«І путіна переживу»

Олені Семенівні Ротор з Кропивницького минулої п’ятниці виповнилося 100 років. Красива, світла розумом, зберегла спогади про довге нелегке життя. Резюмуючи свою долю, сказала: «Хворіла на тиф – вижила. Пережила війну, голодомор. І путіна переживу».

Олена Семенівна народилася в селі Моложава на Чернігівщині. Там пішла до школи, згодом родина переїхала в Оренбурзьку область. В місті Бузулук Олена пішла у четвертий клас. Закінчила сім класів. Згадує: «Коли навчалася в школі, хотіла скоріше піти працювати. Закінчила, батько сказав: «Хотіла – працюй». Молода дівчина куховарила робітникам-переселенцям.

Коли Олені було сімнадцять, загинула її мати. У дворі був погреб, який протягом літа наповнювався водою. Восени треба було підготувати його для зберігання овочів. Жінка відкрила ляду, звідти вийшов потік накопичених газів, вона знепритомніла і впала у яму. Рятувати кинувся робітник з переселенців, який це бачив. Також впав. Його витягли, врятували, а матір ні.

Голова колгоспу направив дівчину навчатися на комбайнера. Добре навчалася, отримала диплом, а працювати на польовому агрегаті не хотіла. Подружка була комбайнером, а Олена її помічницею: подавала, витирала, прибирала.

Олена Семенівна згадала про початок війни: «У нас із сестрою Юлею була одна нарядна сукня на двох. По черзі носили її на танці у клуб. В той день я пішла на танці. Дядя Петя нам на балалайці грав, а ми всі стрибали-танцювали. Хтось увімкнув радіо, а там оголосили про війну. Я як заплакала – тепер не бачити мені моїх братиків. Так і вийшло».

Брати Михайло і Григорій з війни не повернулися.

Батько перевіз дочок у Новоросійськ. Звідти дівчата були евакуйовані в Казахстан. Там Лєна захворіла на тиф. Довго хворіла, їсти не було що. «То сусіди якогось гарбуза дадуть, то молодша сестра Юля ходила між людей хліба просила, щоб мене погодувати. Вижила», – розповіла ювілярша.

Коли Олена жила на Кубані, зустріла майбутнього чоловіка. Іван повернувся з війни, прийшов до друзів, по сусідству з якими жила дівчина. І стали його вмовляти: «Женись на Лєні. Гарна, працьовита, город доглянутий». Дослухався, оженився. В молодят було весілля. Олена Семенівна каже, що в той день одружувалася ще одна пара в селі. То гучна компанія день гуляла на одному весіллі, другий – на іншому.

Іван працював в геологорозвідці, Олена була дояркою. Коли стало троє дітей – Валентина, Михайло, Любов, – переїхали в Карелію. Потім знову в Оренбурзьку область. Ще дві дочки народилися – Тетяна і Тамара. Батько шукав роботу, щоб утримувати родину. Так опинилися в Кіровограді. Тут, на Новомиколаївці жила сестра Олени Юлія. Вона прийняла родину в невеличкий будиночок. Згодом Ротори купили будинок поруч.

Олена Семенівна любить каву. П’є її протягом дня. Полюбляє посидіти у дворі на гойдалці. Виходить у городик, ягоди збирає, доглядає за квітами. На святкуванні ювілею були рідні, що живуть недалеко. Частина родини в Німеччині, частина в Росії. Часто телефонують, питають про здоров’я найстаршої рідної. Не сваряться, не звинувачують один одного, не навчають життя. Тому що правильно виховані.

Кажуть, що на долю кожного покоління припадає війна. На долю Олени Семенівни випала вже друга, і підійшла надто близько. Новини вона не дивиться, але під час прильоту на сусіднє подвір’я ворожого «шахеда» в минулому році було значно пошкоджено і її будинок: вибило всі вікна, двері, зруйновано дах. Вночі в одній нічній сорочці та шкарпетках пішло до сусідів, які повели її до погреба, де укривалася родина. Більше того – вона, не панікуючи, пішла не у хвіртку, а до паркана, поставила табурет, влізла на нього, сусіди її підхопили і повели.

Мужня жінка. З почуттям гумору. Оптимістка. Після спілкування сказала: «Будемо жити!» Живіть, Олено Семенівно! Ви дещо важливе обіцяли.