Мистецтво – це розкіш, яку не кожен може собі дозволити

21:53
792
views

Вже майже рік в Україні триває війна. Багато людей залишили свої домівки та стали вимушеними переселенцями. Кілька мільйонів поїхали за кордон, шукаючи прихисток у різних країнах світу. Прості людські потреби – безпека, житло, робота – ось що зараз хвилює пересічних громадян. Бо деякі люди втратили геть усе, навіть своє життя. Але неможливо постійно перебувати в розпачі. Людина прагне мати повноцінне життя. Робота без відпочинку може призвести до емоційного вигорання. Треба дозволяти собі маленькі радощі, наповнювати себе духовно, навіть розважатись.
Мистецтво завжди рятувало людство у складні часи. Деякі творчі люди допомагають армії, працюючи за кордоном. Серед них і відомий український режисер Вінсент Меттель. У ексклюзивному інтерв’ю він розповів своє бачення розвитку сучасного українського мистецтва.

 


– Вінсенте, маючи солідний режисерський досвід, досить велику фільмографію, два модернових театри та власну кіношколу, скажи відверто, це був важкий шлях?
– Відверто, не дуже) Як і в кожного, в мене були скрутні часи, але здебільшого вони прийшлися на моє дитинство. Проте тоді було складно всім. Все ж дев‘яності. А щодо творчих здобутків, на те вони й творчі, щоб бути в радість. Ще з самого початку, я дивився на численних випускників вишів, що чекають, коли їм дадуть мільйон на їхній геніальний фільм і розумів, що то не мій шлях.

Я не дуже люблю бути від когось чи чогось залежним. Скоріше навіть дуже не люблю. Тому мені було трохи складніше. Навіть коли у 2021-му я закінчив «До Щастя» (перший у світі фільм з актором із захворюванням на ДЦП у головній ролі) і ми з Григорієм (виконавцем головної ролі) показали його у Держкіно, всі не могли зрозуміти, яким чином ми зняли такий якісний продукт за такі смішні гроші. Нам одразу виділили іще стільки ж на просування, але ми їх не взяли.

То ж я певно єдиний режисер в Україні, що жодного разу не залізав до кишені платників податків, однак випустив на екрани шість повнометражних стрічок. І відверто, я цим пишаюся. Мені видається вкрай несправедливим щодо громадян України реалізовувати власні режисерські амбіції за державні кошти. Бо то наші з вами податки. Саме тому я був у тій меншості кіновиробників, що зраділа новині про тогорічну передачу бюджету Держкіно на потреби ЗСУ.

– Період твого становлення як режисера прийшовся на початок 2000-х. Тоді якісного українського контенту було дуже мало. Російські канали (якщо ми маємо на увазі телебачення) перехоплювали глядача. Теж спостерігалось у театральному середовищі. Що ти відчував як молодий український митець? Як тобі вдалось стати помітними та звернути увагу на свою творчість?
– У локальному українському масштабі часи мого становлення як режисера дійсно були не найвигідніші, але у глобальному світовому масштабі, саме тоді кінематограф почав переходити з аналогової кіноплівки на цифрові носії й це відкрило мені нові двері. Першим пристроєм на який я зняв свій фільм була вебкамера. Вебкамера, що на малесенький внутрішній носій могла записувати сигнал у роздільній здатності 640х480 на швидкості 10 кадрів за секунду продовж десь одної-двох хвилин. Це змушувало мене бігати туди-сюди з локації додому і скидати дублі на комп‘ютер. Якість була жахлива і це навчило мене багатьох хитрощів кольорокорекції ще до того, як її почали використовувати всюди. Це було надзвичайно складно, але то була справжня творчість із дорогоцінними відкриттями та численними помилками. Я любив і досі люблю той час.

Дуже довго я знімав «в стіл». Я вчився. Я був незадоволений кожним новим своїм фільмом і ще не скінчивши монтаж попереднього, починав знімати наступний. Саме ця шалена, проте вимушена продуктивність призвела до того, що в мене зараз чи не найбільша фільмографія з Українських режисерів навіть не тільки мого покоління (понад 60 фільмів, 10 з яких повнометражні).

Пам’ятаю, перший власний фільм, що мені сподобався був «756», потім я майже одразу зняв німий фільм «Мій страх» і відчув, що нарешті готовий заявити про себе. Проте мій вибір необережно впав на телебачення і там я загубив майже п‘ять років творчого життя. Я знімав численні телешоу, які всім подобаються, але які я ненавиджу і не встигав робити нічого іншого. Втомившись від медіаконтенту, я звільнився і відкрив Сірий Театр Чуттєвого Психоаналізу. Тут я поставив одні з найкращих своїх вистав і відпочивши від камери, підготувався до знімання науково-фантастичного фільму «Мислителі». Це мій перший фільм, що вийшов на кіноекранах України, перший із яким я покатався по різних містах із прем‘єрами й після нього кожного року я випускав на екрани одну чи дві власні стрічки.

– Нещодавно ти оприлюднив Маніфест «Новий Український Ренесанс». Розкажи про його суть та що тебе до цього спонукало?
– Так, це насправді надзвичайно важливий для мене крок. До цього моменту я здебільшого намагався триматися в тіні: рідко відвідував тусовки та майже не висловлювався із критикою індустрії в інтерв‘ю та приватних бесідах. Але абсолютно неочікувано фільм «Вулкан», що є гарно знятою цікавою авторською картиною обурив мене настільки, що я вже не хотів стримуватися. Обурив не сам фільм, а течія до якої його можна віднести. На жаль домінантна серед Українських митців «в-нас-все-погано» течія.

Я подумав про те, що наш найтитулованіший фільм (і дійсно дуже сильна стрічка), то «Плем‘я» Мирослава Слабошпицького, в якому усе так погано, що хочеться вити. І більшість фільмів, що отримують Дзиґи та міжнародні кінопремії репрезентують мою країну, пробачте, як шмат пострадянського лайна. Це зараз, після початку повномасштабної війни усім стає зрозуміло звід якого північного сусіда несе подібними наративами, але я знаю іншу Україну. Переважна більшість моїх друзів і знайомих, це інтелігентні виховані цілком європейські люди, яких чомусь зовсім немає у наших кіно- та телефільмах. Натомість екрани заполонили «останні москалі» й тотальна розруха.

Саме тому я вирішив оприлюднити Маніфест Нового Українського Ренесансу, що покликаний дати відсіч зображенню Українця неосвідченим бидлом. У маніфесті всього десять пунктів і перший й останній в ньому той самий: Відповідальність. Це нагадування людям мистецтва про те, що саме ми творимо образ України й Українця та Українки у медіапросторі, а отже створюємо їх спочатку у думках, а потім у реальності. Дуже рекомендую кожному митцю і мисткині приділити хвилину й ознайомитись із текстом Маніфесту. Сподіваюся тоді роками нав‘язуваний комплекс меншовартості нарешті згине в віках.

– Події останніх років, такі, як спочатку пандемія ковіду, а потім війна, ще довго будуть відгукуватись українцям. Ти творча людина, отже, твоя діяльність напряму пов‘язана з цим впливом. Зараз мистецтво – це розкіш, яку не кожен собі може дозволити. Як ти переживаєш цю кризу?
– Будь-які обмеження лише спонукають до розквіту справжньої творчості. Можливо зараз не час багатомільйонних проектів, але мистецтво створене «на колінці» часом, а що стосується України, то майже завжди цікавіше ніж продукт великих студій. Під час ковіду, коли всі сиділи по власних домівках й боялись того, про що зараз із війною вже всі забули, я разом з дівчиною об‘їхав всю Україну і мав змогу бачити зазвичай забиті туристами пам‘ятки віч-на-віч. Так, до багатьох із них доводилося залізати через стіни й мури, бо все було закрите. Але подолавши ці незначні перешкоди ми здобули надзвичайний непересічний досвід, який пам‘ятатимемо усе життя. Так само з усіма іншими обмеженнями.

У перші місяці війни я зняв повнометражний документальний фільм «Як ти? 66-ий день війни». Ну як сказати, зняв, дав завдання студентам й випускникам власних Курсів Театру, Кіно і ТВ власноруч зняти відповіді на низку питань, а потім вночі, сидячи в аеропорту далекого Ірландського містечка завершував монтаж фільму. Цього можна було і не робити. Можна було прийняти за даність думку про те, що зараз, як-то кажуть «не на часі» і тоді б тисячі європейців не побачили б щирі думки й сльози Українців, яких зненацька захопило у вирій загарбницької імперіалістичної війни. Бо ж багато хто з них і досі вважає, що то просто непорозуміння між «братніми» народами. І я радий, що завдяки фільмові таких європейців поменшало.

– Кажуть, що талант – це поцілунок бога. Здається, що Господь тебе дуже любить. Бо я вперше бачу настільки обдаровану людину. Вінсенте, ти насправді вмієш дивувати. Яскраві акторські здібності, режисура, музикальні дані. Ти не тільки сам пишеш музику, але й дуже гарний виконавець. Мовчу вже про інші таланти. Письменницька майстерність, до речі. Скажи, яка твоя найсильніша або найулюбленіша здібність? І чи можна звичайній людині розвинути с собі кілька талантів одночасно? Чи є в тебе якісь секрети?
– Дуже дякую. Це надзвичайно приємне питання. Хоча більшість знають мене, як режисера і позиціюю я себе так само, по секрету, я завжди вважав себе письменником. Режисура й акторська майстерність, це дуже яскраво і це мій експресивний бік. Я люблю бути в центрі уваги, люблю налагоджувати складні творчі процеси, але так само сильно я люблю усамітнитися і вимкнувши телефон, розв’язати руки своїй фантазії та народжувати світи й людей, що не існували ніколи досі.

Колись давно я сформулював  концепцію чистого мистецтва. Літературу легко можна віднести до нього, а от кінематограф зазвичай ні. Бо ж для знімання навіть найпростішого фільму чи постановки вистави тобі потрібна взаємодія із багатьма іншими особистостями, а отже продукт мистецтва, в моєму уявленні, вже не чистий. Це продукт симбіозу думок і зусиль багатьох, то ж авторський задум приходить до глядача заломленим і видозміненим. Інша справа, література, чи образотворче мистецтво. Тобі ніхто не потрібний для того, щоб поєднувати разом фарби чи літери. Ти вільний від впливів і запозичень. У цих чистих мистецтвах твоє, то є дійсно твоє.

Звісно є виключення. Так книги й зокрема сценарії часом пишуть цілі команди авторів і таким виключенням у кіно є мій фільм 2018 року «Вісім». Тоді мене у значно більшій мірі захоплювала концепція чистого мистецтва і я поставив собі за мету реалізувати її у кінематографі. Це була надзвичайна складна задача, бо для створення першого у світі повнометражного соло фільму потрібно було, щоб я виконав усі ролі в кадрі та усі виробничі функції за кадром самотужки.

Перша моя спроба увінчалася надзвичайно болючим для мого его фіаско. Потрібно було цілих пів року, щоб я знову наважився спробувати й на щастя ця друга спроба таки обернулася на фільм. Я навіть пройшов усі процеси для отримання запису в книзі рекордів Гіннеса, але був надзвичайно розчарований, коли з мене запросили доволі значну суму для реєстрації. Тоді я зрозумів, що мені достатньо просто фестивальних нагород і уваги глядачів.

Але повертаючись до запитання, впевнений, кожен може розвинути у собі будь-яку здібність, мало того, будь-яку їхню кількість. У кожного є схильності, то ж їх розвивати легше і швидше. Комусь же здавалося б «не дано» і більшість просто відмовляються од своєї мрії. Проте найбільш наполегливі просто докладають більше зусиль. Я перевірив це на власному досвіді, коли навчався в університеті на актора. На першому курсі, я був найгіршим в групі та мав кличку «Майстер сталевого затискання», тобто взагалі нічого зробити не міг через власні численні комплекси, а вже наприкінці другого курсу я став наймолодшим студентом, якого взяли у трупу академічного театру і почав знімати свої перші фільми. То ж секрет досягнень хоч і є, але він нікому не сподобається, бо його і так усі знають: «Просто треба робити більше!».

– Зараз ти живеш не в Україні. Що привело до цього вибору? Чим займаєшся у Європі?
– Так, зараз я живу в Англії. Пам‘ятаю, 15-го лютого я закривав двері своєї квартири в Києві із дивним відчуттям, що можливо вже не повернусь. Я вирішив, що то через політ в літаку. І переживав більше звичайного усі десять годин до Шрі-Ланки. 17-го я відсвяткував свій день народження і склав список справ на свій майбутній рік, а рівно за тиждень цей список перестав бути актуальним. Переді мною постав вибір – повертатися до України чи продовжити незаплановану подорож, що триває вже ось майже рік. Я вирішив не марнувати подарунку долі та перебуваючи в Європі заробляти на те, щоб допомагати власній країні у фінансовий спосіб. Тут я здебільшого знімаю музичні кліпи й рекламу.

– Коли ми побачимо твої нові вистави чи кінокартини? І що це буде? Вже є якісь плани?
– Вже вийшла у світ моя книга «Солодка Сіль». Це перший роман, що я написав своєю рідною українською мовою. Соромно зізнатись, але три попередні були написані російською. Ба більше, у побуті й професійній діяльності я також використовував тільки цю запозичену і нав‘язану мову.
Я був типовим представником Українця із комплексом меншовартості й тільки повномасштабна війна нарешті змусила щось клацнути в моєму мозкові та призвела до того, що спілкуюся і працюю я зараз виключно українською. До речі складно було тільки перші два місяці. Тепер мій мозок повністю переналаштувався і чи вголос, чи подумки мій голос звучить рідною мовою. Саме тому вихід цієї книги для мене – справжнє свято.

Я довго думав чи тема і жанр не образять читача у цей скрутний час, але спитав себе, що хотів би почитати я сам. Відповідь точно не впала на черговий нудний рефлексійний твір про скрутне життя. Таке можна почитати, коли в тебе все добре. Зараз же потрібна література, що провокує потяг до життя і я певен ніщо так не справляється із цим завданням, як любов і пристрасть. То ж поспішайте прочитати мій еротичний трилер «Солодка Сіль» тим паче, що абсолютно весь прибуток з продажу піде до перевіреного фонду військових лікарів.

Що ж до кіна… Свого часу чекає мій знятий іще до війни фільм «Тридцяті». Він являється сиквелом моєї стрічки «Шістдесятники», що вийшла на екрани 2019-го року. Також вже під час війни я здійснив експериментальне дистанційне знімання короткометражки «Богині» у Львові. Вона вийде вже наступного місяця і вже існує концепт повнометражної версії. Але його реалізація залежить від успіху короткометражки.

В Англії я зараз працюю над трилером, що межує із фільмом жахів. Це дуже цікавий проект, що я планую презентувати влітку. Крім того, із проектом «Надлюдина» над яким я працюю вже кілька років ми позмагаємося за пальмову гілку першості із Любомиром Левицьким, бо і він і я намагаємося створити фільм із першим українським супергероєм. Щоправда, випускати під час війни я його не буду, через повагу до кожного, хто зараз боронить Україну на фронті. Всі вони і є справжні Українські супергерої!