Що рухає людиною, що живе у Намібії, відвідати Україну, яка перебуває у стані війни? Любов до нашої країни. Ця любов до приїзду була заочною. Виникла вона завдяки кропивничанам Роману та Наталії Воронковим кілька років тому. Завдяки ним ми поспілкувалися з Гердою-Елізабет Віттман.
Довідково: Республіка Намі́бія – держава на південному заході Африки. Площа країни становить 825 118 км² (33-тє місце у світі). Населення: 3 млн осіб (139-те місце у світі). Столиця – місто Віндгук. Межує на півночі з Анголою і Замбією, на сході з Ботсваною і Південно-Африканською Республікою, на заході омивається водами Атлантичного океану.
Герда народилася в Намібії, яка більше ста років тому була колонією Німецької імперії. Предки Герди приїхали в африканську країну з Німеччини як місіонери, там і залишилися. Наша гостя працює в університеті, керує відділенням вивчення німецької мови.
З Романом Воронковим познайомилася у Німеччині під час семінару з німецької мови. Потоваришували, стали листуватися в соцмережах. Згодом Наталія поїхала до Німеччини, де якраз перебувала Герда, жінки також подружилися. Цього разу спільна зустріч відбулася на українській території.
– Гердо, розкажіть про Намібію. Звісно, можна «погуглити», але хочеться почути від вас.
– Населення всього три мільйони а за територією Намібія майже така, як Німеччина. Велика частка території – берегова зона. Тому так мало людей. Дуже розвинутий туризм.
Клімат африканський. Дощить дуже рідко, тому під час дощу люди не ховаються, а виходять на вулиці. А спека там і спека тут у вас – різні речі. У вас велика вологість. Двадцять два градуси в Намібії і в Україні дуже відрізняються. В нас це набагато холодніше. Коли я збиралася в поїздку, запитала Романа, яка погода в Україні. Він сказав, що 22 градуси. Я приїхала в черевиках і теплій курточці. Але це незначні деталі.
– Звідки така мужність приїхати в країну, де триває війна?
– Я давно хотіла приїхати, ще у 2021 році. Але завадив ковід. Потім почалася війна. Я всі ці роки чекала її закінчення, щоб здійснити своє прагнення приїхати. В мене є друг, який захворів на рак. Він сказав, що я повинна жити зараз, а не чекати, доки зміняться обставини. І я вирішила їхати.
– Що ви знали про Україну до знайомства з нашими земляками?
– Мало. Був стереотип, що Україна – це частина Радянського Союзу. Потім почала читати, дізнаватися. Завдяки Роману я зрозуміла, що ваша країна незалежна, і ви всі тут фантастичні.
– В намібійських новинах говорять про російсько-українську війну?
– Дуже мало. На нашу країну великий вплив має Росія. Це триває з часів Союзу: коли Німеччина була розділена, Намібія співпрацювала і дружила з НДР.
– Якою була підготовка до поїздки? Якою дорога?
– Було запрошення від друзів. Була віза, яку відкрили за три дні, оформлення страховки. Летіла з Віндгука до Франкфурта, звідти до Кракова. Потім поїздом до Перемишля і ще одним поїздом до Знам’янки. В понеділок після обіду почала їхати, на ранок середи була в Знам’янці.
– Хтось відмовляв від поїздки?
– Майже всі, хто знав про мій намір. Моя сестра, у якої маленька дитина, досі не знає, куди я поїхала. І хрещеники мої не знають. Всі, хто знають, хвилюються за мене.
– Дуже цікаві ваші враження від країни, міста, людей.
– Зрозуміло, що йде війна. Я завжди задавалася питанням, чи змогла б жити в Україні. Переконана, що змогла б. Люди привітні, при цьому не дуже багато говорять.
– Ви їхали з певними намірами, програмою? Що хотілося побачити? Де побувати?
– Цього разу хотіла провести час з родиною Воронкових. В мене був певний острах – війна все-таки. Тому їхала суто у гості. Наступного разу хочу побачити більше України.
Мої друзі підготували для мене цікаву програму. За два дні я встигла проїхатися містом на тролейбусі і автобусі. В планах ще маршрутка. Була на курсах німецької мови, які веде Роман. Була екскурсія історичним центром Кропивницького. Красиво і цікаво. Була навіть на тренуванні із самбо – Рома повів. І тренувалася. Бачила траурний кортеж, який мене вразив. Це дуже боляче.
– Що приємно вразило?
– Крім людей, українська кухня. Борщ, відбивні, сало, сметана, вареники. Вареники я вже їла, коли Наташа готувала їх в Німеччині. Але вона тоді не могла знайти сало, щоб зробити із шкварками. Тепер я це спробувала, і це дуже смачно. Подобаються вареники і з картоплею, і з капустою. А ще мене пригощали форшмаком. Новий для мене і приємний смак.
– Ім’я Герда нам відоме через казку «Снігова королева». Можливо, вас назвали на честь героїні?
– Я не знаю. Але в дорозі стався такий випадок. В поїзді зі мною їхала українка, яка весь час намагалася, дізнатися, що значить моє ім’я. Я говорила, що це просто ім’я. Вона наполягала, що всі імена мають значення, і знайшла в пошуковику, що Герда – це захисниця. Тепер знатиму.
– Що ви повезете звідси додому?
– Хочу купити вишиванку, щоб носити її вдома. Брат просив привезти йому в’язані шкарпетки – такі, як Наташа мені присилала. В нас такі не продаються. Обов’язково повезу сувеніри. Хочу, щоб всі мої близькі полюбили Україну.
– Що будете розповідати про нас в Намібії?
– Що ви наймужніші, найстійкіші люди. Що я вас всіх дуже люблю.
– А залишитися у нас?
– Не можу – віза. Хоча почуваюся тут як вдома. Вивчаю українську мову. Мрію після війни жити в Україні.
Дякуємо за переклад Наталії Воронковій.
ДПС на Генеральній асамблеї IOTA: майбутнє податкових адміністрацій – у довірі,...