«Дуже-дуже хочеться вам допомогти»

Черговий візит в Україну та на Кіровоградщину амбасадорки Олександрії у Великій Британії Жені Шкіль – завжди подія. Разом із нею неодмінно приїжджають щедрі подарунки та нові проєкти. А ще це можливість поговорити про важливе, записати інтерв’ю та нарешті зустрітися. Але замість Кропивницького невгамовна Женя опинилася в столиці, на ІІІ Міжнародному саміті міст і регіонів України. Та все ж наша розмова відбулася.

– Якою була мета вашого приїзду в Олександрію цього разу?

– Перш за все хотіла побачити реабілітаційний центр, який тепер розташовується в Олександрії. Він став частиною міської лікарні, був приєднаний нещодавно, і в даний момент вони намагаються провести ремонт у різних кімнатах, перебудувати туалети для того, щоб ними могли користуватися люди з інвалідністю. Звісно, що в них багато таких. Я знала, що їм потрібне обладнання для цього реабілітаційного центру, і тому приїхала, щоб побачити, що вже є, які пацієнти в них лежать і що саме їм потрібне на майбутнє.

Приємно було познайомитися з нашими героями, спробувати підтримати їх, нагадати, що їхнє сьогодення і їхнє майбутнє небайдуже для нас, для людей з Англії, для людей з інших країн. І мені дуже хочеться побудувати медичне партнерство між Міською лікарнею в Олександрії та лікарнею у Баті. У нас є Royal United Hospitals Bath — це Королівська об’єднана лікарня. Там є окремо великий фізіотерапевтичний центр, який допомагає своїм пацієнтам, і час від часу, звісно, обладнання замінюється. І я сподіваюся, що зможу побудувати стосунки між цими двома лікарнями, щоб обладнання, яке вже не потрібне лікарні у Баті, але воно все ще у прекрасному стані, працює, ми могли забрати і, використавши свої кошти, відправити в Олександрію для того, щоб люди, які страждають від різних хвороб, військові наші, які втратили кінцівки, мали можливість реабілітуватися.

Друге – дуже хотілося познайомитися з ветеранами в Олександрії. Я завітала до ветеранського хабу, поспілкувалася з хлопцями, які втратили кінцівки, які на протезах, вони мені розказали, що проводили опитування ветеранів, і більшість сказала, що для них дуже важливо, щоб був спорт для того, щоб відновити нормальне життя. Наші олександрійські герої хочуть мати можливість тренуватися у тренажерному залі,займатися волейболом, баскетболом, футболом. Але, звісно, немає обладнання, і ще проблема полягає в тому, що всі будівлі – радянського зразка, коридори вузенькі, вони не підходять для людей з інвалідністю. Туалети надто маленькі, душових кабін немає, і так далі.

Хлопці розчулили мене до глибини душі. Дуже-дуже хочеться їм допомогти.

– А як ви опинилися на ІІІ Міжнародному саміті міст і регіонів України?

– Я приїхала на саміт як представниця Бату та Північного Сомерсету для того, щоб показати, що ми підтримуємо місто Олександрію, щоб знати, як вибудовується побратимство, знати все, що відбувається, як різні посольства підтримують Україну й допомагають їй. Було дуже позитивно, була можливість познайомитися з багатьма головами різних військових обласних адміністрацій, послухати виступи президента Зеленського і спікера Стефанчука, усі вони були присутні. Я маю дуже велику надію, що зможу знайти місто-побратим для одного селища в окупації, розташованого у Запорізькій області. Дуже хочеться їм дати надію, щоб вони трималися, поки їхнє містечко не буде визволено з окупації, і щоб знали, що вони нам небайдужі, що не тільки українці сильно переживають за них, але й Британія знає про них.

– Женю, скажіть, чи змінюється ставлення в Англії до російсько-української війни, до України та українців? Запитую про це тому, що певні негативні тенденції в різних країнах Європи проглядаються.

– Щодо цього питання відповідь не проста. Є деякі люди, які вважають, що вони достатньо зробили для України. Як ви знаєте, багато британців відкрили свої двері, запропонували свою хату, свою родину, як спонсори прийняли українців, українські сім’ї — жінок з дітьми, стареньких – і підтримували їх довгий час. І деякі з цих людей вважають, що в принципі вони зробили все, що можливо.

Але є інші люди, які, можливо, спочатку не так сильно підключилися. Та пройшов деякий час, вони зрозуміли, наскільки необхідна їхня підтримка й допомога. І багато з цих людей – вони, можливо, пенсійного чи передпенсійного віку – працюють, займають високі посади у різних організаціях, у них є кошти, і замість того, щоб проводити свою відпустку з сім’ями десь на Канарах чи ще десь, за свої гроші купують машини, переганяють їх в Україну для того, щоб допомогти фронту.

Я вам кажу про цих людей не тому, що чула про них десь. Цього разу я подорожувала незвичайним чином. Зазвичай я лечу з Бристоля до Ржешева, потім до Перемишля на перекладних, потім з Перемишля на потязі до Києва. Цього разу ситуація була абсолютно інша, я не планувала приїхати до Олександрії аж до кінця червня, бо в мене діти здають екзамени. Але один з моїх співробітників, який теж у виконавчому комітеті «Друзів Олександрії», сказав: «Ми переганяємо сім машин в Україну. Хочеш, поїдемо зі мною?» Його звати Вілльям Джексон (на фото) – чудова невтомна людина, яка вже 8 разів була в Україні й не припиняє свої спроби допомогти Україні, українцям. У нього величезне серце, він купив машину «швидкої допомоги» через свою благодійність. Він також підтримує фронтовиків через свою роботу з Ротарі-клаб.

Ми виїхали у п’ятницю вдень, у нас було 7 машин: 2 машини «швидкої допомоги» і 5 позашляховиків. Ми виїхали з Британії, сіли на паром у Довері та їхали всю ніч через Францію, Бельгію, Голландію, Німеччину. Зупинилися у Польщі у суботу вдень, відпочили і о 2.30 ночі виїхали з Польщі та вже їхали майже без зупинок до Львову. На жаль, у мене була можливість сісти за кермо «швидкої» тільки в Україні, тому що я не була вписана в страховку на цю машину для Європейського Союзу, але тільки-но ми перетнули кордон, мені було дуже приємно витратити 2,5 години за кермом машини, яка призначена для фронтовиків. Ці машини були заповнені гуманітарною та медичною допомогою, усім, що було необхідно.

Тому я знаю, що такі хлопці існують, і один з них Тоні Престон, це була його п’ятдесята поїздка, і він кожні два – три тижні знаходить можливість переганяти машини. Вони мене вже запросили на наступну поїздку на початку липня. Не впевнена, що зможу, але стовідсотково приєднаюся до однієї з наступних поїздок і буду сама переганяти машину. Хочеться допомагати не тільки цивільним в Україні через мою благодійність, але доєднатися до їхніх спроб допомагати фронтовикам.

– Як у старій добрій Англії ставляться до 47-го президента США Дональда Трампа?

– Щодо Трампа – хочу вам сказати, що його у нас не люблять. Усі ті люди, з якими я спілкуюся, а йдеться про різні шари населення у Баті та Північно-Східному Сомерсеті, у мене багато друзів і учнів, людей розумних, розвинених, досвідчених, просто соромляться того, що відбувається в Америці, хоча вони не мають відношення до Америки ніякого. Я пам’ятаю, коли була ця жахлива зустріч між Зеленським і Трампом в Овальному кабінеті, мої друзі написали: «Вибачте, ми просто не можемо повірити, що сучасний світ може таке робити вашому президенту і Україні…» Чула різні думки. Деякі кажуть, що неминуче буде імпічмент, інші кажуть, що він такий імпульсивний, може, і повернеться проти Росії. Але любові до Трампа я ні в кого не бачила з британців, у людей, з якими я спілкуюся. Вони всі люблять, обожнюють і підтримують Україну. Не всі можуть приїхати і фізично допомогти, але якщо є можливість допомогти моїй благодійності, прийти на якусь подію, яку я організовую, то вони перші готові зробити все, що можливо. Тому ні, ми не любимо Трампа, його нема за що любити.

– Повернемося до Олександрії, в якій ви вели цілу низку проєктів. Зокрема, книжковий. Розкажіть про ваші спільні плани.

– Про мої проєкти і плани щодо Олександрії я готова говорити без зупину. Ви спитали про книжковий, почну з нього.

Книжку написала одна з талановитих письменниць, яка проживає зараз у Баті, хоча раніше жила і в Америці, і в Лондоні. ЇЇ звати Клер Брамвелл-Пірсон (Claire Bramwell-Pearson). Вона нещодавно закінчила Bath Spa University, це один з двох університетів у нас в Баті, і вивчилась на письменницю підліткових книг. Її книжка – про хлопчика з Олександрії. Його звуть Віталій Петренко, він приїхав до Бату як переселенець разом з мамою і сестричкою Надєю. І подружився з хлопчиком з Бату, Едом. Вони дуже різні. Віталій обожнює футбол. Звісно, тут нема нічого дивного, він же з Олександрії. А Ед дуже любить все римське й читає весь час книжки про римську культуру. І вони йдуть в Римські бані, де знаходять Змія Горинича, нашого українського монстра, і далі відбуваються надзвичайні події.

Не хочу більше розказувати, бо вам нецікаво буде читати. Книжка просто бомбезна. Вона невеличка, написана дуже доступною англійською мовою, саме для підлітків – діток з Олександрії віком 9 – 12 років.

Ця книжка ще знаходиться під моєю редакцією. Робимо мову більш доступною для українських діточок. Ми вже залучили для роботи над ілюстраціями Олександру Дикую. Вона є українською переселенкою, талановитою художницею та ілюстраторкою. Саме вона малювала картину під час нашого минулого концерту, яку мер Бату на аукціоні продала за досить величеньку суму, за 600 фунтів. Для нас це була значна сума. І вона погодилась працювати над ілюстраціями для цієї книги. Це мені дало нагоду також запропонувати роботу людині, яка талановита, щира та любляча. І зараз вона вже розробила образи основних персонажів. Очікуємо, що вона закінчить свої ілюстрації до 1 серпня. Потім буде друк цієї книжки.

Ми плануємо надрукувати, можливо, десь тисячу примірників в Україні, дати нагоду українській друкарській справі заробити копійчину. І ця тисяча книжок буде подарована діткам в Олександрії. Дуже сподіваємося, що ми встигнемо на День знань, на 1 вересня. І я думаю, що це буде класний подарунок, який дасть можливість діткам вивчати англійську мову, читати залюбки про свого однолітка і земляка. Також дасть нагоду дізнатися про Бат, про місто взагалі й про місто-побратим Олександрії. І книга буде просто шикарна, я вам це обіцяю.

З іншого боку, ми також хочемо її надрукувати в Британії, щоб британські діти мали нагоду знати трошки більше про українських переселенців, про українців загалом і про Олександрію.

Так що чекайте, ця книжечка буде видаватися в Україні вже наприкінці літа, і її отримають дітки в подарунок.

Також друзі Олександрії цього року долучилися до організації подій на Тиждень біженців та переселенців. Це тиждень, який відзначається у всьому світі, зокрема в Англії. У цьому році він випадає на тиждень, який починається 16 червня і закінчується 22-го. Ми залучені до організації двох проєктів.

Українські біженці зможуть взяти участь у великій події всіх біженців і переселенців. Вона буде проходити у Fairfield House. Це дуже визначна, важлива будівля для нас, тому що, коли Муссоліні захопив у 1936 році Ефіопію, Хайле Селассіє, імператор Ефіопії, разом зі своєю сім’єю переїхав спочатку у Лондон, потім у Бат. І він тут жив протягом п’яти років, поки не звільнили Ефіопію і він не зміг повернутися на батьківщину. Це наш найвідоміший біженець. І дуже часто говорять, що якби його дослухалися, коли він звертався до Ліги націй і просив, щоб визволили його Ефіопію, то, скоріше за все, і не було б Другої світової війни. У мене в голові з’являється дуже багато паралелей з тим, що відбувається зараз з Україною. Я дуже сподіваюся, що до Третьої світової у нас не дійде, але всі ці благання — «зупиніть росіян», «зупиніть орків» — мають бути почутими. І я сподіваюся, що цей звязок з Хайле Селассіє вам допоможе бути почутими.

Українці дуже активно підключилися до цієї події. У нас є український хор, який буде брати участь, він називається «Світло». Ірина Маленко з Олександрії буде випікати свої тістечка, робити млинці та гарне печиво. Також будуть воркшопи з вишивки хрестиком, виготовлення мотанок. А також буде можливість для «Друзів Олександрії» продати чудові подарунки, які нам надіслали дітки з Олександрії, і не тільки дітки, а й внутрішньо переміщені особи, які робили мотанки, різні цікаві сувенірчики. Я дуже сподіваюся, що люди захочуть прийти додому зі своєю мотанкою, яка була зроблена в Олександрії. І ми зможемо виручити якусь суму грошей, яка піде, звісно, на допомогу Олександрії.

Ну і останнє: 18 червня, це якраз посередині Тижня біженців, ми проводимо… концерт–не концерт, важко навіть дати назву цій події. Це така культурна саме українська подія, в якій буде показано три короткометражних фільми про Україну, про українських біженців. Вона буде проходити у маленькому клубі під назвою Widcombe Social Club. Максимальна кількість людей, які зможуть прийти на цю подію, усього 140, ми не очікуємо величезної аудиторії. Також даємо велику знижку для переселенців, бо це їхній тиждень, і ми маємо дати їм нагоду прийти, тобто їм це майже нічого не коштує. На жаль, ця подія не призначена для діток, бо там є нецензурні слова й досить важкий контент.

Але хочу сказати декілька слів про ці короткометражні фільми. Один фільм називається «Жіноча війна». Він знятий двома талановитими молодими жінками зі Словаччини. Одна з них – композитор Корнєлія Немцова, інша – графічний дизайнер Наталя Стойкова. Вони спробували показати війну в Україні з точки зору українських жінок. Другий фільм – Жанни Кадирової, він називається «Орігамі», про те, як її команда евакуювала її скульптуру з Донеччини. І останній фільм називається «Дитячі голоси», знятий Марією Кущ (вона українська переселенка), де розповідається про долю українських діток, які переїхали до Великобританії, і як їхнє життя змінилося.

У проміжках між фільмами також буде можливість послухати музику. Талановиті музиканти приїдуть до нас з Лондону. Деякі з них — українські біженці, інші просто обожнюють українську музику.

Ось такий невеличкий проєкт, який має нагадати нашим місцевим про українців, розказати про те, наскільки їм важко зараз у Британії, але також дати нам нагоду, можливо, заробити якісь кошти, які підуть на купівлю реабілітаційного обладнання для Олександрії.