У містечку, де мені пощастило народитися й провести перші десять років життя, у середині минулого століття мешкали приблизно в однаковій кількості українці, євреї, росіяни та поляки. Разом вони сформували унікальний суржик, який дожив до XXI століття, а тепер зустрічається лише зрідка.
У ті, вже далекі, часи навіть малі діти знали, що означає слово «гонор». Чітко пояснити його значення ми не могли, але знали точно: гонор – це гонор. Про латинське походження цього слова (honor – честь, слава) ми навіть не здогадувалися, але, запозичене у місцевих поляків, воно мало дещо інший зміст. У гайворонському варіанті гонор був яскравим синонімом зарозумілості, дурної впертості та гордині на порожньому місці. Це слово використовувалося для характеристики людини будь-якої національності та соціального становища, яка демонструвала невиправдані амбіції.
Впевнений, читачі вже зрозуміли, до чого веде цей вступ, але перш ніж писати про квест «білих орлів», кілька слів про інший, не менш дурний, скандал.
Нещодавно Дональд Трамп вкотре образив жінку. Нічого нового, але жінка виявилася з характером: прем’єр-міністр Джорджіа Мелоні різко відповіла і за себе, і за Італію. У результаті все пішло за відомою схемою «від любові до ненависті – один крок». На жаль, цей «один крок» відчутно зачепив Україну: Мелоні – послідовна прихильниця нашої країни. Маємо проблему просто з нізвідки.
Але якщо Дональд Трамп у його віці, статусі та з його минулим може дозволити собі говорити що завгодно, не турбуючись про наслідки, і народ Америки, в особі його виборців, нічого не має проти, то у наших лідерів, і насамперед у президента, така кількість червоних прапорців, що сім разів треба подумати не тільки над своїми словами та вчинками, а навіть і над виразом обличчя. На жаль, цього разу, висловлюючись суто технічною мовою, не спрацювали аварійні клапани, не увімкнувся «захист від дурня» ні в Україні, ні в Польщі. Більше того, у всій Європі не знайшлося дорослої людини, яка доступно пояснила б двом молодим політикам, що безглуздо влаштовувати публічну сварку в умовах смертельної небезпеки для обох держав.
Можна нескінченно розмірковувати про взаємні історичні образи та криваві злочини сусідніх країн. Можна в тисячний раз бити себе в груди, доводячи право країни на власний погляд на історію та її героїв. Все це можна, але є один нюанс. Його чітко сформулював сер Вінстон Черчилль: «Розпочавши суперечку між сьогоденням і минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє».
Від початку цього орденоносного скандалу минуло вже чимало часу, і щоденний потік інформації майже змив його в каналізацію історії. Але ось що примітне: з’ясовуючи ставлення пересічних поляків, українців, які проживають у Польщі, та наших із вами земляків-сусідів до цього політичного скандалу, ми несподівано для себе зрозуміли, що їхня обізнаність про нього набагато нижча, ніж можна було припустити. Частина з них (поляків та українців) взагалі дізналася про всю цю дурну історію від нас. На мою думку, це дуже показово.
Історична аксіома: кожна війна має свої причини та свої приводи. Причини російсько-української війни ретельно досліджено й проаналізовано, навіть попри те, що кінця їй не видно. Її приводам приділяється набагато менше значення, а це велика помилка. Не давати приводу неадекватному сусідові – це, звичайно, не гарантія уникнення конфлікту, але – шанс! Упевнений, саме надмірні амбіції та недоречний гонор кількох лідерів двох країн зіграли свою чорну роль у початку та розгортанні війни, яка триває довше, ніж Друга світова, і цілком може призвести до Третьої.
Ліміт слів для колонки закінчується, а треба встигнути сказати головне: президенти приходять і йдуть, а Україна та Польща залишаться сусідами на століття. Якщо, звичайно, ці гонорові хлопці та їхні радники не знищать наші держави, що вже не раз траплялося в історії.
Докурились до підпалів