Наш победитель в США

13:49
2045
views

Традиция проводить Марафон морской пехоты США началась в 1975 году. Закончилась война во Вьетнаме, результатом ее стало политическое поражение, сильное антивоенное движение в стране, почти 60 тысяч погибших и более 150 тысяч раненых. И наибольшие потери понес именно Корпус морской пехоты США. В том же году командование морской пехоты провело первый марафон, который должен был стать рекламой службы, улучшить отношения военнослужащих с гражданскими людьми. И главное – собрать средства для раненых морпехов. Первый марафон объединил чуть более тысячи человек. На дистанцию выходили раненые военные, чтобы доказать, что это возможно, участвовали родственники и друзья погибших солдат. На марафон приезжает много военных из разных стран. В этом году он собрал более 27 тысяч участников из 50 стран мира.

Трасса марафона проходит в столице США, поэтому участникам удается немного рассмотреть достопримечательности центра города. Старт – от Национальной аллеи – Центрального парка, вокруг которого собран деловой центр столицы. Далее – мимо Капитолия, монументов Вашингтона и Линкольна, по центру города, через реку Потомак, мимо Пентагона. Финиш – у Военного мемориала морской пехоты США, что в Арлингтоне.

Второй год подряд в марафоне участвуют и украинские военные. В прошлом году нашу страну представляла команда из четырех человек, а в этом от Украины участвовало 10 человек – это ребята, которые получили ранения различной тяжести в войне с Россией. Пять человек бежали дистанцию 10 км, четверо попробовали свои силы на 42-километровой дистанции, и один преодолевал 42 км на ручном велосипеде. Им был житель Кировоградской области Александр Чалапчий – в недалеком прошлом боец 34-го батальона 54-й бригады. В сентябре 2014 года Саша получил тяжелейшее ранение – минометный снаряд разорвался прямо у его ног. Множество операций – и в результате спасенная жизнь и ампутация обеих ног выше колен. Мировая статистика утверждает, что при ампутации одной ноги количество людей, способных ходить, не превышает 10%. Саша с этим не согласился и пошел сам. Те, кто не был в такой ситуации, не могут понять, каких сил это требует. У Александра они есть! И не только на то, чтобы пойти, но и еще на то, чтобы открыть собственное производство и наладить работу ремонтной мастерской. А еще есть время и силы на спорт. И пусть он сейчас не занял первое место, но все равно он – победитель!

Застать Сашу на одном месте невероятно трудно: много проблем и задач, которые требуют срочного решения. Он постоянно в движении, поэтому пришлось освоить и управление автомобилем. Но разговор состоялся, удалось расспросить о марафоне и событиях вокруг него.

– Саша, як ти потрапив у команду українських марафонців?

– На «Іграх нескорених» я отримав золоту медаль з академічної греблі, але не пройшов відбір. Там треба було брати участь у двох видах спорту, а я не знав про це. Тоді мені запропонували взяти участь у Марафоні морської піхоти США. Я погодився. У своїй категорії прийшов дев’ятим. Проїхав дистанцію в 42 кілометри за 3 години 30 хвилин. Був би результат краще, як би не проблема з велосипедом.

– А що сталося? Яка проблема?

– Занадто натягнувся ланцюг. Щось зламалося, і я ледве міг крутити педалі. Ще десь кілометр проїхав і зрозумів, що далі не поїду. Побачив, що проблеми з ланцюговою передачею. Зупинився та почав справляти. Підійшов якийсь місцевий коп до мене, але я не зміг по-англійськи йому пояснити, в чому проблема. Він допоміг тим, що підняв велосипед, а я хвилин за двадцять його полагодив.

– А звідкіля цей велосипед у тебе? З України привіз?

– Ні. В Україні такий велосипед є тільки в Кернеса. А цей мені Майк з бази морської піхоти дав. Хороший дядька. Він сам таким видом спорту займається, а в нього їх два. Ось він одного й дав мені. Проживали ми весь час перебування в США на базі морської піхоти в Квантіко штат Вірджинія. Тож, домівкою для нас на 9 днів був їхній літній табір. Там класно! Разом із нами проживали також представники Грузії, Англії, Шотландії та Канади – військово­службовці, що теж були поранені під час бойових дій.

– Хто допомагав в організації поїздки? Хто супроводжував під час перебування в Штатах?

– Я не знаю всіх спонсорів, але знаю точно, що допомагала фірма «Рошен». Підтримали нашу команду не тільки морально, але й фізично Олена Цимбалюк, що була однією з супроводжуючих команди, керівник Проекту підтримки протезування в Україні, та генерал-майор Володимир Гаврилов – аташе з питань оборони при Посольстві України в США. Можу сказати також про надзвичайну підтримку всіх учасників по всій дистанції. Представники діаспори підтримували нас перед стартом, а на фініші просто важко було не помітити, що українці беруть участь в марафоні: були безліч синьо-жовтих прапорів і надзвичайна підтримка кожного, хто фінішував. Більш того, всю дорогу ми чули слова підтримки від американців, і найчастіше Thank you for your service!

– Як вас приймали?

– Дуже тепло. Представники діаспори супроводжували всіх. Я з Валентиною Крівонос познайомився ще у військовому шпиталі. Вона приїжджала до родичів в Україну та відвідала шпиталь, де ми й розговорилися. Я якраз після операції був – то так і познайомилися. Потім переписувалися довго. А коли ми з’явилися в США, вона приїхала до нас. А ще Українська церква Святої Покрови зібрала в скриньку для поранених 550 доларів під час свята Покрови. Всі гроші були передані десяти українським військовим, які взяли участь у марафоні.

– Наступного року плануєш брати участь у цих змаганнях?

– Ні, не буду. Треба давати можливість іншим поїхати та виступити. Хай ще хлопці побачать світ.

– Як дружина сприйняла твою поїздку?

– Нормально. Звикли вже, що я, як жаба-мандрівниця. Але так цікавіше.