«Якби поставили завдання бомбити кремль, полетів би не вагаючись»

Четвертого червня у Кропивницькому відбулося прощання з командиром вертолітної ескадрильї 11-ї окремої бригади армійської авіації «Херсон» Андрієм Горецьким та його підлеглими, штурманом Євгеном Галицьким і бортовим техніком Михайлом Олександровим. Вони, екіпаж ударного вертольота Мі-24, загинули чотири місяці тому. Про обставини трагедії офіційно не повідомлено. Навіть рідні не знають цього, а про бойові завдання в подробицях – і поготів. Та, поспілкувавшись з близькими підполковника Горецького, «Україна-Центр» з’ясувала: внесок його екіпажу й ескадрильї в оборону країни – величезний, знищено багато не тільки ворожих наземних сил, а й повітряних – БПЛА, перехоплювати їх у бригаді «Херсон» навчилися під час великої війни, і Горецький був у цій справі першим. Взагалі, кажуть, був у частині одним з найкращих.

Але Марина Горецька полюбила його не за успіхи в бойовій і політичній підготовці.

– Ми познайомилися 2004 року в Харкові. Я – харків’янка, Андрій – із Запоріжжя, навчався в Харківському національному університеті Повітряних Сил. Я працювала в «Укртелекомі», він до нас заходив, щоб зателефонувати батькам. Я йому сподобалася, на знак уваги залишав мені листівки з вітаннями. Перше побачення наше було восьмого березня 2004 року. А в січні 2005-го одружилися. Андрій на той час уже служив у Херсоні. Невдовзі я перебралася до нього. Винаймали житло, поки на власне не спромоглися. Чим, питаєте, Андрій мене привабив? Гарний, розумний. У середніх класах школи вирішив вивчити англійську, слухав записи на касетах від «Єшко» і таки пристойно оволодів цією мовою. З Андрієм було цікаво. Влаштовував для мене катання на яхті по Дніпрі. І татом був гарним. Першим у нас народився Андрій, йому нині шістнадцять. Русланові, молодшому, – тринадцять. Чоловік був вимогливий до дітей, коли йшлося про навчання в школі. Але нічого для них не шкодував. Казала йому: «Ти як золота рибка. Хлопці тільки загадали бажання, а ти вже його виконуєш». За кордон нас возив кілька разів, щоб сини побачили, як люди в інших країнах живуть. Хоча діти ніколи нічого не вимагали від нас, розуміють, що гроші не з неба падають. На службі чоловік проводив багато часу. Брав участь в АТО на сході України, в миротворчих операціях в Африці. Конго, Ліберія. Завдяки тим відрядженням заробив на квартиру. Коли Андрій вирушав надовго з домівки, ми з Андрієм і Русланом потайки клали йому в рюкзак якісь дрібнички із записками. Це перетворилося на таку традицію: проводжаємо тата у відрядження – вручаємо йому якусь річ, зустрічаємо – він ту річ повертає.

На запитання про чоловікові плани Марина Горецька відповіла:

– Андрій планував, що вийде на пенсію і займеться програмуванням. Всерйоз захопився штучним інтелектом. Залишалося кілька років до пенсії, як почалася велика війна.

Звісно, вона пам’ятає ніч на 24 лютого 2022 року.

– Ми були вдома. О четвертій Андрієві зателефонували з бригади. Я ще нічого не розуміла. Він попросив відвезти його нашою машиною на службу. Стрибнули в машину, привезла його в частину. Андрій сказав, щоб якнайшвидше їхала додому. Вдома з вікна побачила вогонь на аеродромі. В школу наші хлопці не пішли. Старший сказав,що спостерігатиме через вікно і попереджатиме, коли щось летітиме. Наступного дня ми з дітьми взяли кицьку і поїхали до моєї подруги, яка в приватному будинку мешкає. Там і ховалися. Андрій телефонував. Не казав, де він і що. Непокоївся за нас, давав інструкції, як поводитися в окупації. Півтора місяця ми прожили в окупації. 10 квітня вибралися. Чоловік сказав, щоб їхала з дітьми в Кропивницький. Тут і зустрілися з ним. Переночували в Андрієвого товариша. Далі я й діти поїхали на захід, так розпорядився чоловік, а сам – на службу. Ми змінили кілька міст на Львівщині. У серпні 2023 року перебралися в Кропивницький. Андрій приїздив до нас. Просив мене, щоб не попереджала хлопців про приїзд, – робив дітям сюрпризи. Щоразу ми проводили такі дні в русі. Їхали до чоловікових батьків або на природу. Востаннє, в січні цього року, теж так було. Товариш Андрія влаштував нам екстремальні катання за містом у санях, причеплених до авто. Страшнувато було, ми із саней кричали водієві: «Тихіше!», а він не зважав. Потім сказав, що йому почулося: «Швидше!». Сімейною традицією стало поласувати суші. Хоча чоловік полюбляв просту їжу – борщ, холодець. Про свої бойові завдання вдома не розказував. Відмежовував роботу від домівки. Але був впевнений, що війна закінчиться навесні перемогою України. Казав, що відчуває: перемога буде навесні, якщо не цієї весни, то наступної. Вірив у перемогу. Якби поставили завдання бомбити кремль, полетів би не вагаючись, хоча це був би політ в один бік. Казав, так треба для людей, для країни, для наших дітей. Якось ми з чоловіком поїхали в Херсон. Дітей не брали. Побачили наш будинок, він частково зазнав руйнації, але наша квартира вціліла. Мене вже туди не тягне. Коли я тільки перебралася в Херсон, харківські подруги питали, чи прижилася. Я відповідала, що з Андрієм мені всюди добре. І в своїй квартирі в Херсоні добре було, і в чужих на Львівщині, коли Андрій приїздив до нас, і тут, в Кропивницькому. Повертався на службу Андрій зазвичай уранці. Ми пили каву, і він вирушав. Відколи велика війна, я не знала спокою. Щоранку надсилала чоловікові смайлик, він відповідав. Того дня не відповів.

Про роботу, яку виконував чоловік під час великої війни, Марина Горецька знає в загальних рисах:

– На прощанні командир сказав, що екіпаж Горецького останнім часом виконував завдання на херсонському й запорізькому напрямках. Знаю, чоловік брав участь у деокупації Зміїного. Його товариші кажуть: збивати ворожі БПЛА – це була його ідея, реалізована його ж командою. Й уночі збивали безпілотними. У них вчилися інші. Андрій – лицар ордена Богдана Хмельницького. Орден першого, найвищого, ступеня отримав у січні цього року. Є й інші нагороди.

Я йому не раз казала: «Попереду всіх летиш». Не ховався за спинами інших, але й був проти того, щоб по-дурному лізти в небезпеку, легковажити життями. І не терпів солдафонства. Якщо комусь із підлеглих треба було до сім’ї, Андрій відпускав: «Моя почекає». І я чекала. Так сталося і на Новий 2026 рік. Перед тим сказала чоловікові: «Вже й забула, коли ти на Новий рік був удома». Він пообіцяв цього разу бути вдома. Але його попросили бути на службі, і він знову не був з нами на Новий рік.

Задовго до великої війни Андрій – тоді йому й сорока не було – казав мені: «Коли мене не стане, подбай про кремацію. Хочу, щоб мій прах розвіяли над Хортицею. Не треба пам’ятника». Я злилася, коли чула це. Говорив Андрій про це під і під час повномасштабної війни. Так і буде. Кремація уже відбулася. Відбулося прощання в Кропивницькому. Після війни проситиму військових, щоб розвіяли прах над Хортицею.

А Євгена й Михайла з його екіпажу поховали після прощання в Кропивницькому. Женю – на Херсонщині, Мишка – на Вінниччині. Вони з Андрієм – приблизно одного віку, трохи за сорок.

Ось що розповів «Україні-Центр» товариш Андрія Артем:

– Нашій дружбі – 26 років. Познайомилися в університеті, навчалися на одному курсі. Андрій – спортивний, підтягнутий. Мав хист до математики. Вивчав англійську. Вчився добре. Спокійний. Грав на гітарі. Після університету потрапили в одну частину в Херсоні. Продовжили дружити. Cім’ями відпочивали на Дніпрі. На яхтах каталися, рибу ловили. Обидва брали участь в АТО, в миротворчих операціях в Африці. Через це, бувало, не бачилися довго. Правда, коли в Андрія народилася друга дитина, відзначили це разом – обидва були в Ліберії. Він старався для сім’ї. На службі не терпів бюрократії. Був інтелектуалом, іноземні мови вивчав, хотів на пенсії зайнятися програмуванням. Казав, мозок треба постійно тренувати, щоб не отупіти.

Здавна нашим головним завданням вважалося вражати наземні цілі. Коли ворог почав широко застосовувати БПЛА, Андрюха і його екіпаж навчилися збивати їх з вертольота. Виявилося, це – ефективніше, ніж збивати їх із землі. Звісно, це – небезпечно для екіпажу вертольота, бо безпілотники вибухають у повітрі. Тому й не працюємо над населеними пунктами.

Андрій був вмотивований воювати. Казав, не боїться померти, бо з цього життя ще ніхто не вийшов живим. Був одним з найкращих у бригаді.

Востаннє ми бачилися в січні цього року. Разом їздили на нагородження. Його нагородили орденом Богдана Хмельницького, мене – «За мужність».

Про що говорили дорогою? Всяку всячину…