Як не впасти у відчай, лишившись домівки через війну? Де знайти сили для активної участі у житті нової громади? Як стати своїм, маючи статус ВПО? Де брати натхнення для творчості? На ці питання знає відповідь Юлія Довгейко, учасниця програми «Нові можливості для українських жінок та молоді», що реалізується у співпраці з естонськими партнерами. Ми цікаво і змістовно поговорили.
– Юліє, розкажіть про своє довоєнне життя.
– Я жила в місті Лиман Донецької області. Працювала бібліотекарем у професійно-технічному училищі, яке готувало спеціалістів для роботи на залізниці. Окрім бібліотечної роботи, активно допомагала у підготовці різноманітних заходів в навчальному закладі, робила фото- та відеозйомку, вела сторінки училища в соціальних мережах. І зараз продовжую працювати, але дистанційно.
– Як почалася велика війна в Лимані?
– Спочатку в нас було тихо, про все дізнавалися з новин. Але серед населення вже була паніка. Ми намагалися зробити якісь запаси продуктів, ліків, але це швидко зникало з полиць. Коли почалися обстріли міста, стало зрозуміло: це не те, що було в 14-му.
Багато людей одразу виїхало, ми залишалися, під час обстрілів спускалися в підвал. Першими з нашої родини виїхала сестра з сином. Ми боялися за дитину. Вони поїхали до Кропивницького, куди їх запросили друзі. Я не могла залишити маму і бабусю, яка на той момент була не ходячою.
В один з п’ятиповерхових будинків прилетіло, і зруйнована квартира першого поверху засипала підвал, в якому були люди. Вони загинули. Тоді на кладовищі не ховали, бо не було кому це робити, і загиблих ховали у дворах. Для мене це асоціація з похованням домашніх тварин. Я вирішила, що не хочу, щоб моїх рідних ховали, як собаку або кішку, і стала їх вмовляти виїхати.
Домовилася з водієм бусика, куди могли сісти всі: мама, тато, бабуся, я, чоловік, батьки та брат чоловіка. Ще й мамина кішка. Але рідні чоловіка відмовилися їхати, мотивуючи тим, що вони тут народилися. Чоловік, зрозуміло, залишився з ними. Я своїх вивезла.
Коли в новинах прочитала, що за кілька днів евакуація з Лиману буде неможливою, наполягла, щоб чоловік приїхав до мене. Наближався мій день народження, я взяла з чоловіка слово, що він посмажить в цей день шашлик. Невдовзі рідні залишили Лиман. Вже тут чоловік пройшов комісію і отримав повістку. Зараз він військовий.
– Чому ви обрали саме Кропивницький?
– Це цікава історія. Чоловік моєї сестри – байкер. Він був президентом лиманського байкерського клубу. Вони влаштовували фестивалі, на один з них приїхав рок-гурт з Кропивницького. Чоловіки потоваришували, і коли почалася війна, запросили до себе, згодом допомогли знайти житло.
– Ви проводите майстер-класи зі скрапбукінгу. Давно займаєтеся цим видом хендмейду?
– Вже років вісім. Почалося з того, що я побачила в інтернеті дуже красивий папір для скрапбукінгу. Я його дуже захотіла придбати, ще не знаючи, для чого він мені. Замовила набір, де ще був спеціальний клей. Придбала і на якийсь час заспокоїлася. Це все довго просто лежало, аж поки мені не трапився опис техніки скрапбукінгу.
Згодом я записалася на платні онлайн-курси від відомої скрап-майстрині. Поступово набувала навичок та власної майстерності. Робила подарунки рідним, стала навчати цьому інших. До речі, перший майстер-клас у Кропивницькому я провела через два місяці після переїзду сюди. У мене не було нічого з матеріалів та інструментів. Але «Гончаренко-центр» мені з усім допоміг. Ми тоді робили шоколадницю.
– За класичним визначенням скрапбукінг – це мистецтво створення та оформлення оригінальних фотоальбомів. А що ще можна зробити в цій техніці?
– Крім альбомів, листівки, подарункові конверти, шоколадниці, рамки для фото, панно, теки, закладки. Одна громадська організація запрошувала мене провести майстер-клас зі школярами, і ми робили закладки з мотиваційними фразами. Мені дуже подобається працювати з молоддю. Я пропоную свій варіант, а вони не бояться експериментувати. Старші в цьому плані обережніші.
– Ви до свого захоплення зараз інакше ставитеся, ніж до війни?
– Так. Вдома це було так: важкий день на роботі, якийсь конфлікт, втома – сідаю за стіл і, наприклад, просто вирізаю. Щось по телевізору фоном йде, а я роблю справу. Я багато фільмів знаю на слух, а картинку не уявляю. А зараз я роблю це автоматично, використовуючи навички. Якщо підключаю творчість, одразу приходять думки про те, що війна, чоловік служить і таке інше.
Мені здається, що теперішні мої вироби інші. Вони не стали чорно-білими або агресивними, я зберігаю свій стиль, але щось нове присутнє.
– Як потрапити до вас на майстер-клас?
– Заняття я анонсую в соцмережах. Треба знайти мою сторінку і слідкувати за оголошеннями. Запрошую. Розкажу про техніки, покажу різноманітні гаджети, навчу робити красиві, унікальні речі.
– А замовлення приймаєте?
– Звичайно. Коли замовляють подарункову листівку чи альбом, я завжди детально розпитую про людину, якій це даруватимуть. Чим різнобічніша людина, тим цікавіше працювати. Колись працювала над виробом для чоловіка, який жив за кордоном, ходив у море, мав багато захоплень, купив будинок і таке інше. Всі ці нюанси я передала. Дуже приємно, коли люди впізнають своє особисте, щось згадують. Значить, моя мета як автора досягнута.
– Юліє, вам комфортно у Кропивницькому?
– Однозначно, так. Ми тут прижилися. За три роки багато знайомих, контактів. Нас добре прийняло це місто. Багато людей нам допомагали. Тут я набула нових навичок, нового досвіду. Була ментором в одній з молодіжних програм.
Я багато спілкуюся, і це підтримує. Не розумію, як можна просто сидіти вдома. Спілкування, активна діяльність – це і є життя. Наша квартира в Лимані не придатна для житла. Ми розглядаємо варіанти постійного проживання в іншому місті. Не виключено, що це буде Кропивницький.
Мобінг на роботі: як розпізнати цькування та що з цим робити