Один день на фронті

Чимало вже написано, і в читачів, мабуть, вже не мало б бути хибного уявлення про будні українських захисників та захисниць в зоні бойових дій. А колись багато хто вважав, що все щоденне буття бійця – це суцільнмй подвиг. Солдат живе в окопі чи бліндажі, весь час ховається від обстрілів та снайперів, піднімає голову, аби дати чергу з автомата, без їжі, води та майже без патронів і зв’язку. І це правда, але не щодня.

Зазвичай на позиції для утримання (90% роботи піхоти на нулі – це так звана «активна оборона») перебувають три доби. Штурмовики – до доби, їхня справа – штурмонути, зачистити й передати захоплене нам, простим піхотинцям. Як минає день на позиції?

Візьмемо не перший і не останній, а другий. Ти вже обжився у підібраній ямі, інколи щось до­опрацював лопатою, в основному під свій зріст. Тільки раз у мене були чітко визначені окопи, бо це було місце на куті посадки, прямо та вліво – поля. А так є вибір на твоєму секторі, ворог копає дуже багато та різноманітно, обираєш що зручніше та краще захищено, добрий огляд – ворог коли в кілометрі, коли в 700-500-200 метрах від тебе, ну і, звісно, щоб трупів не було або були подалі. Жити три доби влітку у смороді – це… Хоча доводилося і спати в бліндажі з трупом, побратим спав головою на двохсотому, не було варіантів, окрім ще відірваної голови. Добре, що тоді було вже не спекотно.

Четверта ранку, будять, твоя зміна. Ми чатуємо вночі зазвичай по дві години, щогодини доповідь по рації на КСП роти – «4.5.0.», якщо все нормально. До речі, у кожному батальйоні свої кодові слова, у нас замість всім відомих цифр – доволі кумедне поєднання слова та числа для обозначення того, що все в порядку, слава богу. Ще темно, і можна відносно спокійно справити нужду, вилізши з ями. До того ж зазвичай інтенсивність обстрілів у такий час низька, виродки теж сплять. І головне – майже нема дронів. Вдень складніше. Дуже, дуже багато хлопців загинуло, коли виходили до вітру вдень, подалі від рятівного укриття, від снайперів та звичних прильотів. Одразу ж глянеш в тєплік у бік ворога. Вчергове вражений кількістю мишей та щурів в полях Донбасу. Хижаки, які ними харчувалися, загинули чи втекли, і їх наплодилося. Їжі море – закинуті посіви для мишей, відходи життєдіяльності солдатів та трупи для щурів.

Перша цигарка натщесерце. На газовому пальнику (найважливіша річ на війні) в котелку грієш воду на чай та каву. Попереду «робочий день». Робота у кожного піхотинця проста – слідкуй за ворогом, за дронами та лишись живим. Прямі стрілецькі зіткнення – рідкість для більшості ділянок фронту. Якщо ти не в епіцентрі наступу, то ворог просто методично, щодня квадрат за квадратом обробляє з мінометів та градів посадки. Коли приходить твоя черга за їхнім пекельним графіком, треба максимально вжатися в землю в своїй ямі, ну і молитися чи просто чекати.

Є чимало таких, які всі три дні чи скільки доля послала не вилазять з нори, не знімаючи шолома та броніка, не п’ють і не їдять майже, нужду справляють у порожні пляшки з-під води, такими пляшками усіяні всі бойові посадки. Пляшками користуються усі під час інтенсивних обстрілів, для серйозних питань є пакети, викидаєш це потім подалі, обов’язково пожартувавши: «осколки!». «Граната!» не можна кричати, це для ворожих, коли кидаєш справжню гранату сам, попереджаєш побратимів словом «осколки».

Щось їсиш – тушонку, ковбасу, чи сало, чи батончик – і далі служиш на своєму СП, спостережному пункті чи посту. Чатуючи за дронами, трохи можна «погуляти» околицями. Пошукати воду, сухпайки чи консерви, затрофеїти щось. Ходиш обережно, тільки тропами перевіреними, виглядаючи розтяжки та ховаючись від дронів.

За півтори доби у «Моторол» сідає акумулятор, перевірено. Рік тому з цим були великі проблеми, запасних не вистачало. Тоді на моє прохання волонтери, і в першу чергу через «УЦ» надіслали мені 21 акумулятор! Вони буквально горять на роботі. Коли сіла рація, іноді треба ходити самому чи посилати бійця до сусідніх позицій, а вони можуть бути і за 30 метрів, і за 300, і треба виходити з рятівної посадки і бігти дізнатися, чи все в порядку. Або йти кілька кілометрів вглиб по акумулятори, воду, ще щось.

Вдень бачиш інших, бувають і гості. То повз пройде група штурмовиків, то зв’язківці заглянуть перепрошити рацію, то дронщики поряд присядуть «політати» чи шукаючи пташку, що впала, то офіцер загляне замалювати позицію – чи можна тут облаштувати щось серйозне, чи сапери, чи понесуть трьохсотого на евак.

По ходу знаходиш в наплічнику нічний зальотний осколок, який пробив банку тушонки чи застряг в рулоні туалетного паперу (все з практики приклади). І рахуєш години до часу, коли тебе замінять. І поглядуєш в бік ворога та дякуєш долі за те, що випала тобі позиція, коли між тобою і виродками чисте поле, через яке і камікадзе не попхаються, бо заміноване і моментально накриють наші мінометники.

Спиш і вдень. Як не дивно, майже всі з першого виходу звикають спати під вогнем. Прокидаєшся лише коли дуже близько прилітає і тебе засипає землею зі «стелі» ями, якщо є; або мінометники наші підскочили на гастроль, відпрацювали поруч і назад, а вихід 120-го міномету неподалік – це щось!

Минає день, знов тушонка, чай, цигарки без ліку, доповіді, чекаєш ночі, коли спокійніше. Завжди бувають якісь НП. То загубляться бійці, то впаде дрон поблизу. Дощ, сніг, мороз до переліку НП не входять, це окрема важка тема.

Пригинаєшся, втискаєшся у землю з різною періодичністю, бува щохвилини, а буває чудо кількагодинної відносної тиші в тебе на ділянці. Хоча найстрашнішою в мене як раз була одна ніч у відносній віддаленості від щільних обстрілів. Я чергував на КСП роти на раціях, планшеті, Старлінку і генераторі. Приймав доповіді з СП та сам доповідав на батальйон ситуацію. І всю ніч у прямому ефірі помирав наш. Йому перебило ноги, високо, сильна кровотеча. Лишився сам. Затурникетився, але далі стікав кров’ю. Кожні кілька хвилин по рації волав про евак. Його заспокоювали, як могли, але відправити допомогу було неможливо через адський обстріл. Виклики ставали все рідше, голос слабішав. А потім він замовк. Назавжди.

Це будні піхоти в одній окремій механізованій бригаді резерву, у інших, напевно, все по-іншому, і набагато гірше.

Сидиш далі, рахуєш години до ротації, яка теж сама по собі небезпечна, поки дійдеш кілька кілометрів до точки, а там примчиться беха, а це пріоритетна мішень, і поки доїдеш… Нарешті в першу чергу вмикнеш телефон, набереш номер і скажеш: «Рідна моя, все в порядку, я вийшов…»