«Рятуй дітей і себе. Я тут розберуся»

– Скучаю за ним. Дуже важко. Все оддала б, якби його можна повернути. Якби не діти, не робота, з ума зійшла б, – не може стримати сліз жителька Олександрії Тетяна Назаренко. Її чоловік, старший лейтенант Анатолій Назаренко, загинув 36-річним на початку великої війни внаслідок ворожого обстрілу олександрійського аеродрому. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Вони познайомилися 2013 року в Олександрії. Йому було 28, їй – 18. Він служив у військовій частині, вона працювала в магазині неподалік.

– Хлопці з частини в той магазин вчащають – кави випити, купити щось перекусити. Напарниця якось сказала мені: «Один хлопець ходить до тебе». – «Так уже й до мене». А виявилося, вона правду казала. Невдовзі ми почали зустрічатися.

На запитання, чим сподобався Анатолій, Тетяна каже:

– Веселий, енергійний, постійно в русі. На місці не сидів.

Познайомившись з Анатолієм, Тетяна дізналася, що він раніше закінчив педагогічний університет, але не працював за спеціальністю, уклав контракт з військовою частиною. Служив старшим авіаційним техніком. Технічну освіту здобув заочно, у Криворізькому коледжі Національного авіаційного університету. До техніки мав велику пристрасть. А ще – до роботи на землі. У вільний від служби час займався сільським господарством – обробляв батьківські земельні ділянки, так звані паї. З трактором обходився так само уміло, як з легковиком. Планував після закінчення контракту зайнятися фермерством. Вступив заочно в Уманський агротехнічний коледж.

– Толя пояснив мені, що це йому треба. Він усім цікавився, розвивався. І, мені здається, немає такої машини, яка його не послухалася б.

Чоловікову родину Тетяна характеризує як людей простих, добрих і роботящих.

– Мати працювала на пошті, батько – зав­гаром у колгоспі. Удома – хазяйство. Толя змалку привчений до сільської роботи. І бичків пас, і на городі… Сім’я у них велика: крім Толі, ще двоє дітей, Сашко і Валентина. Толя – наймолодший. Сашко і Валя його гляділи малим. І дорослими дружили. Разом з братом Толя обробляв землю. Батько для Толі другом був. У них спільні інтереси: машини, земля. Гарна родина. Батьки у них – це святе.

2014 року Анатолій і Тетяна одружилися.

– Я вже не могла без нього, а він без мене. Любов. Йому казала, що якби в іншому місті жила, то й не зустрілися б. Я ж – приїжджа, з Чернігівщини. Толя відповідав, що обов’язково зустрілися б.

Того ж року у них народилася донечка, назвали Марією.

– Ім’я вибрав чоловік. Його бабусю звали Марією, мою прабабусю – теж. 2019-го народився Матвій. Я запропонувала ім’я. Діти для Толі – це все. Іде в гараж – Машу із собою бере. Вона йому ключі подасть. Матвій ще маленький був, коли тато загинув. Тепер підріс, тракторами цікавиться. Як і батько.

Тієї ночі, коли почалася велика війна, Анатолій з братом працював у полі, вносили добрива. Звідти старшого лейтенанта Назаренка й викликало на службу військове начальство.

– Уранці Толя телефонує: «Таню, війна. Закрий вікна, дітей не випускай. Подзвоню, як буде можливість». Через чотири дні подзвонив. Виявляється, їх у відрядження послали в іншу місцевість. Через два тижні приїхав в Олександрію. Наказав: «Рятуй дітей і себе. Я тут розберуся». Я поїхала з дітьми в Німеччину. Спілкувалися з ним. Маша переживала за тата: «Ти ж там не забувай поїсти».

Там, у Німеччині, Тетяна й дізналася про трагедію в Олександрії: 15 квітня пізнього вечора ворог завдав ракетного удару по аеродрому, загинуло шестеро військових, серед них – Анатолій Назаренко. Тетяна вирушила додому, на похорон. 18 квітня відбулося прощання із загиблими. Вшанувати їх прийшло кілька тисяч земляків. На колінах зустрічали почесну варту, яка супроводжувала тіла.

Перший рік Тетяна майже щодня провідувала чоловікову могилу, тепер – рідше. Поряд поховано Олександра Приведенного й Дениса Карпенка, які теж загинули внаслідок ракетного удару по олександрійському аеродрому 15 квітня 2022 року.

– Як мию Толин пам’ятник, то мию й їхні пам’ятники. Карпенкова мама теж так робить. Спілкуюся з родичами й інших загиблих. У Телеграмі створили групу. Якщо на кладовищі якийсь недогляд, ділимося інформацією між собою, звертаємося в міську раду.

Удома Тетяна береже чоловікові речі.

– У нас окремий куток, там – Толині фото, годинник, головний убір. Біля портрета – свічки. Бережу Толин одяг. Дістану, подивлюся, понюхаю… У ванній – його приладдя для бриття. Не викидаю. Переглядаємо фото, слухаємо його голос записаний. Плачемо. Маша мене заспокоює. Їй десять років, а як доросла. Матвій балакає з татом на фото. Як збираємося на кладовище, набирає в пляшечку води для тата. Спілкуємося з Толиними родичами. Вони – дуже за дітьми. Що батьки, що брат із сестрою. Матвій же – один хлопчик серед Назаренків. У Сашка – четверо дочок, у Валі – теж дівчина. Матвій – одненький. Усі його люблять: Матвійко, Матвійко…

Восени 2022 року Тетяна їздила в Київ, щоб розмістити знімок коханого чоловіка на Стіні пам’яті біля Михайлівського Золотоверхого собору. Там до неї підходили іноземці, вона розповідала, яким хорошим був її Анатолій.

– Важко без нього. Якби не робота, не діти, з ума зійшла б.

Робота для неї знайшлася у військовій частині, де служив Анатолій.

– І допомагають, і питають, як діти.