Наші люди у Донбасі роблять мир

16:56
1511
views

Олексій Хмара  у Кропивницькому людина відома. Колись він заснував у тоді ще Кіровограді громадську організацію ТОРО – «Технології оптимального розвитку особистості», яка реалізувала багато цікавих проєктів від першого в області волонтерського центру до студентського наукового товариства, а ще школу молодих татусів і багато іншого. Потім Олексій очолив українське представництво найвідомішої у світі неурядової організації з боротьби з корупцією – Transparency International. Повернувшись по завершенні каденції у цій організації до Кропивницького, започаткував у соціальних мережах проєкт «Ревізорро» – такий собі громадський контроль за роботою влади, висвітлення  проблем, де варто щось змінити, – від якості питної води до кількості міських громадських вбиралень.

Зараз Олексій працює у Слов’янську Донецької області, так, у місті, яке першим у 2014 році захопили російські найманці на чолі з Гіркіним. Працює у міжнародній гуманітарній організації ACTED – Agence d’aide à la coopération technique et au développement. Створена у Франції, вона займається допомогою людям, які постраждали під час війни, та розвитком громад, що постраждали від конфлікту,  і відповідає за залучення громад до процесу відновлення. Чим не привід поговорити?

– Наша організація працює приблизно у тридцяти країнах, які постраждали від військових конфліктів і потребують присутності гуманітарних місій. У Донецькій і Луганській областях вона діє близько п’яти років.

Головні в нас чотири напрями активності. Перший – безпосередня допомога людям, які постраждали від російської агресії. Це просто допомога грошима, також гроші для опіки над дітьми та постраждалими, купуємо  засоби для опалення – ті ж дрова та вугілля і ще багато чого. Не в повному обсязі, але тисяч 5 гривень сім’я легко може від нас отримати, якщо ми впевнимося, що вони дійсно потребують допомоги.

Другий напрям – це допомога владі щодо питань техногенної безпеки. Це технічний стан сховищ, наприклад. А також численних сховищ, де зберігаються кислоти, аміак, вибухівка, – це ж промисловий регіон, тут такого багато. Допомагаємо утилізувати і т.ін. Минулого літа було багато пожеж, ми допомагали їх локалізувати, купували потрібне обладнання.

Третій – вимірювання реального стану небезпечності на Донбасі та громадської думки.  Проводимо опитування – що найбільше турбує людей, який в них фінансовий стан, як з роботою і таке інше. Така собі дуже багатогранна соціологія з дуже великим переліком питань. Це все для того, аби розуміти, у якому напрямку допомагати  першочергово.

Четвертий напрямок, яким власне я і керую, – допомога громадам. Звісно, класно, що є ті, хто допомагає, але головне – щоб у майбутньому громади самі себе забезпечували і заробляли без сторонньої допомоги.

Треба дивитися у майбутнє, і ми разом з владою шукаємо можливості для росту. Також працюємо над тим, аби влада чула громадян, а громадяни розуміли дії влади. Діалог – це головне у моїй роботі.

Не тільки ми  над цим працюємо. Тут поряд з нами німецька та британська місії з подібними завданнями.

– Ти спілкуєшся з місцевими. Як вони зараз мислять? Їм подобалося, коли зайшов Гіркін? «Ватників» багато?

– За попередні шість років нічого не можу сказати. Мене тут не було, і тут не прийнято взагалі згадувати ті часи. Просто так на цю тему ніхто не говорить. Люди не знають, що буде далі, чого чекати. Про свої переконання чи думки про стан речей тут «помалкивают». Ну і всі, хто був пов’язаний з сепаратистами,  перебралися до місць, де можуть і надалі «активничать». У місті залишилися усі налаштовані проукраїнські, та більшість просто нейтральних.

До речі, тут поняття і розуміння сепаратизму і російської агресії трохи інше, ніж у Кропивницькому. Тут люди просто хочуть, щоб північний сусід «меньше напрягал». Їхній патріотизм можна назвати відомим нецензурним висловом Леся Подерв’янського, у м’якому викладі – «відчепиться від нас».  В Україні їм спокійніше.

Стосовно політичних уподобань – тут 50 відтінків Партії регіонів. Усі були свідками історії з Нелею Штепою, яка навіть пройшла у другий тур виборів міського голови. Єдиний колишній мер в Україні, який типу під судом за сепаратизм, а справа все тягнеться з 2014 року. Вона балотувалася на голову українського міста та  була обрана депутатом міської ради.

До речі, минулого року одного відверто проросійського  депутата добре побили на вулиці. І хто став на його захист? Міжнародні організації!

– Ти себе відчуваєш у Слов’ян-ську як в українському місті?

– Відчуваю себе частиною України. Вже чимало часу я тут, і практично не було ситуацій, щоб я зі своєї української переходив на російську, окрім кількох робочих моментів з людьми поважного віку. Сам переходжу на російську, щоб їм було зручніше.

Зараз згідно закону обслуговування тільки українською мовою. Усюди у закладах торгівлі намагаються говорити українською. Я відчуваю, що декому це поки складно, але проблеми у цьому у Слов’янську  не бачу.

Реклама на 70 відсотків україн-ською мовою, також вивіски мага-зинів. Але. Я живу у самому центрі Слов’янська. З вікна в мене видно меморіал «Жертвам гражданской войны». І цей пам’ятник, він такий собі, – ні тим ні сим. Не зрозуміло, кого вшанували.  А у різних частинах міста, де стояли блокпости сепаратистів, зараз стоять хрести… І ледве не поруч – пам’ятники українським бійцям, які загинули під час визволення, з прапорами, символікою.   Із досвіду – десь у десяти випадках спілкування у різних сервісах три – відверто «только по-русски». Не страшна статистика.

Вулиці всі перейменовані. Однак у свідомості людей та ж Василівська дотепер – Жовтневої революції, і так само з колишніми вулицями Леніна – зараз вона Центральна і т. ін. Інерція. І ці назви – не про Росію, вони про СРСР. Люди тут надто інертні. Окрім молоді.

Хоча мені колеги з інших місій рекомендували – спілкуйся або англійською, або російською. Так будеш ближче до народу. Але я спілкуюся українською.

Тут усі на автоматі говорять російською. Але коли до них звертаєшся українською – доволі легко тобі відповідають. Є розуміння, що значить мова.

– Як там карантин?

– Колись забув  маску, зайшов у великий магазин за харчами, там людей десь п’ятдесят, я єдиний без маски, і на мене дивляться всі,  як на заразного.

Загалом тут люди скуповуються у невеличких магазинах біля дому, цілодобових. Вечорами там багато людей, може і двадцять чоловік напхатися. Якось увечері заходжу до такого у масці, а там ті двадцять на мене дивляться, як на заразного. Усі без масок!

Це щось таке у психології – люди навіть підсвідомо відмовляються від того, що їм нав’язує «велика земля». Хочуть жити своїм розумом, і, насправді, багатьом пофіг, де та велика земля – Україна чи Росія.

Тут чи не на кожному стовбі реклама – «Маршрутка в Ростов», «Поездки в Донецк». Геть не проблема поїхати до Росії чи так званих ДНР і ЛНР.

І люди тут достатньо активні. Їхня активність відрізняється від центральноукраїнської. Політично вони геть пасивні. А от спорт! Тут багато клубів, спільнот,  велосипедних, бігових, інших. Цей рух набагато більш масовий, ніж у Кропивницькому. Якщо у нас зібрати на якийсь захід двісті велосипедистів, а у нас активних насправді десь стільки, – це вже щось надзвичайне, то у Слов’янську, де населення вдвічі менше, зібрати двісті людей на байках – не проблема.

До речі, місто у чомусь більш просунуте, можна так сказати, ніж Кропивницький. Я ось користуюся додатком «Всі новини міста», який веде місцева влада, – там і погода, і зміни в тарифах, і транспорт, і ще безліч чого, все в реальному часі. Якщо побачив, як роблять «закладку» наркотиків, сфотографував, надіслав у додаток –  і вже скоро там поліція.

-Ти привіз у Слов’янськ велосипед?

– Звісно. Ще хочу додати – у Слов’янську багато парків, більше, ніж у нас, і там у вихідні тисячі людей!

Тут люди звикли до заводського, цехового гуртування. Так було завжди. А в нас у Кропивницькому ще досі козацька вольниця, сам по собі, – у цьому відмінність.

– Як ти їздиш туди та на вихідні у Кропивницький?

– Щодня у нас зупиняється потяг «Одеса – Костянтинівка». Заповнений вщент прибуває.

– А як там дороги?

– Порівняно з Кропивницьким і Кіровоградською областю якість доріг тут набагато вища. Нові дороги, які у нас в області будували нещодавно – на Миколаїв, Полтавський напрямок, – вони нижчі за якістю, ніж ті, що на Донбасі зробили багато років тому. Не знаю, чому так. Я коли приїжджаю вночі зі Слов’янська до Кропивницького, беру таксі, їду додому і думаю: це де війна була, у нас чи у Слов’янську? І те ж саме у Бахмуті, Краматорську, де я регулярно буваю.

– Як довго ще ти там будеш працювати?

– У мене річний контракт під задачу донести до людей, що відбувається у владі, як вони можуть впливати на владу. Чотири населених пункти, три в Донецькій, один в Луганській областях, де я над цим працюю. Аби люди побачили у владі людей, і влада побачила не населення і платників податків, а людей.

Слов’янськ, Бахмут, Краматорськ на Донеччині, де я працюю, – це не зовсім Донбас. Це не ті міста, де були шалені гроші, фінансові потоки. Тут не все так, як у великих містах регіону – Донецьку, Горлівці, Макіївці і навіть у звільненому Маріуполі. Там мало українського. Але не можна сказати, що вони антиукраїнські. Вони просто застрягли навіть не у військовому стані, а десь у дев’яностих. Загубилися у часі і просторі. Там роботи вистачить  надовго. Я поки тут на рік, сподіваюся хоч трохи щось змінити, а далі життя покаже.

До речі, коли я вже визначився, що буду рік працювати на Донбасі, я своїм дітям про це не казав.  І коли мене затвердили, я реально тільки потім трохи злякався – це ж Донбас, війна, там стріляють. У мене було стереотипне бачення ситуації на Донбасі. І коли я приїхав сюди, то побачив, що все набагато краще і спокійніше. Геть не так, як я уявляв. Я навіть привіз сюди свого найменшого сина, йому 8 рочків, на Новий рік. Гуляли містом, все безпечно. Єдиний суттєвий обмежувач – це дороги. Їздити можна лише головними, накатаними трасами. Звернеш кудись не там на малу дорогу – можеш нарватися на міну. Їх і зараз закладають, наші розміновують, а вже скоро знову нові міни. Партизанська така війна триває. Є чимало ображених на Україну, і ця образа триватиме ще довго. Але ми працюємо!