Руслана Стужука мобілізували на Донеччині в перший тиждень великої війни – прийшла повістка на шахту, де працював з юності. Воював у складі 54-ї мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Мазепи. За мужність і стійкість, виявлені під час виконання бойових завдань на передовій, у березні 2023 року його нагородили бригадною відзнакою «Хрест 54 ОМБР». У листопаді того ж року – нагрудним знаком «Золотий хрест» від головнокомандувача ЗСУ. Загинув 44-річним сьомого травня 2025-го. Як героя, з почестями Руслана Стужука поховали в Олександрії на Кіровоградщині, куди майже два роки тому вибралася його сім’я, рятуючись від війни.
Олександрі Стужук боляче розповідати про загиблого чоловіка. Рік – занадто малий строк, щоб загоїлися рани від тяжкої втрати (та й чи загояться колись?).
– Ми познайомилися 2008 року. Разом відпочивали біля Азовського моря. На одній шахті працювали, на «Капітальній». Я в Новоекономічному проживала, Русик – у Миролюбівці, це теж Покровський район. А родом він – з Житомирщини. У дев’яностих роках їхня родина перебралася до нас на Донеччину. Батько там і похований. Чим, питаєте, мені Руслан сподобався? Гарний, щирий, з добрим серцем. 2009 року одружилися. Проживали в Новоекономічному. 2009 року у нас народився Артем. 2011 року – Дмитро. Сім’я, діти для чоловіка були понад усе. Нічого не шкодував для нас. Заробляв на шахті добре.
Далі – про війну.
– Війна на Донбасі – з чотирнадцятого року. Але нам не вірилося, що лихо дійде до нашого селища. Думалося, росіяни задовольняться загарбаними частиною Донбасу й Кримом. Не задовольнилися. 24 лютого 2022 року уранці я прийшла з роботи додому і почула гуркіт зі сходу. Дітей до школи того дня ми не відправили. Третього березня чоловік отримав на роботі повістку у військкомат. Ми зажурилися. Четвертого числа я з дітьми провела чоловіка. Він писав, телефонував, як була можливість. «Живий, здоровий», – заспокоював. На десятому місяці служби уперше приїхав додому, ми тоді ще в Новоекономічному мешкали. Втомлений, виснажений. Артем і Діма так раділи татові! Ходили в кафе, чоловік хотів побути серед людей. А вдома я його частувала улюбленими стравами – борщ, вареники. Коли ми вибралися на Кіровоградщину, чоловік до нас ще кілька разів приїздив. Казав, що після війни купить трактор, займеться сільським господарством. Така була його мрія.
Про участь Руслана у бойових діях Олександрі відомо небагато. Знає: чоловік забезпечував частину зв’язком, по-хазяйськи ставився до армійського майна, авто, в якому пересувався з побратимами, зазнавало атак ворожими дронами. Одного разу за таких обставин загинув його товариш. Прилітало і в місця розташування їхнього підрозділу.
– Якось Русик приїхав до нас, і я йому сказала: «Може, залишишся?». А він: «Хлопців не кину. Вони мені як сім’я».
Олександра розповідає, що з Новоекономічного вибралася з дітьми і чоловіковою матір’ю, Ніною Федосіївною, 15 липня 2024 року.
– Несила стало жити там. Незадовго до того мене ледь не вбило на роботі. А 2023 року прямо в наш город прилетіло. Ми не перші й не останні вибралися. Дехто залишився чекати росіян, переважно літні. Важко, дуже важко було нам покидати домівку. Найняли машину, склали найнеобхідніше. Курей теж взяли. І котів, звісно. Осіли на Кіровоградщині. Тут я купила пів будинку. А Русикову матір забрав інший син, Микола, в Дніпро.
Про загибель чоловіка Олександра дізналася восьмого травня минулого року.
– Напередодні о восьмій ранку Русик мені зателефонував. Сказав, збирається на чергування. Обіцяв подзвонити об одинадцятій. Не подзвонив. Я дзвонила йому цілий день і цілу ніч. Не відповідав. Наступного дня мені зателефонував командир: «Ваш чоловік загинув…» Ракета прилетіла в місце їхнього розташування. Кажуть, Руслан тільки повернувся з наряду, не встиг зняти бронежилет. Через кілька днів тіло привезли в Олександрію. На похорон приїздили командир і ще двоє військових. Хвалять мого чоловіка. Кажуть, все робив якнайкраще. Машини ремонтував зі своєї зарплати. Як мінімум дві машини своїм коштом полагодив. Тепер провідуємо могилу. Народився на Житомирщині, майже все життя прожив на Донеччині, а поховали на Кіровоградщині. Не забуду, як незадовго до смерті сказав: «Раптом що, поховай мене тут, на Кіровоградщині». Як би ви знали, як тяжко було це чути.
Докурились до підпалів