повернутися в команду. Для мене ця медаль – максимальне золото.

І, звісно, не можу не сказати про тих, хто зараз на фронті. Серед наших захисників є і мої друзі, які перебувають на передовій, у тому числі й на нульовій позиції. Вони писали нам із чоловіком, що переживають за нас, що підтримують. І це не може не вмотивувати нас.

До речі, цікаво, що в одиночці, де дівчата також пробилися до фіналу, Настя вимушена була виступати на човні, на якому Людмила здобула срібну нагороду Токіо. На її власному човні красувався напис «Я, українка». Але правилами будь-які політичні написи на човні заборонені. Анастасія та її наставники разом із виробниками цього каное про це просто не знали. І тут не було ніякої упередженості саме до українок. Іншого човна в Рибачок не було, і тут досвідчена подруга прийшла на допомогу, бо привезла з собою два резервних. На щастя, цей випадок не вплинув на моральний настрій Насті, і в команді вони відпрацювали блискуче. А ось на особисті змагання ні моральних, ні фізичних сил не залишилося.

Бронзова крапка

Звісно, що срібний призер Ріо та олімпійський чемпіон Токіо Жан Беленюк хотів завершити свою блискавичну кар’єру в греко-римській боротьбі на вищій сходинці олімпійського п’єдесталу. Але в півфіналі проти іранця Мандаліані (іранці взагалі стали тут для наших борців дуже незручними) Жан, ведучі в рахунку, припустився помилки й поступився за рахунок вдалої останньої дії конкурента. Таким чином, своєрідний український фінал не відбувся. А золото у ваговій категорії 87 кг виграв колишній українець і головний суперник Жана в останні роки Семен Новіков, який нині виступає за Болгарію. Із новоспеченим олімпійським чемпіоном також вдалося поспілкуватися. Він попросив не довіряти тому, що про нього говорять. Коли він отримав важке ушкодження, то лише його спонсори залишилися поруч. І рішення про виступи за Болгарію було непростим. Ну й конкурувати з Беленюком було важко.

Семен почуває себе українцем, його рідні живуть під Харковом і відчувають все, що зараз відбувається в нашій країні. А сам Новіков задовго до фіналу пообіцяв, що всі кошти, які заробить на цій Олімпіаді, відправить на підтримку Збройних сил України.

Жан Беленюк відзначив, вже після бронзової перемоги над поляком Аркадіушем Кулінічем, якому ніколи в кар’єрі не поступався, що цієї медалі могло не бути, якби Новіков залишився в країні. А відразу після завершення поєдинку за третє місце Жан зняв борцівки, залишив їх на килимі й станцював гопак. Він зізнався, що гопак – то його фірмовий знак, а зняті борцівки – то давня традиція, яка означає завершення кар’єри.

Про можливий фінал із Новіковим сказав, що він мав бути дуже цікавим, але сталося те, що сталося. То раніше були переживання та хвилювання, а в Парижі він просто насолоджувався боротьбою. З поляком, який на попередній стадії виграв у чемпіона світу, було непросто, але Жан його добре вивчив і знав, як потрібно діяти. Залишитися після Токіо Беленюка вмовив тренер Володимир Шацький, щоб підтягнути молодь. А потім вже не дав «зав’язати», коли таке бажання виникало:

– Ви знаєте, мені до наступної Олімпіади виповниться 37 років. Чемпіонати світу та Європи мене особливо не цікавлять уже. Потрібно знаходити себе в інших сферах діяльності. Ось маю класне хобі – настільний теніс. Я сподіваюся, що зараз зможу приділяти йому набагато більше уваги. Щодо боротьби, то я повністю задоволений своєю кар’єрою. Крім того, спорт вищих досягнень не може тривати вічно. Це у стрільбі Микола Мільчев може встановлювати рекорди та боротися за золото Ігор у 50+ років. Або представники ще якихось видів спорту. У нас у боротьбі таке, на жаль, неможливе.

Я думаю, що вже достатньо. До того ж, мама вже давно каже, що вистачить, настав час закінчувати. І я думаю, що тепер таки прислухаюся до її порад. Навіть учора, після поразки у півфіналі, вона говорила:«Усе, скільки можна, приїдь додому, тобі є чим і тут займатися». На що я відповів, що треба ще за третє місце поборотися. І тут вона сказала: «Ну, за третє місце поборися». Виконав її пораду, поборовся за 3 місце, думаю, вона буде задоволена.

А що там наші?

Безумовно, що на Олімпіаді ми вболіваємо за всіх українців і бажаємо їм успіху. Та все ж відчуття, що на головному спортивному форумі планети є й твої земляки, додає особливого настрою. Тим більше, що представники Кіровоградщини виступали на Олімпійських іграх  не так часто, як би нам того хотілося (востаннє в 2016-му Дмитро Яковенко в стрибках у висоту), а нагороди здобували ще в далекому 2000-му, коли срібло завоювали велогонщик Олександр Симоненко та Руслан Мезенцев у командному багатоборстві в спортивній гімнастиці. Вони ж востаннє пробивалися до медальної стадії олімпійських баталій. І ось через 24 роки це досягнення повторив стрибун у висоту Олег Дорощук. А Ярослав Ткач був усього в одній сотій секунди від медальної стадії. Оскільки саме Ярослав вийшов на старт днем раніше, ніж Олег, збережемо хронологію подій.

Я в минулих матеріалах, які були присвячені Олімпіаді, зазначав, що французи до усього підійшли заощадливо. Вони майже не будували нові об’єкти, скориставшись тією спортивною інфраструктурою, яку мали в розпорядженні (стадіони «Стад де Франс», «Парк де Пренс», «Ролан Гаррос», палац спорту «Берсі», «Парі ла де фанс Арена) або спорудивши тимчасові об’єкти. Організатори Олімпіади задіяли великі виставкові площі,  такі ж, як кропивницька «АгроЕкспо», та великі концертні майданчики  для Олімпіади. Там за допомогою металевих конструкцій встановили трибуни, які  дозволяли вмістити від 8 до 80 тисяч глядачів. Саме на таких майданчиках проводилися змагання з волейболу, гандболу, настільного тенісу, важкої атлетики, пляжного волейболу та баскетболу 3 на 3, брейкінгу, скейтбордінгу, стрибках у воду, водному поло, плаванні, велоспорту БМХ, дзюдо, боротьби, веслування та веслувального слалому, фехтування та тхеквондо. І саме такі трибуни встановили в Ле Бурже, де відбувалисястарти в спортивному скелелазінні. Туди я відправився повболівати за нашого Ярослава Ткача на метро та RER (великий електропоїзд, який рухається також під землею), в яких в ці дні ми практично жили, адже спеціальними звичними на минулих Олімпіадах журналістськми шатлами   користувалися мало через не дуже зручний для нас графік їх руху.

Як і на всіх інших аренах, зранку та ввечері трибуни були заповнені глядачами вщерть. І це притому, що вартість квитків була, за нашими мірками, чималенькою. Наприклад, на кваліфікаційні змагання в плаванні вартість тікета була 150 євро, а на фінали – від 250 євро. Атмосфера на кожній арені була просто фантастичною. Навіть у паузах вболівальникам не було коли нудьгувати. Адже їх розважали спеціальні шоумени та шоувуменки, пропонуючи співати разом (слова популярних французьких пісень висвітлювалися на великих екранах), танцювати й веселитися. Ну а коли на старт виходили ще й французькі олімпійці, то це потрібно було лише бачити та чути. І в цьому плані Ярославу Ткачу не пощастило. Для того, щоб пробитися до медального фіналу, куди потрапляли вісім спортсменів із 12-ти, які відібралися на Олімпіаду, потрібно було здійснити три забіги на швидкість по скеледромній стінці. До речі, у цій дисципліні олімпійські нагороди окремо розігрувалися вперше. Тожчемпіон та призери одразу потрапляли до спортивної історії.

У двох перших підйомах Ярослав зустрівся з американцем Семом Ватсоном, який відразу встановив світовий рекорд. Хоча під час другої спроби представник США помилився, і Ткач його випередив. До речі, у підсумку американець здобув на цій Олімпіаді бронзову нагороду. А вихованець кропивницької ДЮСШ-1 за сумою двох підйомів у кваліфікації показав сьомий час. А восьмим став досвідчений 39-річний француз Басса Мавем. І саме в двобої з французом учень Миколи Побережця виборював фінальну путівку в останньому забігу кваліфікації. І начебто стартував наш спортсмен краще, і візуально був попереду, але першим торкнувся завітної кнопки на горі стінки саме Мавем. І розділила щасливого фіналіста та Ярослава всього одна сота секунди. А француз ще й особистий рекорд встановив.  Правда, потім в чвертьфіналі господар Олімпіади без шансів програв майбутньому чемпіону Ігор у Парижі Леонардо з Індонезії. Але нам від цього не легше. Та все ж це був гарний дебют представника Кіровоградшини на Олімпіаді. А сам Ярослав в ексклюзивному інтерв’ю для «УЦ» зазначив наступне:

– Я ще не дуже зрозумів те, що відбулося. Та я дуже радий представляти Україну на Олімпійських іграх, де вперше розігруються окремі нагороди в нашій дисципліні спортивного скелелазіння – швидкості. В цілому я задоволений своєю кваліфікацією. Я не припустився помилок, хоча звичного випробовування траси в день змагань тут не було. Якщо аналізувати перші два забіги, то в другому можна було пробігти швидше. І це дозволило б уникнути зустрічі з французом, проти яких за такої шаленої підтримки глядачів виступати складно. Я не скажу, що трибуни на мене тисли й заважали сконцентруватися. Просто знаю, що міг і повинен був пробігти краще. Сам забіг ще детально не аналізував. Але відчуваю, що можна було швидше стартувати, і тоді б не програв дотик на фініші. Цей досвідчений конкурент для мене – непростий суперник. Він дуже стабільний. А тут ще йому дуже хотілося порадувати співвітчизників, які прийшли саме його підтримати. Ось і пробіг він із персональним рекордом, а я до свого не дотягнувся. Але мене радує, що популярність нашого виду спорту зростає. Особливо коли спортивне скелелазіння стало повноцінним олімпійським видом. На деяких етапах Кубку світу також збирається багато глядачів. Але Олімпіада – це щось неповторне. Тут панує фантастична атмосфера й вища відповідальність.  Дуже прикро було програвати саме таким чином, коли відчуваєш, що міг усе зробити краще. Але саме перебування в Парижі – це дуже важливо для мене та для України. Адже навіть відібратися на Олімпійські ігри та потрапити до світової еліти – почесно та приємно. Але ми будемо з тренером аналізувати помилки для того, щоб не робити їх у майбутньому. Я вдячний всім, хто вболівав, хто вірив в мене й сподівався на нагороду. Я сам відчуваю, шо в фіналі шанси будуть у всіх. Та, повірте, відібратися до 14 кращих в спортивному скелелазінні на швидкість у світі було дуже непросто. Тепер залишається тільки зробити висновки, знову відібратися на наступну Олімпіаду й там вже виступити краще. Зараз будемо вболівати за всіх наших спортсменів, матимемо час трохи подивитися на красоти Парижу, а по завершенню Олімпійських ігор розпочнемо підготовку до чемпіонату Європи. Так що особливого часу на відпочинок не буде.

Наставник нашого скелелаза Микола Побережець, який спеціально приїхав до столиці Франції підтримати порадою та повболівати за свого учня, звісно, виглядав засмученим. Адже перші забіги показали, що Ярослав в гарній формі й здатен пробитися до фіналу. І начебто особливих помилок, на думку тренера, його підопічний не припустився. Та на такому рівні нічого не можна передбачити. І більший досвід француза все ж дався взнаки. Але посипати голову попелом ніхто не збирається. Перший олімпійський крок зроблений, є розуміння, в якому напрямку рухатися й що робити для того, щоб претендувати серед еліти на найвищі місця.

Тим більше, що тепер із підготовкою стане значно легше, адже в Кропивницькому, завдяки сприянню спортивного керівництва міста та області, з’явився сучасний стенд, який відповідає всім міжнародним стандартам. Правда, Ярослав ще його не випробував, але після Олімпіади оцінить нове сучасне придбання, яке суттєво допоможе готувати скелелазів високого рівня.

А ось Олег Дорощук зробив те, чого всі спортивні вболівальники Кіровоградщини очікували цілих 24 роки. Кропивничанин став фіналістом Олімпійських ігор. Спочатку учень Геннадія Здітовецького впевнено з першої спроби подолав 215 та 220 см. А ось досвідчений Андрій Проценко, який вийшов на старт із ушкодженням, не зміг взяти початкову висоту. Та й срібний призер чемпіонату Європи Владислав Лавський тричі не подолав планку на висоті 220 см. Отже, боротися за фінальну путівку від України залишився лише Дорощук. І далі почалися нерви, коли перша спроба на 224 см стала невдалою. Та Олег впорався з хвилюванням і впевнено виконав другий стрибок на цій висоті. І, як згодом з’ясувалося, саме цей стрибок вивів нашого земляка до фіналу. Адже висоту 227 см подолали лише п’ять стрибунів: американець Макьюен, кореєць Сангуєк, японець Акаматсу та олімпійський чемпіон Токіо Мутаз Баршим з Катару. При цьому в першій спробі на цій висоті катарець, здавалося, зазнав ушкодження, і над ним чаклували лікарі. Та друга спроба продемонструвала, що з Баршимом усе гаразд. І взагалі цей сектор зі швидким покриттям виявився доволі травматичним для стрибунів та стрибунок. Деякі спортсмени та спортсменки не змогли продовжити змагання. Ще один олімпійський чемпіон Джанмарко Тамбері, попри повідомлення про проблеми з нирками та високу температуру, у сектор таки вийшов, але 227 см не взяв. Але, як і Олегу Дорощуку та ще п’ятірці учасників змагань, пропуском до фіналу стали 224 см.

При нашому спілкуванні в мікст-зоні Олег виглядав задоволеним, але зізнався, що не очікував розв’язки на такий доволі маленькій висоті. Думав, що все вирішиться на 227 см чи навіть на кваліфікаційному нормативі 229 см. Дві спроби на 227 см кропивничанин вважає непоганими, але не все зробив, як потрібно, та й не пощастило трохи. Стосовно покриття Олег зазначив, що воно швидке й потрібно до нього пристосуватися. А можливою причиною такого розвитку подій став дуже ранній початок кваліфікації – о 10-й годині за місцевим часом. Тож багато учасників так до кінця й не прокинулися. Причиною невдачі Андрія Проценка, на думку Олега, була незалікована травма коліна, а з Владом він не встиг поспілкуватися.

Стосовно фіналу учень Геннадія Здітовецького сказав, що сподівається уникнути повторення того, що сталося на чемпіонаті світу. Там, після чудової кваліфікації, у фіналі стався провал. Зараз же часу на моральне та фізичне відновлення організатори Олімпіади виділили стрибунам у висоту  цілих три дні, і Олег сподівався на краще.  Те, що Дорощук ментально став сильнішим, підтвердив фінал. Олег був холоднокровний на начальних висотах – 217 та 222 см. А стрибок, як скаже вже по завершенні змагань, відчув лише на 227 см, які взяв із другої спроби. Далі вже були непідкорені до цього 231 см. І тут учень Геннадія Здітовецького вперше в кар’єрі впорався з такою висотою. Окрім персонального рекорду, кропивничанин встановив рекорд Кіровоградщини, який до цього належав його старшому товаришу, учаснику Олімпіади в Ріо Дмитрові Яковенку. Планку на висоті 234 см поки що підкорити не вдалося. Але шосте місце в такий зірковий компаніїї  – це вже вагоме досягнення. Олег випередив олімпійського чемпіона Тамбері, який скаржився на ниркові коліки, корейця Ву, ямайця Бекфорда та ще декількох досвідчених конкурентів. До речі, доля олімпійського золота вирішилася саме на 234. Але це було вже на перестрибуванні між американцем Макківеном та новозеландцем Керром, які взяли по 236 см і не підкорили 238 см. З бронзою на позначці 234 см залишився вже легендарний катарець Баршим, за якого дуже вболівав Олег Дорощук. І ось, коли планку стали поступово знижувати, саме Керру вдалося впоратися з 234 см. Американець же й так двічі поліпшував особисті досягнення і в цій боротьбі нервів залишився зі сріблом.

А Олег Дорощук знову не посміхався. Хоча був задоволений своїм виступом. Та майже всі вже пристосувалися до покриття й стрибали по особистим рекордам. Третя спроба на 234 см йому сподобалася й була близькою, але тепер все попереду.  Олег подякував усім, хто його підтримував, сказав, що допомогли тренерські поради Геннадія Здітовецького, який був поруч, і відзначив, що це черговий крок до майбутніх перемог. Хоча шосте місце на Олімпіаді – це доволі непогано, підсумував Дорощук.

Наш земляк устиг за три дні після кваліфікації непогано перепочити, погуляти по Парижу й побачити Ейфелеву вежу. А попереду ще етапи Діамантової ліги. Так що відпочивати буде ніколи. Наостанок Олег ще раз виказав подяку нашим воїнам, завдяки яким має можливість рухатися до своєї мрії. Потенціал у вихованця ОСДЮШОР-2 чималий, а вік для стрибуна ще зовсім юний, якщо дивитися на Баршима та Тамбері. Тож тепер курс на Лос-Анджелес 2028.

Далі буде

Про неймовірне закриття Олімпіади, про все, що здивувало, вразило, надихнуло та втомило в Парижі, розповім вже після повернення додому. Тож далі буде…

Юрій Ілючек із Парижу, спеціально для «УЦ».

Редакція «УЦ» висловлює особливу подяку Сергію Максимову та Руслану Згривцю, а також дякує Олексію Олійнику, Олександру Дануці, Тіграну Хачатряну, Олександру Головку, Віктору Тюпі, Олександру Дубовому, Тетяні Лугинець, завдяки яким наш кореспондент має можливість працювати в олімпійському Парижі.

Редакція «УЦ» висловлює особливу подяку Сергію Максимову та Руслану Згривцю, а також дякує Олексію Олійнику, Олександру Дануці, ТігрануХачатряну, Олександру Головку, Віктору Тюпі, Олександру Дубовому, Тетяні Лугинець, завдяки яким наш кореспондент має можливість працювати в олімпійському Парижі.