Криваві шляхи зради. Голованівщина

 Під час фашистської окупації 1941-1944 років Кіровоградська область була розподілена на так звані гебіти (округи), які увійшли до складу Миколаївського генерального округу (генералбеціргу). Голованівський район входив до гебіту з центром в місті Гайвороні, на той час Одеської області.

Як і в інших регіонах України, окупанти встановлювали на Голованівщині так званий «новий порядок». А допомагало їм, на жаль, місцеве населення, яке з суб’єктивних чи політичних причин не пішло захищати свою землю в лавах Червоної армії. Були й інші, особисті причини, які на той час спонукали до зради та пособництва. Колаборація в Україні була також результатом переживання періоду жорстокого гітлерівського режиму.

Перші масові страти мирного населення в Голованівському районі розпочалися вже у вересні 1941 року. В архівному підрозділі Управління СБУ в Кіровоградській області зберігаються кримінальні справи на 54 особи, які служили в німців та брали участь у скоєнні злочинів проти мирного населення Голованівщини, військовополонених та партизанів.

Але згадаємо про найжорстокіших карателів, на рахунку яких майже десятки страшних епізодів.

ШОЛЬ Отто Генрихович, уродженець Комінтернівського району Одеської області, національність – німець, безпартійний. Працював окружним лікарем у Голованівському районі. У 1941 році ухилився від мобілізації до рядів Червоної армії та навмисно залишився на окупованій території району. Очолював комісію по відбору та відправці українських громадян на роботу в Німеччину. Неодноразово брав участь з каральними загонами в бойових діях проти партизан.

Вироком військового трибуналу військ МВС Уральського округу від 12 квітня 1946 року за статтею 58-1а КК РРФСР засуджений до вищої міри покарання – розстрілу.

ЛУЦЕНКО Григорій Ісакович, уродженець села Красногірка Голованівського району. Проходячи службу в армії на посаді командира стрілецького взводу, у липні 1941 року попав в оточення фашистсько-німецьких військ, після чого повернувся додому, в село Манжурка на Голованівщині. З осені вступив на службу до окупантів в Голованівську районну поліцію. Від простого поліцейського дослужився до начальника поліцейської дільниці в одному із сіл району.

Будучи активним карателем, вчиняв обшуки, побиття, знущання, брав участь у арештах і допитах мирних громадян та масових розстрілах на території району. Нагороджений німецькою медаллю за каральну діяльність та отримав звання капрала поліції.

Побоюючись кримінальної відповідальності за скоєні злочини, після визволення Голованівського району від окупантів у березні 1944 року Луценко втік до Німеччини. Восени 1945-го повернувся до Радянського Союзу під вигаданим прізвищем. Проживаючи в Тульській області, придбав паспорт та інші особисті документи на ім’я Лисенка Олександра Івановича, уродженця Донецької області.

Органами КДБ Луценко був викритий та заарештований лише у 1971 році. За вироком від 29 лютого 1972 року за скоєння злочинів засуджений до розстрілу.

Архівна кримінальна справа № 14940 (13 томів) на головного карателя Голованівського району Луценка Григорія Ісаковича зберігається в архівному підрозділі Управління СБУ в Кіровоградській області.

КОЦОЄВ Сафарбек Заурбекович, він же – Кацаєв Сергій Захарович, Екізашвілі Михайло Савович та, як знали його на Голованівщині, Кацаєв Михайло Захарович. За національністю – осетин. Найхолоднокровніший та жорстокий кат на територіях окупованих Голованівського та Гайворонського районів.

З архівної справи № 14954, яка складається з 19 томів, відомо, що на початку 1941 року Коцоев проходив службу на посаді командира вогневого взводу 197 стрілкового полку 99 стрілкової дивізії 12-ї армії, яка вела бої на території Київської та Кіровоградської областей. У серпні 1941 року в оточенні був захоплений в полон на території Голованівського району.

Але Коцоєву не довелось довго чекати визволення. Так як окупанти відпускали з табору тільки українців, Коцоєв одразу назвався прізвищем знайомої йому медпрацівниці табору санінструктора Антоніни Олійник.

«… у таборі були вишикувані всі військовополонені – приблизно 11 тисяч осіб. Після чого німці оголосили, щоб українці відійшли в сторону. Я в числі українців і відійшов. Після того до мене підійшов німецький військовий та запитав моє прізвище та ім’я. Я назвався Олійником Михайлом Захаровичем. Він записав моє ім’я на аркуші та віддав його мені, як пропускний квиток», – розповідає сам фігурант справи.

Звільнившись з табору, Коцоєв направився до Голованівська, де проживав на орендованій квартирі. Однією з умов нацистів щодо визволення українців було обов’язкове влаштування на будь-яку роботу. По рекомендації слідчого Голованівської поліції Коцоєв влаштувався на службу до поліції на посаду дільничного інспектора.

Згодом, щоб отримати підвищення, він вступив на місячні курси до школи поліцейських в Гайвороні. Навчання пройшов на відмінно та був залишений керівництвом школи на посаді інструктора на два місяці. Після повернення до Голованівська Коцоєв був призначений заступником начальника районної поліції, яку на той час очолював Корда. Саме вони вдвох вчиняли найбільш жорстокі звірства в Голованівському та сусідніх районах Кіровоградщини (на той час Одеської області).

Відступаючи разом із гітлерівцями з України, Коцоєв втік до Румунії. Приховавши свою службу на боці ворога та каральну діяльність, він знову вступив до однієї з частин Червоної армії.

У травні 1945 року відділом контррозвідки «СМЕРШ» був арештований за зраду, однак йому вдалося втекти з-під варти, він дезертирував з військової частини та переховувався на території Угорщини. Там проживав у місцевої мешканки за фальшивими документами на прізвище Лова. Через рік знову був затриманий радянською комендатурою та в червні 1946 року був засуджений за ім’ям Екізашвілі Михайло Савович за дезертирство на 10 років позбавлення волі. Під час відбування покарання був викритий та притягнутий до кримінальної відповідальності за каральну діяльність і засуджений до 25 років позбавлення волі. У січні 1962-го був звільнений. Але на життєвому шляху ката було стільки кривавих епізодів, які він приховував від слідства, що за встановленими епізодами каральної діяльності на території Голованівського району органами КДБ у 1972 році було поновлено слідство. Вироком військового трибуналу від 5 жовтня 1973 року Коцоєва розстріляно.

КОРДА Степан Трохимович, він же – Кураєв Олександр Петрович, уродженець Псковської області. З осені 1941 року займав посаду начальника Голованівської районної поліції. За матеріалами розслідування по кримінальних справах стосовно поліцаїв Луценка, Заболотного та Коцоєва відомо, що в 1972 році Корда Степан Трохимович перебував у розшуку органами Держбезпеки як особливо небезпечний державний злочинець. Інших даних стосовно одного із головних карателів Голованівщини в архіві не збережено.

 Вересень 1941-го

20 вересня до Голованівська з Гайворона прибуло п’ять автомашин з есесівцями. За вказівкою керівника районної поліції Корди були зібрані майже всі місцеві поліцейські, яким поставили завдання зібрати до приміщення колишнього польського костелу все єврейське населення, яке проживає у Голованівську. Людей зганяли цілими сім’ями – і жінок, і дітей, і старих.

Євреї затримувались за легендою проведення термінових загальних зборів, тому здебільшого йшли добровільно. Деякі намагалися сховатися у підвалах, на горищах, у печах, але все одно були затримані спеціально створеними пошуковими групами поліцейських.

За три доби, з 23 по 25 вересня, було зібрано близько 800 осіб. Протягом трьох діб люди були зачинені в приміщенні колишнього польського костелу.

Коли майже всі місцеві євреї були зібрані, поліцаї почали їх роздягати до білизни, групами грузити до критих вантажівок та вивозити в ліс до колодязя біля будинку лісничого та салотопки миловарні, яка знаходилась неподалік.

По прибуттю машин з людьми до місця розстрілу поліцейські вивантажували їх та по двоє підводили до ями. Кожен смертник супроводжувався одним поліцейським. Розстрілювали на краю ями та йшли за іншими.

«…Люди кричали, падали на коліна, просили зберегти їм життя. Матері просили про збереження своїх дітей. Але ніхто не звертав уваги на їхні благання та крики. Їх вивозили в ліс до миловарного заводу, до ями салотопки, и там розстрілювали».

Зі свідчень одного із карателів на судовому засіданні: «Восени 1941-го я вишукував усіх євреїв, які знаходились під вартою, та ганяв роздягнених по коліна в багнюці. Після того, як єврейське населення було розстріляно, поліцейські всі речі зібрали в одне місце та розділили між собою. Частину з них взяли німці. Особисто мною з речей, які належали євреям, присвоєно два дитячих пальта та одна пара дитячих черевиків, два чоловічих костюма, патефон, велосипед, нікелеве ліжко, ковдра, перина. Кому належали ці речі, я не знаю…»

Після розстрілу євреїв усіх поліцейських вивезли в ліс на місця розстрілів – «…до колодязя біля будинку лісника, що до верху був заповнений трупами. Коли ми засипали його землею, нас повели до другого місця – на салотопку, де була яма великого розміру, також завалена трупами людей…»

Нині на місці страти євреїв в урочищі Воловик меценатами Леонідом Шмаєвичем та Галиною Кузьменко у 2014 році споруджено меморіальний комплекс.

Трагедія льодника

Під час вересневого масового розстрілу деяких місцевих євреїв (кравців, шапкарів, цирульників та інших) таки залишили як спеціалістів для виконання послуг. Але згодом місцевим поліцейським було надано наказ зігнати до підвалу райполіції всіх євреїв, у тому числі з найближчих сіл Молдовка, Свирневе та Люшневата. У лютому 1942 року поліцейськими було зібрано близько 100 осіб. Операцією керував начальник поліції Корда.

Зранку всі затримані євреї були виведені до ями льодника біля будівлі райспоживспілки. По обидві сторони від ями стояли поліцейські, вишикувані у дві шеренги. Біля ями стояли керівники райполіції, озброєні автоматами та наганами. Кожного смертника роздягали до спідньої білизни в підвалі та виводили до ями, повертали до себе спиною та розстрілювали в голову. Розстріли тривали дві доби.

«Мені особливо запам’ятався один факт розстрілу однієї сім’ї, яка складалась з трьох осіб – батька, матери та дівчинки років 6-7-ми. Ця родина, здається, відмовилась йти на розстріл по одному, і тому їх втрьох вивели з підвалу. Батька й матір розстріляли Корда та Коцоєв, а дитина впала в яму живою. Тоді Комлев підійшов до ями та вистрелив у дівчинку декілька разів», – розповідав один із учасників розстрілу на допиті.

Трупи розстріляних були зариті в тому ж льоднику. Вже після війни їх перепоховали до міського скверу Голованівська.

Дитячий будинок с.Липовеньки

У Липовеньківському дитячому будинку Голованівського району виховувались діти дошкільного віку.

У січні 1942 року начальник Голованівської райполіції Корда зі своїм заступником Коцоєвим та одним із підлеглих приїхали на квартиру до лікаря Отто Шоля та запропонували йому поїхати до Липовеньківського дитячого будинку, який знаходився в двадцяти кілометрах від Голованівська.

По приїзду до дитячого будинку Коцоєв з іншими поліцейськими дали розпорядження мешканцям села викопати яму. Корда та Шоль направились відбирати дітей єврейської національності для розстрілу.

«Спочатку ми викликали чотирнадцятирічну дівчину, яка невідомо з якої причини потрапила до дитячого дошкільного закладу, – згадує Шоль на допиті. – Ми запитали її, хто за національністю її батько та мати. Вона одразу відповіла, що євреї. Корда наказав виховательці відвести її в ізолятор. Згодом нам стали приводити малолітніх дітей.

У дитячому будинку на той час було багато дітей, і всі різної національності, що ускладнило вибір саме дітей-євреїв. Тоді першу партію вихованців роздягнули. Як мені було відомо, у єврейських хлопчиків з народження здійснюють обрізання. То я став визначати єврейських дітей саме по цій особливості. З дівчатами було складніше.

Оглянувши частину дітей, їх теж направили до ізолятора. Потім я запропонував Корді витребувати у директора закладу особисті справи дітей, щоб легше встановлювати національність.

Згодом одна із вихователів запропонувала взяти інформацію за списками груп у інших вихователів, які дуже добре знали своїх вихованців. Ми викликали всіх вихователів дитбудинку та наказали привести з кожної групи дітей-євреїв. При цьому попередили, що якщо хоч одну дитину-єврея приховають, то поплатяться своєю головою…».

Вихователі стали приводити дітей з різних груп, яких Шоль оглядав як лікар та позначав їх прізвища у списках кольоровим олівцем. Таким чином було відібрано 38 осіб віком від 4 до 7 років та одну дівчину-підлітка на ім’я Ліда.

У той же час за наказом Корди яма біля конюшні дитячого будинку була вже готова. Усі поліцейські, які приїхали з керівництвом райполіції, були напідпитку.

З протоколу допиту однієї із вихователів: «Коли Шоль зачитав мені по моїй групі прізвища шести дітей єврейської національності, то я йому відповіла, що троє із вказаних є українцями. Шоль грюкнув кулаком по столу та сказав: “Що? Тобі цікаво біля єврейських дітей працювати й виховувати їх?” Я привела шестеро дітей Шолю, який оглянув їх та зробив висновок відправити трьох із них назад до групи».

Після того, як вихователі звели всіх єврейських дітей до ізолятора, поліцейські стали садити їх в сани по 8-10 чоловік та відвозити до конюшні. Коли перших посадили до саней, діти почали хвилюватися. Але Шоль їх заспокоював, розказуючи про те, що їх везуть кататися.

Перед розстрілом дітей роздягали та ставили на край ями на коліна. Розстрілював малечу Коцоев з пістолета «ТТ» в потилицю, після чого штовхав до ями.

Після першої партії розстріляних, коли діти почали плакати, Коцоєв силомиць саджав їх до саней та відвозив до місця розстрілу.

Деякі діти були тяжко поранені, але ще живі. Їх, за вказівкою керівництва поліції, скидали до ями разом із трупами. Розстріляли навіть двох собак, які мешкали на території дитбудинку, та скинули до тієї ж ями. Після закінчення розстрілу яму засипали гноєм та землею.

Про розстріл дітей Шоль пізніше розповідав одній із мешканок села: «Радянська влада людей німецької національності пригнічувала, арештовувала та саджала до тюрем. Тепер я живу вільно, що хочу, те й роблю. Ось я нещодавно власноруч розстрілював єврейських дітей та дивився, як вони падають…»

Після визволення села рештки нещасних дітей були перепоховані на місцеве кладовище.

Усього за період окупації в Голованівському районі було розстріляно понад 900 євреїв. Все майно розстріляних гітлерівці та поліцейські забирали собі, а частину продавали на ринку.

 Операція «Кобра»

Операція «Кобра» згадується свідками тих подій як найжорстокіша каральна розправа над підлітками, які допомагали партизанам. Саме Коцоєв дав чітко спланованим діям поліції таку назву.

У період тимчасової окупації в лісах Голованівського району діяли партизанські загони «Буревісник», «Південний» та загін імені Сталіна, проти яких вели боротьбу як фашистські військові підрозділи, так і районна поліція.

Члени загонів неодноразово відвідували села. У партизан була надійна допомога місцевої молоді – учасників підпільної молодіжної організації «Спартак». Підпілля сформувалося восени 1942 року під керівництвом голови колгоспу селища Манжурка Голованівського району Марії Малої та начальника штабу партизанського загону «Південний» Петра Граматчикова-Бєлова.

Восени 1943-го про це стало відомо поліції, яка ще більше активізувала боротьбу проти партизан. Для виявлення осіб, які мали зв’язки з партизанами, поліція вдавалася до різного роду провокацій.

Свідки по кримінальній справі розповідали, як до них вночі приходили поліцейські під виглядом підпільників. Спочатку просили води та продукти, а потім, у ході розмови, цікавились про можливість попасти до партизанських загонів. Розпитували, як часто вони бувають у селищі, з ким підтримують зв’язок… Але мешканці Манжурки часто впізнавали поліцейських з інших сіл, переодягнених у цивільний одяг.

За свідченнями родичів Марії Малої, під час її арешту поліція почала вдавати з себе партизан та забирати з шафи та скрині одяг. Але було очевидно, що це не так, тому що партизани не займались грабунками. При затриманні хтось із карателів повідомив Марії, що її везуть прати партизанську білизну.

Незадовго до арешту за списком, складеним Луценком, на допит викликали чотирьох підлітків: Любу Римар, Надію Черевичну, Дарину Сегеду та Михайла Самсишина. Про зв’язок з партизанами ніхто не зізнався.

Арешт проводився вночі групою поліцаїв, одягнених у цивільний одяг та озброєних автоматами та карабінами. На чотирьох підводах через ліс доїхали до селища Манжурка та на чолі з Луценком вирушили на затримання. Приблизно за півтори години до двору общинного господарства поліцейські доставили жінку та підлітків. З ними ніхто не розмовляв, ніхто не допитував.

Із показань допитуваного: «Поліцейські стали приводити до контори сільгоспгромади по одному-два затриманих. Усього було арештовано вісім чоловік. Серед них одна доросла жінка, а решта – дівчата та хлопці приблизно 14-16 років. Усі вони плакали. Я сам був здивований фактом затримання дітей, адже думав, що приведуть справжніх партизан…»

Серед затриманих були Марія Малая та підлітки Люба Римар, Надія Черевична, Дарина Дубова, Михайло Самсишин, Михайло Громовий, Олена Бойко та Єлизавета Фурман.

Групу арештованих під конвоєм п’ятнадцяти поліцейських повели вздовж лісу за селище Манжурка до колгоспного куреня. Затриманих заштовхали до куреня та поставили лицем до стіни. На малій відстані позаду вишикувались в шеренгу дев’ятеро місцевих поліцаїв та почали стріляти в підлітків майже в упор.

«… начальник жандармерії Шульц, Коцоєв та Жубржицький стріляли з німецького автомата. Решта поліцейських – з карабінів та пістолетів. …Це сталося миттєво. Від підлітків я чув тільки стогони. Крику від них я не чув. Це була страшна картина…» – розповідає на допиті один із учасників розстрілу, який через тремтіння рук не зміг зробити жодного пострілу.

Закінчивши розстріл, хтось з поліцейських кинув на трупи солому та облив курінь горючою сумішшю. Запаливши дерев’яний з соломою дах та стіни, усі роз’їхались.

Керівники поліції попередили всіх конвоїрів, що про факт розстрілу мешканців Манжурки потрібно мовчати, нібито все було зроблено від імені партизан.

Через кілька днів рідні загиблих дітей почали звертатися до поліції, щоб дізнатися про долю арештованих, але ніякої інформації їм не надавали. Однак чутки про розстріл розповсюджувалися по всій території району. Батьки розстріляних знайшли спалений курінь та впізнали своїх дітей по залишкам обпаленого одягу.

Останки трупів були поховані біля куреня, адже в інше місце їх переносити заборонили. Після звільнення Голованівського району від окупації загиблих переховали у братську могилу в селі Красногірка, недалеко від сільського клубу.

 

Страта старости

Напередодні затримання манжурських підлітків, опівночі, група поліцейських на чолі з начальником жандармерії Шульцем та начальником поліції Кордою вирушила до будинку старости сільгоспуправи села Красногірка Захарія Волощука. За інформацією одного із інформаторів гебістської поліції, Волощук нібито мав зв’язки з партизанами. В операції по затриманню старости брало участь 15 поліцейських.

Прибувши до приміщення сільгоспуправи, керівництво так званої спецоперації провело нараду, скоординувавши дії поліцейських. За легендою операції, група затримувачів мала видавати себе за партизан. Для цього всі були одягнені в цивільне, але озброєні гвинтівками та автоматами.

Оточивши будинок Волощука, який знаходився біля сільського кладовища, поліцейські постукали у вікно та наказали господарям відкрити двері для партизан. Але Захарій не повірив самозванцям та двері не відчинив.

Розлючені поліцейські в той же час почали обстріл будинку по дверях та вікнах, але Волощук двері так і не відчинив. Тоді один із поліцейських підпалив солому на даху будинку. Тільки тоді господар почав відстрілюватись.

За командою Шульца та Корди всі учасники операції відкрили вогонь по будинку. Перед тим, як розпочалась суцільна стрілянина, Шульц закинув через вікно декілька гранат.

Як розповідали сусіди під час свідчень, до палаючого будинку нікого із мешканців села не підпускали та всіх бажаючих допомогти відправляли по домівках.

Зі свідчень одного із учасників облави: «Коли ми стріляли по будинку Волощука, старші чини нас підганяли, щоб ми скоріше закінчували та виїжджали з Краснопілки, оскільки нас можуть застати співробітники німецької прикордонної комендатури, яка дислокувалась в селі Люшневата. Після закінчення операції ми виїхали з села на вантажних автомашинах з вимкнутими фарами».

На ранок навіть для самих поліцейських було несподіванкою, що внаслідок каральної операції в будинку окрім старости сільгосп­управи загинули його дружина, дві їхні рідні доньки та їхній дядько. Дивом з палаючого будинку змогла врятуватися тільки племінниця на ім’я Діна, яка мешкала на той час у родині Волощуків.

Під час допитів слідчими КДБ Луценко зізнався, що злодіяння було здійснено карателями від імені партизан для того, щоб створити невдоволення у місцевого населення відносно підпільників.

І це не все

Окрім згаданих трагічних подій, матеріали архівних кримінальних справ на вищезгаданих карателів свідчать про велику кількість злочинів, які вчинялися зрадниками під час гітлерівської окупації району.

Влітку 1942 року Коцоєв з Кордою відконвоювали військовополоненого моряка на територію контори «Союзкож» та розстріляли.

Взимку 1943 року в селі Клинова Голованівського району Коцоєв особисто заарештував єврея Філлера, відконвоював його на сільське кладовище та розстріляв.

У ніч на 18 березня 1943 року в селі Крутеньке за участі поліцейських була проведена ще одна каральна операція, де за зв’язок з партизанами розстріляли 8 осіб. А через декілька днів на території «Союзкож» та на польському кладовищі було розстріляно вдвічі більше українців.

У цьому ж році за зв’язок із партизанами були розстріляні у власному подвір’ї мешканець села Семидуби та його вагітна жінка. А в жовтні цього ж року спалили заживо у власному будинку родину Волощуків, яких підозрювали у сприянні партизанам.

У листопаді 1943-го після жорстоких тортур на польському кладовищі Голованівська стратили шістьох місцевих мешканців.

Перед звільненням району від окупації, у 1944 році, карателі розстріляли на подвір’ї Голованівської райполіції ще 50 мирних громадян…

Через більше ніж 75 років після закінчення війни з нацизмом жорстокість цих звірів досі вражає. За вчинені звірства всі учасники масових розстрілів, каральних операцій, катувань мирного населення та інших страшних злочинів у різні післявоєнні роки засуджені до вищої міри покарання – розстрілу.

Прикро те, що протягом 50-70-х років минулого століття ті, кому пощастило прожити з нечистою совістю своє брехливе «нове» життя, навіть отримували від держави медалі до річниць визволення Батьківщини від фашистських загарбників та почесні грамоти за високі досягнення в соцзмаганнях.

 Марина Яковенко, спеціально для «УЦ».  За матеріалами архіву Управління СБУ в Кіровоградській області.