Андрій П’ятов: «Футбол безжальний до тих, хто ставиться до нього несерйозно»

За часи тривалої футбольної кар’єри Андрія П’ятова ми спілкувалися з легендарним вихованцем кіровоградського футболу неодноразово.  Але це інтерв’ю з тепер вже тренером воротарів ФК «Шахтар» особливе. Вперше Андрій П’ятов підбиває підсумки сезону для наших читачів уже в якості наставника, який спостерігає за грою з лави запасних «гірників», переживаючи за своїх підопічних.

Така можливість з’явилася завдяки святу дитячо-юнацького футбольного клубу «Ніка», яким керує друг дитинства, партнер по юнацьким баталіям, а нині вже колега Олександр Коваленко. Звісно, що юним вихованцям «Ніки» було приємно почути привітання та отримати подарунки від усіх друзів клубу, які допомагають у футбольному розвитку, голови КОАФ Віктора Безсмертного, начальника Управління молоді та спорту Кропивницької міської ради В’ячеслава Гурського, ректора ЦДУ ім.В.Винниченка Євгена Соболя. Але присутність Андрія П’ятова, спілкування, автографи, пам’ятні фото з живою футбольною легендою додали цьому святковому заходу, який відбувся в спортивному залі гімназії «Ерудит» (колишня ЗОШ-19), особливої  та незабутньої атмосфери.

І знаєте, відчувалося, що самому найпочеснішому гостю свята така атмосфера дуже подобається й він сам отримує задоволення від того, що може своїм прикладом надихати дітей на футбольні злети. І саме з цих відчуттів Андрія П’ятова ми розпочали наше доволі щире та відверте спілкування.

– Андрію, наскільки для вас важливо саме зараз приїжджати до Кропивницького та брати участь в таких святах? 

– По-перше, це вже не перший раз. Це як традиція невеличка. Мій друг Олександр Коваленко створив клуб «Ніка», і я ще два роки тому приїжджав. Тоді все було дещо скромніше. Але професіоналізм керівників клубу та тренерів показує, що вони на вірному шляху. Подивіться, як багато зібралося вихованців і батьків, які довіряють цим тренерам своїх дітей. А для мене що? Я ж такий був хлопчина, як і всі діти. Займався футболом. Але в мене не було такої можливості побачити поруч навіть гравця «Зірки-НІБАС», яка тоді гриміла. Я мріяв,  ходив на футбол, де подавав м’ячі, але змоги поспілкуватись, сфотографуватись із футболістами в той час не було. Тому я, напевно, втілюю свою дитячу мрію й роблю те, чого мені не вистачало, коли сам був дитиною.

– А як іще допомагаєте ДЮФК «Ніка»?

– Це вам краще в Олександра Коваленка запитати. Звісно ж, як можу, допомагаю.  Буває змога фінансова, то допомагаю фінансово. Потрібні  якісь футболки, атрибути, інший інвентар, подарунки – намагаюся їх придбати. Знаєте, у нас взаємна повага. Я втілюю в життя свої дитячі мрії, а вони мене надихають. Так що тут обопільно приємний процес.

– Переходимо до великого футболу. Ось є такий вислів, що для того, щоб стати тренером, потрібно побороти в собі гравця. Як у вас  відбувався цей процес професіональної трансформації?

– Для кожного гравця це важко, я так скажу. Тим більше якщо ти відчуваєш, що можеш ще пограти. Але в певний момент розумієш, що вже потрібно робити вибір. Це дуже непростий період. Ти доволі тривалий час грав, тримав високий рівень, тренувався й розумієш, що це стільки років було і вже не буде. Це важко. Але це не повинно бути так страшно. Я розумію, що це життя й попереду ще багато чого цікавого.

– І що цікавого  для себе відкрили у тренерській діяльності?

– Бажання зростати вже на іншому рівні та прогресувати. Я розумію, що, коли потрапляєш у великий футбол як гравець, ти плануєш стати кращим. У тебе є мрія стати хорошим футболістом, і навіть видатним. І ти йдеш цією дорогою та будуєш свою кар’єру. Вона буває різна, у когось хороша, у когось – ні. Але це мрія. І я зараз зрозумів, що тепер, як той хлопчина, який мріяв стати гарним футболістом, хочу стати хорошим тренером для своїх воротарів.  І мені це подобається. Є бажання, є наснага. Тому з позитивом працюємо в цьому напрямку.

– А ці амбіції не йдуть, ось як у Олександра Шовковського, далі,  ніж тренер воротарів?

– Давайте не поспішати. Я бачу й розумію, що таке бути головним тренером, яка це відповідальність, яка це праця. Я вже як тренер працюю з другим головним тренером. Бачу, який обсяг роботи вони виконують. І це не так просто. Я розумію, що для цього треба вчитись, набиратись досвіду й мати значну витримку. Та багато чого треба.  Поки відчуваю, що наразі не готовий до цього. Усе може трапитись, але це не так просто.

– У  «Шахтарі» ж не один тренер воротарів? І як розподіляються ваші обов’язки?

– Так, у нас є відомий фахівець із Нідерландів Раймонд ван дер Гоув. Це знаменита футбольна людина, яка конкурувала з Петером Шмейхелем у зірковому «Манчестер Юнайтед».  Сумісна робота та постійне спілкування з Раймондом дуже важливі для мого професійного розвитку.  Він вже з досвідом. У Нідерландах  в національній федерації проводив лекції. Тому це людина обізнана, і те, що мені треба, я беру в нього.

– А чому в цьому сезоні грав у «Шахтарі» тільки один воротар – Дмитро Різник?

– Тому що, мабуть, він найсильніший зараз. Звичайно, ми з головним тренером це обговорюємо. Я люблю всіх воротарів і  хотів би, щоб мали шанси і Фісюн, і Твардовський зіграти. Адже воротарю треба грати. Я підтримую всіх воротарів, вони для мене всі однакові. Ми ж це все обговорюємо з головним тренером, але це його вибір. Він слухає нас, довіряє нам, але рішення приймає тільки головний тренер. Маріно Пушич вирішив, що доцільніше, щоб постійно грав Різник.

– Я думаю, що підстав бути незадоволеним грою Дмитра Різника у вас практично не виникало?

– Розумієте, все ж показує гра.  Різник за підсумками голосування вболівальників  отримав звання кращого гравця  року в «Шахтарі». Це доказ того, що ми зробили гарну справу.

– Якщо ми вже заговорили про головного тренера, то зараз багато хто зазначає, ну і я схиляюся, вибачте, до цієї думки, що Маріно – гарна людина в спілкуванні, фаховий методист і другий тренер. Але досвіду головного тренера йому не вистачає, щоб впливати на ті рішення, які призводять до перемоги у вирішальних матчах. Що можете сказати з цього приводу й чи розглядається зараз в клубі відставка Маріно Пушича?

– Це вирішувати, по-перше, може тільки президент клубу.  Маріно – професіонал, я бачу зсередини це, бачу, як він переживає, як він це обмірковує.  Ви ж самі сказали, що йому не вистачає досвіду саме головного тренера. Фактично це його перший серйозний досвід на цій посаді й перший виклик. Тому він вчиться, як і всі. Не буває, що все одразу чудово. Він прийшов, він зробив результат, показав, що він гарний спеціаліст. Зараз ми в такій ситуації опинилися всі разом. Я думаю, що ця зимова пауза для Маріно – це плюс, бо він обміркує те, що і як краще робити далі. Ми всі його підтримуємо, всі йому довіряємо і знаємо, що він сильний фахівець. Але, я ж кажу, кожен вчиться переважно на власних помилках. Ми повинні бути разом і розуміти, що відповідальність за невдачі лежить на кожному. Не тільки на Пушичі, і на мені, і на гравцях. Я це гравцям казав, що ми вам підказати можемо, але зіграти за вас – ні.  Тому ставайте дорослішими і беріть теж на себе відповідальність.

– Якщо повернутися трохи назад, то виникає логічне питання: а чи не було помилковим рішення про відставку Ігоря Йовічевіча?

– Це питання більше до керівництва клубу. Розумієте, при Йовічевічі  я був ще гравцем. Я не знав, яка ситуація в тренерському штабі, який у них контакт з керівництвом. Як гравець я бачив, що ця людина з великим серцем, дуже великим. І він у той час ідеально підходив для нашої команди. Взагалі ж війна почалася, а гравці молоді, Ігор їх зібрав, надихнув, мотивував і змусив повірити у власні сили. У таких умовах і з такими проблемами не кожен би впорався, а Йовічевічу це вдалося. Я з дуже великою повагою до нього ставлюся. І не тільки для мене його звільнення стало несподіванкою.

Але, коли вже став тренером, а ми ж всі аналізуємо, всі щось через себе пропускаємо, то  я розумію президента клубу. Це такі нюанси, про них краще не казати, але президент має на це право. Ми можемо говорити, що хороша людина, хороший тренер, багато чого, але рішення приймає тільки президент.

– А чому не вийшло у наступника Йовічевіча  Патріка ван Леувена?

– Він теж гарний тренер. Але його стиль роботи жорсткіший. Моя думка, що його бачення гри трохи не підходило під стиль «Шахтаря». Хоча він і працював у академії, але перша команда – то зовсім інший рівень. Десь було важко в плані сприймання футболу Патріка. Він більш суворий та вимогливий, а його футбол більш вертикальний. І потрібно було більше часу, щоб підлаштувати його стиль під, як у нас Срна каже, шахтарівський футбол. І, мабуть, президент вирішив, що не хоче давати багато часу цьому фахівцю. І гра команди не дуже подобалася. Тому й було, думаю, прийняте непросте рішення.

Для мене особисто – це перший наставник, з яким я працював вже як тренер. Я бачив, як він працює, як він переживає, тому для мене це також безцінний досвід. І я вдячній Патріку за довіру та уроки. Як вдячний за досвід, який набираю вже під керівництвом Пушича.

– У наших журналістських колах кажуть, що відставка ван Леувена відбулася не без наполягання провідних гравців.  Чи можливо таке в «Шахтарі»?

– Я вам так скажу, знаючи президента клубу, що на нього впливати дуже важко. А задоволені гравці чи не задоволені – це їх робота. Президент – дуже розумна людина. Він може послухати будь-яку думку, але все робить виважено, без впливу емоцій. Президент приймає своє рішення, спираючись на власне бачення ситуації. Повірте мені, він дуже добре розбирається в  таких деталях. І тому думати, що футболісти могли вимагати замінити тренера, – це бажання когось видати свою думку за дійсну.

– А як давно президент спілкувався з командою?

– Він кожного дня на зв’язку. Кожного дня і докторам, і головному лікарю дзвонить і дізнається про стан здоров’я футболістів. Зі спортивним директором Даріо Срною президент по декілька разів на день спілкується. Тобто він постійно дізнається, яка ситуація в команді.

– Але ви його давно не бачили, так?

– На жаль, давно. Але ж ви бачите, які обставини, і це його рішення. Ми приймаємо його рішення, адже він багато робить для футболу, для нас.

– Добре, тоді в чому, окрім логістики, проблеми нинішнього «Шахтаря»? 

– У нас завжди раніше було так, що зміна поколінь не особливо відчувалася. Була молодь, і були досвідчені гравці, які допомагали молодим адаптуватися. Спочатку нам із Кучером, Ракицьким, Степаненком допомагали, а потім ми вже підтримували молодь. Але, коли ми закінчили грати, у нас залишилася більш молода команда. Найстаршим – 27-28 років.  І, мабуть, їм ще не вистачає  лідерських якостей. Знаєте, на них зараз звалилася оця відповідальність  за всю команду, але їм важко. Я теж був молодим і став досвідченим вже коли Даріо закінчив, який був у нас капітаном.  Мені було 33-34 роки, коли розумів, що зараз моя черга брати капітанську пов’язку і вести за собою, бути лідером. І це нормально.

А коли хлопцям 27 років,  у когось є талант і можливість стати справжнім лідером, а комусь це важко. До цього також теж треба прийти. Це не так, що віддали пов’язку капітана – і ти відразу повів команду за собою й надихнув партнерів. Це теж тяжка робота.  А ще, коли команда попадає у якусь прірву, де невдачі, то це й поготів важко. Потрібно це пережити, щоб стати сильнішими. І ми будемо до цього прагнути, щоб скоріше повернутися на свій звичний високій рівень.

– Якщо вже  мова про лідерів і ветеранів, то логічне питання: чи не рано Тараса Степаненка списали?

– Дивіться, є клубний менеджмент, є тренер головний, є спортивний директор, є президент. Вони ж все обговорюють і приймають рішення. І це тільки їх відповідальність.  Я з Тарасом дуже довго грав і  завжди казав, що для мене було дуже важливо, щоб Степаненко перебував на полі.  Я Фонсеці казав, щоб його не міняли, бо коли Тараса міняли, то в мене починали виникати моменти біля воріт. А я прагнув на нуль зіграти й завдяки Стьопі – це вдавалося значно частіше, ніж тоді, коли він не грав. Я розумів, що це відповідальна людина й з ним я в безпеці. Та це будь-хто підтвердить з «Шахтаря». Але зараз настав час нелегкого вибору для самого гравця, коли так вирішили. І зараз все залежить від Тараса – яким шляхом надалі він вирішить піти.

– Нинішнє покоління футболістів трохи образливо називають поколінням Тік-Ток. Це дуже відчувається в «Шахтарі»?

– Футбол прогресує, як і життя йде далі.  Усе змінюється. Зараз інший підхід  до виховання. Колись ви жили без інтернету й взагалі без телефонів. У це зараз молодь навіть повірити не може. Та й батьки нинішніх гравців вже зростали в нову еру сучасних технологій. Ми вже не можемо цьому завадити й це заборонити. Але талановита молодь як була, так і залишається.  У нашій країні  дуже багато талановитої молоді. Але їх вже не переконаєш заборонами або дідівщиною, як було раніше.  Це можливо в наших ворогів, які прийшли нас вбивати. А весь світ міняється, світ йде далі, і молодь наша зростає.

Звичайно, що я зауваження їм роблю стосовно смартфонів.  І так як зараз результати не дуже гарні, то, звичайно,  можу зайти в роздягальню й з ними поспілкуватися, як мене вчили, як мене виховували наші досвідчені майстри. Я  їм кажу, що ми вас любимо, але відповідальність завжди буде на вас. І ви від неї не зможете втекти, бо ви головні діючі особи на футбольному полі.

Якщо ви хочете, щоб вас носили на руках, то треба трошки характер включати та бажання. Десь через не можу, як-то кажуть.  Бо, вибачте, якщо в тебе гарна зачіска, неймовірні тату та багато підписників у соцмережах, то в грі це не особливо допомагає. Футбол безжальний до тих, хто ставиться до нього несерйозно й любить себе красивого, а не гру.

Є такі хлопці, що дуже люблять себе. Без питань, ти можеш займатися, чим хочеш.  У нас вільна країна, вільні погляди. Але, якщо ти футболіст  і одягаєш футболку з емблемою цього клубу і з тією історією, ти повинен давати щось більше і десь собою жертвувати.  Тобто  треба щось віддавати.  Такий у мене підхід до них.

– Чи вірять зараз у «Шахтарі», що можна виправити ситуацію в УПЛ? Я вже не кажу про Лігу чемпіонів, там важко буде.

– Так, я з вами згоден, що тяжко. Зараз всім нам тяжко.  Але я стільки років у «Шахтарі» і пам’ятаю, що в нас бували гірші ситуації. І ми виходили з них із високо піднятою головою, бо ми – «Шахтар». Я говорю всім футболістам, що вони не мають, ми не маємо права посідати третю сходинку. Адже ми підняли цю планку. А ви ж прийшли, ви ж гордість України, ви ж себе вважаєте гарними гравцями, які гідні грати в цьому клубі. Вас підносять, вас хвалять, і тому потрібно відповідати статусу клубу. І тому зараз так, звичайно, буде у нас збір тренувальний. Думаю, що всі висновки зроблять. І  головний тренер, і всі тренери, і футболісти. І всі зрозуміють, що треба, як-то кажуть, взяти плуг і пропахати так, щоб не було соромно нікому.

– А чим нинішні легіонери відрізняються від тих зіркових, найяскравіших, коли, мабуть, був найкращий «Шахтар» в історії? 

– Вони також талановиті. Коли приходили Вілліан,  молоді Дуглас Коста, Мхитарян та інші, то в них хто був поруч – Фернандіньо, який грав довгий час, був Жадсон, був Брандао. Були хлопці, котрі вже грали багато років, вони вже з досвідом. І вони вчили цих молодих, нових бразильців. Приходили інші, були вже досвідчені Вілліан, Коста, Тейшера. І воно завжди так відбувалося, коли прийшли молоді бразильці, а тут вже Марлос і Тайсон, котрі вже багато років в Україні грали. І так це циклічно відбувалося. А зараз у нас сім бразильців, їм по 21 по 22 роки. І в них немає когось старшого такого, щоб вчив їх.

– А  їм не страшно, цим бразильцям?

– І нам страшно, коли нас бомбардують, коли летять ракети та ці мопеди.  Але вони знали, куди приїхали. Вони розуміють, що тут будуть заробляти хороші гроші,  що цей клуб виховав і успішно продав дуже багато бразильців. Це як трамплін до Європи у великі клуби. Вони розуміють, що в нас іде війна, але вони молодці, вони не бояться, вони з характером.  Але вони молоді ще.

– А скажіть, ось цей, скажімо так, галас навколо Судакова не зіпсував його прогрес трохи ?

– Ви ж все розумієте й теж це бачите.  Звичайно, що немає в футболі деталей, якихось дрібниць. Просто немає. І це потрібно розуміти. Це все пов’язане: інтерв’ю, реклама, і ця слава, і розмови про мільйони та продажі. Звичайно, молодий хлопець на це реагує, і це позначається. Він думав, що ось я там зараз усіх вражу. Але так просто не виходить. На Євро перша гра вдарила. Потім вже в «Шахтарі» десь невпевненість з’явилася.  І він хоче, бажання в нього багато, але він молодий. Він повинен займатися своєю справою, яку гарно робив до всіх розмов про надзвичайний дорогий талант. Але всі можливості для того, щоб стати топовим футболістом у Судакова є. Потрібно лише гарно цим скористатися, а не роздрібнюватися на незначне в даний час. Тому, сподіваюся, Георгій все розуміє.  Думаю, все буде в нього добре, він зараз це все переварить і зробить вірні висновки. Я вірю, що в нього гарне майбутнє.

– І ще про одну зірку, яка поки що не може розкрити свій великий потенціал. Як сприйняли в «Шахтарі» інформацію про допінг-трагедію Михайла Мудрика?

– Я, добре його знаючи, впевнений, що Мудрик не робив це свідомо. Я знаю, що він спілкується з Георгієм Судаковим і йому відразу сказав, що не винен. Я йому вірю, знаю, що ця людина живе футболом, він обожнює футбол, і це його життя. Тому я впевнений, що це не його провина, але не нам його долю вирішувати. Ми всі його підтримуємо та віримо в найкраще.  Дай Боже, щоб все вирішилося на його користь.

– Повернімося до рідної УПЛ, в якій «Шахтар» поки що сенсаційно поступається в турнірній таблиці «Олександрії». Чим можна пояснити такий доволі несподіваний злет наших земляків?

– Я непогано знаю Руслана Ротаня та його гарні якості. Це талановитий тренер, який зробив дуже потужну молодіжну збірну, яка вперше пробилася на Олімпіаду. Руслан Петрович  вміє працювати з молоддю.  І, дивіться, кожному тренеру потрібен час, щоб поставити свою гру. Я не скажу, що це феномен. Ротань збирав команду під свій стиль. Він помилявся, але наполегливо йшов до мети. Так, довелося від чогось відмовитися, стати більш прагматичним, знайти своїх ветеранів, які додали молоді впевненості.  І зараз, мабуть, він знайшов ту золоту середину, ту команду, тих гравців, які виконують усі його настанови.  І все, ось бачите результат.  Команда отримала впевненість і зрозуміла, що вони вміють грати в футбол та перемагати. Ну,  я вже компліментів їм насипав нормально.

Але, звичайно, я тільки за свою команду переживаю.  Я думаю, що ми в першій грі самі віддали олександрійцям перемогу. Ми абсолютно контролювали події, але трохи розслабилися, а суперники це відчули. Ну й фарт їм трохи допоміг. Безумовно, то була болюча поразка.  Це футбол, і я впевнений, що в наступній грі ми зробимо висновки й будемо діяти більш дисципліновано.

– Андрій, скажіть, будь ласка, чи погоджуєтеся ви з тим, що рік, який починався оптимістично, з думками про найталановитіше покоління українських футболістів, завершився повним провалом на всіх фронтах?

– Давайте не будемо так трагічно. У нас люблять усе перебільшувати. По-перше, ми повинні пишатися тим, що в такий жахливий час продовжуємо грати в футбол. Це вже надзвичайне досягнення. А стосовно невдач, то через них також потрібно пройти. Хтось вирішив, що ця збірна повинна була чи не вигравати чемпіонат Європи. І від цих очікувань виникло гірке розчарування. Я б не казав, що там це краще покоління, а минуле було гіршим. Я кажу, що в нас завжди була хороша перспективна молодь. І саме зараз перед молоддю відкриваються чудові перспективи. Інша справа – як вона ними скористається й що в неї на першому місці.  У нас немає вже легіонерів таких зіркових.  Тому зараз у нас можливості для українських футболістів непогані.  Їм дають шанс грати й показати себе. Але молодим властива нестабільність. Це нормально, що немає поки що такого балансу. Вони ще вчаться, усе буде добре, повірте.

– Тобто ви з оптимізмом дивитеся на наступний відбірковий цикл до чемпіонату світу?

– А чому ні? Я вірю в наших хлопців. Вірю, що вони переосмислили свої попередні помилки. Сподіваюся, вони розуміють, що від них також залежить настрій наших військових та взагалі українського народу. Подивіться, з яким піднесенням всі раділи другій перемозі Олександра Усика над Ф’юрі. І коли футбольна збірна там «вигризла» цю Лігу В, і навіть у останній грі отримала шанс потрапити в Лігу А, скільки людей були щасливими. А невдалі дні завжди в футболі будуть. Ми також колись програвали румунській «Тімішоарі».  Але поганий досвід – це теж досвід. Іноді краще пройти цей досвід, ніж вважати, що все добре, і ми все вміємо, і ми найталановитіші та найкращі.  Не буває такого. У кожен час, у кожен рік є свої чудові футболісти, є свої таланти, є своя найкраща збірна.

– Тобто, якби я вам поставив питання, яка збірна, за яку ви грали, була найкращою, ви б сказали – кожна, так?

– Кожна, так, звичайно. Бо коли я попав на чемпіонат світу в Німеччині перший раз у збірну, за яку грали Андрій Шевченко, Сергій Ребров та інші неймовірні виконавці, то для мене це було щось неймовірне. Це мої кумири були.

Потім стали мінятися футболісти, але збірна в свій час показувала  якісний футбол  і не дуже, але ми завжди намагалися бути Командою. І коли говорили про збірну Коноплянки та Ярмоленка, то я завжди казав, що це не збірна двох гравців. Бо вони грають на роялі, але ж інші допомагають їм бути солістами, коли носять цей рояль. Такі, як той-таки Калюжний, який став відкриттям цього року в збірній. Кожен грає свою роль на полі.

Коли прийшов Шевченко, усі перший рік казали, що не буде там футболу, що він зовсім не те робить. Через рік вже аплодували всі, бо ми почали вигравати, пройшли відбірковий цикл вперше без поразок, здолавши Португалію. І пішли розмови про Топ-збірну. Та для того, щоб стати дійсно топ, потрібна стабільність. А нам цього не вистачає.

Це ж заслуга всіх цих поколінь, що творили історію, щоб нашу збірну стали поважати та вважати фаворитом. Але зараз же ми фаворитами не вважаємося, на жаль. Такий час. Нам теж колись казали, що нічого не буде. А ми на чемпіонаті світу та Європи до чвертьфіналу доходили й найсильніших суперників перемагали. Тому я впевнений, що нинішні гравці все розуміють. І вони знають, що підтримка в них є, і вони зроблять все належне, щоб нас знову вважали фаворитами.

– І останнє питання. Вибачте, мене б не зрозуміли, якби я вам його не поставив. Який у вас зараз настрій й чи відійшли психологічно від життєвих проблем?

– Це особисте, і я не хотів би це обговорювати. Із родиною ми спілкуємося нормально й підтримуємо один одного. Це найголовніше. І, користуючись можливістю, хотів би привітати своїх рідних, а також усіх українців із різдвяними та новорічними святами й побажати всім Віри, Надії та Любові. Ну й, звісно, будемо сподіватися, що 2025-й рік принесе Мир в нашу героїчну та непереможну Україну.