Про героя. Рідного

Говорили, що ця війна торкнеться кожної родини. Торкнулася моєї: «захищаючи незалежність та територіальну цілісність України та виконуючи військовий обов’язок, загинув наш земляк, герой-захисник – солдат Леонід Байлук із Нової Павлівки»…

Загинув мій двоюрідний брат. І я, нехтуючи правилами нашого видання, не будучи колумністом, напишу особисте, бо маю що розповісти про брата, окрім офіційної інформації.

Льоня – син рідного брата моєї мами. Ми кровні, були майже однолітками – я старша за нього на рік. Були ще онуки, крім нас, але вони були «городські», до бабусі навідувалися рідко, а мене батьки на літні канікули «відсилали» з Донбасу на Кіровоградщину, до бабусі…

О, то було щастя! Льончик (щоб ви розуміли: моя бабуся жила поряд з садибою її сина, мого дядька) влаштовував мені ще ті канікули! На літо в Нову Павлівку «висилали» ще трьох «городських». І наш Льончик влаштовував нам, як зараз кажуть, «квести». Внизу городу, в лузі, були копанки. Люди копали грунт, щоб була вода. Мій дядько викопав таку. І наш Льончик, зібравши городських (я, Сашка, Гєнка, дівчатка з сусідніх дворів), випустив корито на воду… Керував ним він сам, тому, занурившись у воду, не підтвердивши свій винахід, об’явив глядачам, що треба будувати пліт.

Ми навколо Льончика щось робили: ламали, стругали, з’єднували, але наш пліт затонув. До речі, випробування на себе знову взяв мій брат – провалився у воду. А ще ми грали в «Чотири танкісти і пес». Я була тою дівчиною і чомусь, так вирішили «танкісти», сиділа на дереві і чекала, хто до мене долізе і поцілує.

А ще раніше, про це згадували дорослі, якось батько Льоні, який працював на бензовозі (до речі, в нього один запис в трудовій книжці), приїхав додому, зайшов пообідати. А син, малеча, пішов підремонтувати татів автомобіль – молотком побив фари… Він з дитинства був схильним до техніки.

Ну, в ігри ми грали не так довго, стали дорослими. Я вступила до педінституту, брат – до ПТУ. Я вся така натхненна літературою, купила платівки з класичною музикою… І що? Де це слухати? На чому? Брат, учень ПТУ, приніс мені програвач, який придбав, щоб я слухала свої «капець які» платівки! Він слухав це разом зі мною і якось поблажливо до цього ставився.

Чесно, не уявляла, яка жінка може бути поруч з ним. Коли він заявив родині про Наташу, батьки не знаю що відчували. Коли я її побачила – наша! Льоня знайшов свою жінку.

Не пам’ятаю, щоб він зустрічався з дівчиною із свого села. Принаймні, не розповідав про це, хоча ми ділилися одне з одним секретиками. Працював на автокрані в мехколоні, і його відправили у відрядження в Долинський район. Там, у селі Лаврівка, були вагончики, хлопці жили і працювали з понеділка по п’ятницю, на вихідні їхали додому. Познайомився з Наталкою весною, протягом літа зустрічалися, а восени Льоню відправили працювати в інший район. Знову зустрілися вже наступної весни, тоді і вирішили одружитися.

Брату було всього 24, Наташа на чотири роки молодша. Стали жити в батьківській хаті у Новій Павлівці, створювати і збільшувати родину. За класикою, двоє дітей – Льоша і Ксюша. Спочатку притиралися, вчилися бути подружжям і батьками. Разом прожили 33 роки.

Льоня працював на автокрані, тракторі, інших машинах, на яких добре знався. Вдома щось майстрував. Діставалося йому від рідних за «металобрухт», який захаращував подвір’я, але то все було потрібним, нічого зайвого. Город біля хати чималенький, Льоня намагався полегшити роботу на землі, тому вигадував і майстрував різноманітні пристосування для копання, сапання, збору врожаю.

Любив квіти, особливо троянди. Висаджував, пересаджував, розмножував різнокольорові кущі, знав назви сортів. Побачить десь щось новеньке, красиве – і собі біля будинку посадить. Його батько теж вмів до акації яблуню привити.

Він не поспішав жити. І за характером був спокійним, врівноваженим. Його не бачили роздратованим, злим, не чули, щоб він лаявся. Він не любив і не вмів конфліктувати, скандалити. Зате всі згадують його посмішку, він усім щиро і привітно посміхався. І допомагав всім, хто просив про допомогу.

З 2015 року служив в зоні АТО. Коли він проходив комісію у військкоматі, ми з Наташею весь день там були. Так було тривожно за нього. Повернувся з двома нагородами. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну одразу долучився до лав ЗСУ.

Рідні кажуть, що з АТО Льоня повернувся іншим. Про те, що його можуть дратувати дрібниці, знала лише сім’я, всі інші вважали, що він такий, яким був. Але ж війна не може не залишати слід, не впливати на психіку. І нагородами не просто так відзначають, і місце служби – Слов’янськ – теж про багато свідчить, і медаль «Ветерану 5 БТГр “Кремінь”» багато що пояснює.

Маючи статус учасника АТО, брат достроково оформив пенсію. Ще працював, але коли знову пішов воювати, казав, що після війни не повернеться на роботу, буде займатися будинком, квітниками, лугом, городом. Дочка Ксюша згадує, що батько влітку дуже любив збирати огірки. Повернеться з роботи, одразу бере відро і йде по грядках збирати плоди. Чомусь це його радувало і тішило. Навіть з фронту присилав Ксюші повідомлення з новими цікавими рецептами засолки огірків.

На велику війну пішов в лютому 2022-го. Телефонуючи додому з фронту, жодних подробиць не повідомляв, говорив, що все добре, запевняв, що його життю ніщо не загрожує. Сім’я навіть не знала, що він у Покровському районі. Поцікавиться, як справи у родини, скаже, що в нього все гаразд, і вся розмова. А 3 листопада 23-го року попередив, щоб йому не телефонували до 8-го, бо з ним не буде зв’язку. Саме восьмого його не стало.

Льоня не тільки не зателефонував, а й не відповів на привітання з днем народження, це 11 число. Забили тривогу, почали телефонувати й писати побратимам, командирам – брат служив в 11 батальйоні 59-ї бригади. Згодом прийшло повідомлення, що Леонід Байлук вважається зниклим безвісти. Дружині повідомили: Льоня «був водієм на машині, їх їхало 4 людини. Троє вважаються зниклими безвісти, а один хлопець, поранений, в лікарні, не пам’ятає що трапилось, він був кулеметник і, напевне, сидів у кузові і його просто викинуло з машини. Наче по машині був прильот, але це не факт».

Два роки очікувань і надії. Ми вдивлялися в обличчя полонених, якщо траплялося таке відео, уважно читали списки звільнених… Сподівалися, що все ж таки живий. А потім родині повідомили, що знайшли його тіло. І тоді не повірили, наполягли на експертизі ДНК. Ще кілька місяців надії, і цей страшний документ – «лікарське свідоцтво про смерть».

Стало відомо, Байлук Леонід Миколайович загинув 8 листопада 2023 року в зоні проведення бойових дій поблизу населеного пункту Первомайське Покровського району Донецької області.

Ховали Льоню двома селами – Новою Павлівкою і Вільним. Багато людей, багато живих квітів, військовий оркестр, прапори. Під час відспівування батюшка наголошував на тому, що ми прощаємося з воїном Леонідом. Закликав молитися за полеглих і живих, які боронять країну.

Втрачати рідних гірко і болісно. Люди помирають від хвороб, в результаті нещасних випадків. Хоч якось, але у свідомості можна знайти цьому якесь пояснення. А коли на війні, якої могло не бути, яку розв’язав несповна розуму тип заради власних амбіцій, жодних логічних пояснень мозок не сприймає. Крім, мабуть, єдиного: загинув, захищаючи землю, яку любив, яку прикрашав (а міг би ще довго прикрашати) улюбленими трояндами.

Ми з сестрою після того, як кинули жменьки землі в могилу брата, підійшли до могили його батька, нашого дядька, Миколи Байлука, який залишив цей світ в 1996 році. Територіально могили поряд. І на небі вони тепер разом. Льонь, розкажи батькові про нас, про все, що тут відбувається!