«Тиша стояла моторошна»

У червні 1933-го в селі Масляниківці під Зінов’євськом – згодом воно стало частиною міста – з дітей залишилося двоє, Сергій і Оленка.

Минуло кільканадцять років, і Сергій, відгукнувшись на оголошений «Кіровоградською правдою» конкурс оповідань, запропонував аж три, у тому числі про діда, який загинув у голодний 1933-й. Публікації не дочекався. У редакції йому порадили забрати рукописи та знищити.

У вісімдесяті Сергій, уже відомий журналіст і письменник – його прізвище Плачинда (1928 – 2013) – заговорив про Голодомор публічно. Одним з перших в Україні.

«Комсомольці добре попрацювали у Масляниківці – вимели все до крихти, – згадував Сергій Плачинда. – Настала зима, мій рідний дід Максим Митрофанович, аби врятувати мені життя, рушив до Єлисаветграда (народ продовжував називати місто по-дореволюційному. – Ред.) за макухою. З ним трапилося те, що вже ставало звичним явищем: зловили людоїди, вбили, розчленували й м’ясо навіть продавали на базарі…

У середині квітня 1933 року хлопчиків iз нашого села, які залишилися живими, забрали в ясла. Нас було п’ятеро. Повариха Кащиха насипає нам їсти – суп із кропиви. Огрядна тітка – не пухла від голоду, тому що добре їла. Варила обіди комуністам і комсомольцям. Ці хлопці не голодували. Коли люди в селі мерли голодною смертю, вони жирували. І Кащиха біля них! Чогось я на неї розсердився: вдарила мене чи ще щось. І от поставила вона переді мною супу гарячого з кропиви, а я надувся. Думаю: краще помру, а назло Кащисі їсти не буду. А хлопчики взялися їсти. Раптом як заплачуть! Як закричать! Сльози такі величезні котяться по спухлих щічках. Я знепритомнів від цього крику. Коли прийшов до тями, то, пригадую, стояв над трупиками дітей, нічого не розуміючи.

Тут десь моя мати взялася, схопила мене на руки. “Не дам мого синочка з’їсти!” – кричить! Та й понесла додому. А мені соромно, що я в матері на руках, бо ж великий уже. Хоча на той час уже й соромитися в селі не було кого – село мертве, тиша стояла моторошна. Ні півень не закукурікає, ні собака не гавкне — їх із котами теж поїли.

Усі діти в моєму селі вимерли. Врятувався я й ще одна дівчинка Оленка…»

Минулої суботи Україна сумувала за жертвами голодоморів. Кропивничани вшанували невинно убієнних, зібравшись біля пам’ятника їм на Фортечних Валах.