Таємниці чечорських провулків

15:41
2936
views

В Кропивницькому спостерігається справжній сплеск екскурсійної активності, адже практично кожний музей разом з істориками та краєзнавцями проводить тематичні екскурсії вулицями міста. Цього вимагають сучасні форми співпраці з населенням. Свої екскурсії проводять Олена Класова, Олег Юрченко з художнім музеєм. Василь Левицький знайомить бажаючих з «Літературним Кропивницьким», а історик Юрій Митрофаненко проводить екскурси в патріотичне минуле Єлисаветграда. Свого часу подібні телеекскурсії проводили Юрій Матівос, Вадим Смотренко та інші. Потрібно згадати й роботу в цьому напрямку вже покійних Леоніда Куценка та Сергія Шевченка. Місто залишило по собі таку велику історичну спадщину, що й сьогодні є чим здивувати шанувальників історії Єлисаветграда, навіть на заплутаних провулках і тихих вулицях найдавніших міських районів – Чечори та Бикового. Саме ними журналіста й фотокора «УЦ» провела директор комунального закладу «Літературно-меморіальний музей ім. І. К. Карпенка-Карого» Катерина Лісняк. Музей розташований у колишній садибі Івана Тобілевича, на тепер уже одноіменній вулиці. Район Бикове називається по прізвищу капітана царської армії. Кажуть, що він увійшов в історію тому, що в часи будівництва фортеці мав право одноосібно наділяти бажаючих земельними ділянками. Чи виникали при цьому корупційні складові, невідомо, але всі знали, що цими землями розпоряджається капітан Биков. Цілком реальна версія, адже, не знаючи мови, перші поселенці – греки – вживали для позначення свого місця проживання одне відоме їм ім’я – Бикова. Чечора, як кажуть наші дослідники, у перекладі з тюркської означає «лахміття», бо начебто такою оригінальністю одягу відзначалися перші мешканці району – молдавани. Вони були бідними, але сам район – достатньо економічно виразний: тут було багато олійниць, про що свідчить пісня: «Віє вітер по Чечорі, гуляє по полю. Збиралися олійники шукать свою долю». Між іншим, одна олійниця працювала на Пушкінській ще на початку 60-х років ХХ сторіччя, але район вважався бідняцьким. В усякому разі, найдавніша фотографія Чечори зафіксувала досить бідно одягнених людей на тлі балок та ярів. Ця версія про назву району має право на існування, однак відомо, що назву Чечора мають багато річок в Центральній Росії, зокрема і в Москві. Тому цілком вірогідним є й гідрономічне походження назви території, яке дійшло до нас з давніших часів. Можливо, у незапам’ятні часи так називалася місцева річка чи струмок, адже відомо, що гідроніми зберігаються дуже довго. Район Бикове складався з двох вулиць – Пушкінської та Чапаєва, тобто Верхньої й Нижньої Биківськіх, яким нещодавно повернули історичні назви, і тягнувся він від Чечорської балки аж до саду Альгамбра чи Озерної Балки, а далі був степ. Сам будинок Тобілевичів збудований на початку ХІХ сторіччя, і його першим господарем був священик Знам’янської церкви Яків Курлов. Тепер про церкву нагадує лише хрест на території туберкульозного диспансеру та частина церковної огорожі за приміщенням санстанції. Після смерті священика садибу за 2 тисячі карбованців купив батько Івана Тобілевича – Карпо Адамович, у 1872 році. Потрібно зазначити, що садиба була досить великою – з вікон було видно Знам’янську церкву, але потім її забудували багатьма іншими будинками, так би мовити, ущільнили класиків. До речі, і будинок-музей М. Кропивницького на одноіменній вулиці теж мав колись великий наділ – сад аж до річки, який пізніше теж забудували «підсусідки». Сам будинок Тобілевичів не зберігся в первісному вигляді, але увійшов в історію як родинне гніздо класиків українського театру і як осередок українського культурного життя Єлисаветграду. У будинку було сім кімнат, але автентичних меблів не залишилося. Кажуть, що їх вивезли на Хутір «Надія», рятуючи від одного з членів родини, другого чоловіка сестри братів Тобілевичів – Марії Садовської-Барілотті, який так любив «закласти за комірець», що закладав у ломбард і родинне майно… Для того, щоб цьому будинку увійти в історію, було достатньо й братів Тобілевичів – Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського, але тут бували й всі видатні тогочасні постаті – М. Кропивницький, Марія Заньковецька, меценат української ідеї Євген Чикаленко, драматург Михайло Старицький, засновник Єлисаветградського реального училища Микола Федоровський, племінник Тараса Шевченка – Йосип Шевченко – практично всі культурні діячі того часу. У цьому будинку розпочалася літературна діяльність Івана Карпенка-Карого, коли були написані оповідання «Новобранець» і дві п’єси – «Чабан» і «Не так пани, як підпанки». Мабуть, на цих заплутаних вуличках і колись безіменних провулках таки була якась творча, особлива енергетика, бо неподалік у різні часи жили чи бували й інші класики української літератури та політичні діячі. Зараз тут є лише залишки автентичних стежок біля старих будинків, а пізніші перебудови змінили первісний вигляд. Залишилися лише назви та пам’ять. Ось тут, на Верхній Биківській, колись була кінно-поштова станція, яка займала цілий квартал. Нібито тут зупинялись Олександр Пушкін і Адам Міцкевич, хоча останні дослідження кажуть, що згадувана станція була на Бобринецькому шосе, що виглядає логічніше. Плутанина виникла тому, що на В. Биківській начебто була боргова тюрма, так звана яма, співзвучна з поштово-кінним терміном «ямщики». Тепер тут санстанція, збудована за радянських часів, але поблизу багато дійсно старих будинків, повз які ходили брати Тобілевичі. Далі ми проходимо перехрестя В. Биківської та вулиці Церковної (тепер Каховська), яка впиралася в Знам’янську церкву і йшла паралельно вулиці Тобілевичів. Десь тут квартирував у свого хрещеного батька Олександра Кузнєцова, як кажуть, «город в город» з Тобілевичами, і український поет Євген Маланюк. Біля церкви ще до початку 60-х років був великий цвинтар, який просто забудували вже в наші часи. Там так і залишилися в землі могили багатьох видатних і просто відомих людей, зокрема могила батька Арсенія Тарковського – Олександра Карловича Тарковського. Тут був похований відомий земський діяч Павло Рябков, була похована Садовська – Барілотті, але її перепоховали на Хутір «Надія». А більшість покійників так і залишилися під фундаментами радянських новобудов… Байдуже ми ставимося й до історичних будівель, на Нижній Биківській (Пушкінська) стоять майже руїни кам’яного будинку відомого диригента Одеського і Київського оперних театрів Миколи Тараканова. Майже нічого не залишилося від автентичності будинку по вулиці Каховській № 1, прямісінько на березі Інгулу, біля нового пішохідного мосту. Тут до арешту проживав Павло Негретов, який пішов добровольцем на фронт і потрапив в оточення в 1941 році, повернувся в Кіровоград, працював у редакції місцевої окупаційної газети, емігрував, але повернувся і «загримів» на 15 років у Воркуту. Заочно закінчив ленінградський університет, досліджував життя Володимира Короленка, створив Мартиролог жертв «Воркут-лага». Востаннє він приїздив сюди в 1976 році на похорони матері. На вулиці Нижній Биківській жив Михайло Драч, який став класиком білоруської літератури та кіно під псевдонімом Ригор Кобець. Він під час Громадянської війни жив у будинку… Кличка. Але чи предок це наших братів Кличків – невідомо, потрібно працювати з архівами домоволодінь, де обов’язково відкриється багато цікавого та несподіваного. Р. Кобець вчився в Єлисаветградському реальному училищі, був добровольцем у Першу світову, через невдале кохання хотів повіситись у туалеті училища, за що й був відрахований. Брав участь в організації якогось повстання в Першій кінній армії, але дивом врятувався та осів у Білорусії, все життя працював у кіно і літературі, завдяки тому, що вчасно змінив ім’я. Сценарист відомого фільму «Шукачі щастя» про переселенців у Біробіджан, столицю Єврейської автономної області. По провулку Сибірському спускаємося до берега Інгулу, саме тут була споконвічна кладка, яка виводила мешканців Бикового та Чечори на вулицю Калініна, на інший берег і далі – до реального училища, гімназії чи театру. Зараз провулок і берег захаращено, і зовсім скоро, коли викуплять і перебудують останню хатку, сліди давньої місцевості можуть зникнути остаточно. Між іншим, ще кілька десятиріч тому зі струмочка, який тече по провулку, колись брали воду. Трішки далі по вулиці, біля будинку № 41, знаходиться відома Чечорська балка, яка і зараз вражає розмірами та лякає таємничими хащами. Тут завжди був притулок місцевих босяків, яких під час окупації боялися навіть німці. Тут і зараз вистачає сміття, можна уявити, як місцевість виглядала без санітарного контролю. Цікаво, що тоді в Єлисаветграді було взагалі мало цивілізації. Катерина Лісняк у дитинстві жила в будинку Заславського. Там для всіх мешканців «зручності» були на вулиці, зате в одній-єдиній елітній квартирі були вода, туалет і навіть скраплений газ, який привозили в балонах. У районі Чечора умови були й зовсім «спартанськими». Мабуть, саме це урвище описав Володимир Винниченко в оповіданні «Федько-халамидник», а сам Винниченко навчався неподалік, якщо піднятися по Плетеному провулку, замощеному автентичною бруківкою, об яку збивали ноги учні Народного училища ім. Василя Жуковського. Будинок по провулку Плетеному, 12 зараз обкладений цеглою й нічим не нагадує приміщення першої половини ХІХ сторіччя. Кажуть, що вихователь спадкоємця престолу, майбутнього царя Миколи ІІ був тут у 1837 році, тому на його честь і назвали училище. Саме вчителька народного училища рекомендувала батькам Винниченка продовжити навчання сина в гімназії. Трішки вище розташований будинок, в якому у своєї тітки Вільчинської проживав письменник Юрій Яновський. Але яку кімнату займав майбутній класик – невідомо. У глибині двору був панський будинок, а поряд жили слуги, нащадкам яких дісталася спадщина. Були пропозиції відселити мешканців і створити музей, але далі меморіальної дошки справа не пішла. Екскурсія закінчилася, але аура Чечори та Бикового ще довго не давала заспокоїтися. Чому ми так не бережемо свою історію та архітектурну спадщину? Вузенькі чечорські провулки, про які знають лише місцеві мешканці, скоро зникнуть під варварською забудовою, як зник­ли не лише десятки пам’яток, але й особисті архіви сім’ї Тобілевичів. Існує легенда, що скриня з архівами, яку закопали десь на подвір’ї, й досі тримає свої таємниці, але це лише легенда. А ось вам справжня історія від краєзнавця Володимира Боська. Він знав людину, в якої була справжня передсмертна записка Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) брату, яка залишилася незакінченою: «Життя кінчається. Більше нічого не буде…» Які ще таємниці приховують Чечора та Бикове? Дуже цікаво знати… Aото Павла Волошина, «УЦ».