В Музее искусств 11 сентября состоялось открытие экспозиции к годовщине памяти Виктора Френчко – известного скульптора, работы которого можно увидеть на улицах нашего города. Мемориальные доски, созданные его руками, украшают фасады исторических зданий Кропивницкого.
Более чем за 40 лет творческой деятельности он создал десятки бюстов, памятных знаков, памятников и мемориальных досок, увековечивших память Арсения Тарковского, Юлия Мейтуса, Николая Смоленчука, Валерия Дейнекина и многих других. Хотя большую часть своей жизни Виктор Васильевич прожил в бывшем Кировограде, родился скульптор в селе Подзамочек Бучацкого района Тернопольской области, а учился в Киевском государственном художественном институте под крылом выдающегося мастера пластического искусства Михаила Лысенко. По окончании обучения Виктора с женой пригласили в Кировоград.
На открытии выставки присутствовали коллеги и знакомые скульптора, его супруга Людмила Ивановна и ценители творчества Виктора Френчко. Те, кто близко знал мастера, поделились своими воспоминаниями о нем.
– 6 серпня, на день народження Віктора Васильовича, я згадував, що для нього скульптура була образом життя. Він працював кожен день і кожну хвилину. А зараз про його творчість є цікавий альбом, який можна переглянути тут, у музеї. – вспоминает коллега Виктора Григорий Савченко. – Сьогодні мені хочеться пригадати наше перше знайомство з Віктором Васильовичем. До його майстерні мене направив директор інституту, в якому я навчався, і сказав, що тепер ми працюватимемо вдвох. Я прийшов. Пам’ятаю, це було сире й темне підвальне приміщення. Віктор Васильович стоїть роздягнений по пояс, хоча вже була пізня осінь, і ліпить бюст Леніна. Поруч стоїть ванна з глиною, він бере її звідти лопатою та працює. Я захоплено спостерігав… Він, такий гарний, молодий, здоровий, з атлетичною статурою, м’язи «грають» на спині, – справжній Атлант. Живописці, мабуть, сказали б, що Віктор Васильович завжди працював «широким мазком». І це справді так: усі його роботи, починаючи від мініатюр до великих пам’ятників, дуже виразні. Умови в нашій майстерні були, звісно, погані, але ми там і жили, і працювали. Могли навіть по три тижні не виходити звідти. А оскільки працювали зазвичай пізно, навіть уночі, то, аби якось себе підбадьорити, співали. І чую якось одного разу на вході до майстерні нас хтось криє матом, я виглядаю й бачу чолов’ягу з топором. Він питає: «Що ви тут робите?» «Працюємо», – кажу я. Наступного дня нас разом із мешканцями цього будинку викликали у міськвиконком і спитали того чоловіка, який прийшов зі скаргою: «Чим ви незадоволені?» «Вони співають», – каже той. «Так а що ж поганого в тому, що співають?» – питає чиновник. «Бо співають о третій годині ночі!»
Потім нас перевели в іншу майстерню в старій школі, але й там ми надовго не затрималися. Нам сказали: «Виселяйтеся, треба звільнити приміщення». Ми спитали: «Так а де ж нам тепер працювати?» «Пошукайте собі приміщення, яке вам підходить, і скажіть про нього нам». Ми так і зробили. Знайшли в Міському саду шикарні приміщення в окремих будівлях із високими стелями. На вході в один із таких будинків – надпис «Громадянська оборона». Ми сказали Москаленку, що хотіли б, аби наша майстерня була там, і приїхали туди разом із ним. Заглядаємо – за столом сидять чоловіки й кажуть, звертаючись до нас: «Зачинено!» Москаленко зайшов, подивився й каже їм: «Завтра щоб вас тут не було». Таким чином ми отримали приміщення, і до 90-го року нам пощастило працювати в дуже гарних умовах.
Згадую ще один епізод. Один посередник зробив Віктору Васильовичу замовлення. Домовились, що за виконану роботу він заплатить півтори тисячі. Ми все виконали, приїжджає посередник, аби розрахуватись, і починає: «Ми тебе два тижні годували, поїли, ти жив за наш рахунок…» А Віктор Васильович говорить просто: «Ваня, отдай деньги». От таке чесне, принципове та порядне відношення було у Віктора Васильовича у всьому.
Интересная история знакомства с Френчко была и у кропивницкого краеведа Юрия Мативоса. Он поделился ею на открытии выставки.
– Я зі своїм напарником готував книжку «Путівник по Кіровограду». Ми тільки відправили свій рукопис до видавництва «Промінь» у Дніпрі. А одразу після цього стало відомо, що в Кіровограді незабаром відкриється пам’ятник червонозорівцям авторства Віктора Френчка, і ми терміново взялися дописувати про цей пам’ятник у книжку. Мій напарник пішов у відділ архітектури, щоб узяти всю необхідну інформацію. Через 3-4 дні вийшов путівник, а через дві години після цього в редакції пролунав дзвінок та підійнялася стеля. Річ у тім, що прізвище Віктора Васильовича в книзі було написано неправильно – не Френчко, а Фринчко. І мені довелося іти та просити пробачення у Віктора. Зайшов до майстерні, а там було кілька людей, питаю: «Хто ж тут Френчко?» Про цю помилку за півдня вже знала, мабуть, вся область. І був там один такий поет Валерій Гончаренко, який не дуже дружив з Віктором, і він, тут як тут, відповів: «Тут Френчка немає. Є тільки Фринчко – так, як ти написав». Мені стало незручно, але ми свої люди, і я пояснив, як виникла ця помилка. З того часу, як я познайомився з Віктором Васильовичем, ми майже безперервно зустрічалися, і дорожчої за нього для мене людини серед творчих працівників відтоді не було.
Про талант його говорити не треба. Про це говорять його роботи. Це була людина дуже чесна та відверта, таких, як він, дуже мало. Віктор був надзвичайно добрий і талановитий. На превеликий жаль, він дуже рано пішов із життя. Незадовго до дня народження Віктора я проходив повз його майстерні й вирішив зайти поспілкуватися та навіть вперше зробив кілька фото його в процесі роботи. А через деякий час почув сумну звістку про те, що його вже немає.
На сьогоднішній день для мене Віктор Васильович Френчко був і залишиться прикладом не тільки таланту, але й гарного ставлення до людей та своєї роботи. Те, що зробив Віктор Васильович, думаю, буде нам ще довго нагадувати про те, що є таке високе мистецтво, як скульптура, і такі талановиті митці, як він, – делится Юрий Николаевич.
И, конечно же, прозвучали пронзительно-трогательные слова от самого близкого Мастеру человека.
– Кроме тех работ, которые уже есть в музее, мы дарим сегодня эту скульптуру казака – защитника Родины (на фото справа), – говорит Людмила Ивановна, супруга Виктора Френчко. – Конечно, я больше всех знаю Витю. Вот через несколько месяцев было бы 50 лет с момента нашего знакомства. Когда он был жив, мы обговаривали, как будем отмечать золотую свадьбу. Помню, как в студенческие годы, когда мы уже готовились к свадьбе, один из Витиных преподавателей мне говорил: «Мы за вас, конечно, очень рады, но, с другой стороны, – ой как вам будет тяжело! Быть женой художника всегда непросто, а женой скульптора – особенно тяжело. Сразу вам говорю: у вас будут такие моменты, когда вам то полочку надо будет прибить, то ещё что-то, и вам порой будет казаться, что мужчины у вас в доме нет. Но это не потому, что у вас будет ленивый муж, а потому что в этот момент он будет просто работать над каким-то проектом». И действительно, Витя, когда работал над каким-то проектом, погружался в него полностью, и он никогда не делал лишь один вариант, а всегда создавал несколько, чтобы потом можно было выбрать лучший. Часто бывало, я прихожу с работы, смотрю – он что-то лепит, я поздоровалась, он мне кивнул в ответ и дальше продолжает работать. Я уже и переоделась, и на кухне всё приготовила, проходит час-два, а он только поднимает голову и спрашивает: «О, а ты что, уже дома?» Вот такой он весь в работе был. Мне как его жене нужно было чувствовать эти моменты, когда к нему приходит творческое вдохновение и всё остальное отходит как бы на второй план. На самом же деле это не второй и не третий план, просто, работая над темой, он «поднимался до небес», а потом вновь «возвращался на землю» – ко мне, к детям, внукам…
Когда мы только познакомились, его поразило: как это так, я, студентка филологического факультета, знаю Сальвадора Дали?! А потом, когда я сказала, что ещё немного разбираюсь в творчестве Анри Матисса, Микеланджело и Родена, он был вообще изумлен. Тогда мы жили в Киеве, и я училась в университете Шевченко на филологическом факультете.
В Кировограде мы оказались чисто случайно. Академик Лысенко, который был руководителем Вити, очень его любил и собирался оставить его у себя на кафедре ассистентом. В тот период и у меня, и у него подходила к концу учеба в университете. Я планировала поступать в аспирантуру на искусствоведение. Витя свел меня с человеком, который помогал мне подготовиться к обучению на этой специальности. Но неожиданно планы были разрушены. Лысенко умер. Из Донецка и из Кировограда приехали представители на распределение. Те, которые из Донецка, сразу сказали, что первые пару лет придется пожить на съемной квартире, а кировоградские – что предоставят жилье, потому что им очень нужен скульптор. Ну и мы, конечно, решили поехать в Кировоград в надежде, что будет хоть однокомнатное, но всё же жилье. Естественно, никто ничего нам не дал, и мы на протяжении 5-ти лет жили на съемной квартире, пока не построили кооператив. Так и остались здесь.
Витя такой, что, за какую бы работу ни взялся, прежде он хотел максимально узнать историю того, с чем будет иметь дело. История Кировограда нас с Витей потрясла: завод Эльворти, вечерние рисовальные классы, которые исполняли роль художественного училища и находились у нас при реальном училище, интересные представители литературы, которые были в нашем городе… Нас это так увлекло! Вроде бы ехали на пару лет, а получилось, что остались на всю жизнь.
Конечно, очень хотелось, чтобы кто-то из детей или внуков стал тоже художником или скульптором. В роду у Вити вообще все либо художники, либо музыканты. Его двоюродный брат был ректором Донецкой консерватории, он доктор искусствоведения, а сейчас профессор Киевской консерватории. Дочь и сын у нас тоже музыканты. Внучка училась в художественной школе, но она пошла в своего папу (нашего зятя), и у нее победил всё-таки математический склад ума. Ещё у нас недавно родился внук Филипп, и Виктор говорил, что он непременно станет скульптором…
В течение этого года после смерти Вити я работала над его архивом: фотографиями, бумажками, записями… Я составила каталог его работ. По фотографиям у него около 174 работ, не считая еще тех творческих мыслей и задумок, которые остались дома и в мастерской. Мемориальных досок, созданных им, оказывается, тоже намного больше, чем принято официально считать. Даже в последнюю неделю его жизни он работал каждый день. Утром я заказывала такси, и мы ехали в больницу, а после всех процедур снова вызывала такси, и он отправлялся в мастерскую. Работал до последнего дня. Даже в день смерти, когда ещё был в сознании, он писал мне записку, чтобы я напомнила ему не забыть позвонить по работе какому-то человеку.
Вчера мы уже закончили установку памятника на могиле Вити. Между двумя плитами сверху расположена полочка, а на ней – имитация основных инструментов скульптора: кисточки и стеки. Выше стоит копия скульптур из его серии «41-й год». В ближайших планах у меня – написать вступительное слово к каталогу Витиных работ и качественно его издать…
Про призначення / поновлення виплати пенсії особам, які виїхали з тимчасово...