Андрій Максюта: реаліст, а не мрійник

Добре відомий кропивничанам Андрій Максюта очолює спецінспекцію Черкас. А колись боровся з брудом і безладом в нашому місті. Активний, небайдужий, комунікабельний. І з почуттям гумору, що притаманно далеко не кожному чиновнику. Чого варте лише одне його «Максюта тута»!

Коли він пішов з посади, про зміни в його житті можна було дізнатися із соцмереж. Звідти ми дізналися, що воював, переніс складну операцію, повернувся до роботи. Давно домовлялися про інтерв’ю і нарешті зустрілися в центрі Кропивницького під час його відпустки.

– Андрію, нагадай, коли і за яких обставин ти пішов з посади керівника спецінс­пекції Кропивницького. Чому працював в іншій області?

– З посади пішов в грудні 2020 року. До міськради на виборах восени того року не пройшов, а коаліція в новій раді переформатувалася, і виявилося, що принципові та характерні чиновники в мерії вже були не потрібні (посміхається. – Авт.). Ще якийсь час я працював на Кіровоградщині – заступником голови в Новоукраїнській райдерж­адміністрації, а потім отримав пропозицію працювати в мерії міста Рубіжне, що на Луганщині. Там обіймав посаду першого заступника міського голови. Опікувався, в тому числі, питаннями житлово-комунального господарства 50-тисячного міста. Тобто на практиці займався тією галуззю, яку хотів вдосконалювати в Кропивницькому, адже з позиції головного спецінспектора бачив в ній недоліки і з ними боровся. Але в рідному місті виявився непотрібним. Політика не склалася.

– Коли і як ти опинився на війні? Де саме воював?

– На війну пішов 24 лютого 2022 року, добровільно мобілізувавшись в ЗСУ звичайним солдатом. При цьому мав бронь, але, не вагаючись, вирішив захищати країну. Виконував бойові завдання на Миколаївському, Херсонському та Запорізькому напрямках. Був солдатом стрілецької роти стрілецького батальйону, згодом перевівся в «мінометку» іншого батальйону, також на солдатську посаду – номер обслуги міномету мінометного розрахунку мінометного взводу мінометної батареї.

Працювали ми на мінометі калібру 120 мм. Важка робота, але в нас був хороший, боєздатний і дружний колектив. Отримав значний досвід та звання молодшого сержанта і повернувся в свій батальйон на посаду командира стрілецького відділення. На ній і завершив службу за станом здоров’я у березні 2024 року, в цілому прослуживши в ЗСУ трохи більше двох років. Позивний мав Депутат, але не через пафос, а тому що завжди щось вирішував по забезпеченню для хлопців тих підрозділів, у яких проходив службу. По-депутатськи піклувався.

– Яка війна зсередини? Як змінює людей? Як змінила тебе?

– Та змінились ми всі – і морально, і фізично. Фізично трохи зносилися – ми ж всі звичайні люди, а не залізо. Морально важко також, особливо коли читали новини з тилу, коли ти 24/7 там, де навіть повітряні тривоги не включаються, бо ти постійно в зоні роботи ствольної артилерії, над тобою постійно літають «пташки»… Ти там тягаєш двохсоткілограмовий міномет, ночуєш де попало, а якесь «чучало» чоловічої статі і призовного віку, одягнене на фасоні, сидить бухає в ресторані десь, умовно, в Кропивницькому чи Києві. І розказує при цьому, що війна далеко або що він не для війни. А ти типу народжений для війни! Лють бере від такого.

І досі такі петляють, а війна геть не далеко, до Херсонщини 200 кілометрів. Ще морально важко по декілька днів без зв’язку, коли ти не знаєш, що з твоїми рідними, а вони переживають за тебе… Скажу так: загартувала війна і змінила. Ми звідти повертаємось трохи інші. Там переоцінюєш багато. Це словами не передати.

– Операція – це наслідки поранення чи «вилізли» давні проблеми? Розкажи докладніше про той період.

– На лікування мене направила військова частина через військовий госпіталь. Зробили дослідження і далі ургентно призначили нейрохірургічну операцію. У мене був посттравматичний синдром і стеноз спинномозкового каналу. Серйозні були проблеми. Операція тривала майже 6 годин. Поставили в шию кейдж і титанову пластину. Наслідки чого це є – можна тільки здогадуватись. Далася взнаки важка робота в екстремальних умовах, часто на межі надможливого, бо, як ті мурахи, постійно щось носили і тягали, а враховуючи дух патріотизму і мотивацію, з якими ми всі, добровольці, стали до лав армії в перші дні, нам не було коли займатися собою, якщо в тебе щось заболіло, бо ми всі викладалися на 100 відсотків, а то і більше.

У мене вже рука частково не працювала, а я ще виконував роботу. Тупо не міг взяти в руку нічого – три пальці не слухалися, в лікті наполовину міг зігнути руку, все тіло пронизував біль, але брав і працював! По-перше , не було часу собою займатися, по-друге, не хотів підвести побратимів і тих, хто в мене вірив. Та й замінити не було ким, якщо чесно. У мінометників специфічна робота, і розрахунок – це колектив. Один випав – розрахунок недієздатний. От і працювали. Так само і в піхоті. Це зрозуміє тільки той, хто це пройшов.

– Повернувшись до цивільної роботи, ти знову не в рідному місті. Чому?

– Коли мене демобілізували весною 2024 року, надійшло декілька пропозицій по роботі. Це був Харків, Херсон і Черкаси. Я обрав Черкаси, адже мені завжди подобалось це місто і команда, яка там працює – команда Анатолія Бондаренка. Спочатку мене призначили заступником директора департаменту житлово-комунального комплексу Черкаської міської ради, на сьогоднішній день працюю начальником управління інспектування. Робота подобається, від міста я у захваті, підтримка є. Підтримка – це ключове, адже робота з контролю за дотриманням правил благоустрою специфічна. В Кропивницькому працював на такій же посаді більше чотирьох років і пішов з неї саме через відсутність підтримки керівництва міста. Як вже говорив, зіграла місцева політика…

– Є бажання повернутися в Кропивницький? Якщо так, за яких обставин це може статися?

– Скажу та: хочу бути там, де я потрібен. І там, де мені комфортно, в першу чергу – морально. Життя – взагалі непередбачувана штука, ти не знаєш, що буде завтра. Робота в органах місцевого самоврядування (за будь-яким профілем, а тим паче за моїм) однозначно передбачає командну роботу. Політика, в тому числі і місцева, непередбачувана. Я реаліст, а не мрійник. Реально живу, реально працюю. І достойно сприймаю реалії – перемоги і поразки. Життя навчило бути готовим до будь-яких викликів і будь-яких подій. Тому скажу так: поживемо – побачимо.