Мої уроки війни

00:45
1193
views
Фото Олександра Шулешка, "УЦ".

Війна – варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це священний обов’язок, коли захищають Батьківщину.

Гі де Мопассан.

 

Розумію, що не всім це сподобається, але інакше не могло бути – весь номер «УЦ» від початку до кінця присвячений річниці початку російсько-української війни.

Нам уже доводилося чути від читачів: «Скільки можна писати про війну?» Добре, що таких «пацифістів» одиниці. Звичайно, можна сховати від війни голову в пісок чи навіть в асфальт. Але в цьому випадку війна сама знайде вас, як не ховайтесь.

Війна змінила наше життя. І поступово змінює кожного. Нові покоління десятиліттями вивчатимуть її історію, але в нас, нинішніх, цього часу може й не бути. Тому перші уроки війни кожен має засвоювати сам особисто. Учора й сьогодні. Напишу про свої уроки.

Урок перший: Прощання з росією. Я недаремно поставив цей урок першим. Від тієї росії, яка займала в моєму житті величезне місце, сьогодні залишилося зовсім небагато: моя російська мова, невелика частина літератури й музики та кілька порядних людей, які виїхали з росії або залишилися, але не зрадили ні собі, ні нам.

Як могло таке статися – запитання, яке я сотні разів ставив собі. Відповідь знайшов нещодавно у письменника Володимира Сорокіна: «Деградація влади веде до деградації народу». Мені цього пояснення достатньо, щоб зрозуміти природу всіх їхніх злочинів – навіть Бучу та Маріуполь.

Урок другий: Право вибору. Я пишаюся, що ніхто (жоден!) із моїх близьких друзів та співробітників «України-Центр» не поїхав від війни за кордон. Не засуджую нікого з тих, хто виїхав, розумію, що поріг страху, болю та відповідальності в кожного свій. Але пишаюся лише тими, хто лишився. Називаю їх партією «боневтік».

І не треба мене переконувати, що ви в тихій Європі не менше від нас переймаєтеся долею України. Це у футболі можна жити будь-де та вболівати за «Барселону» чи «Арсенал». Але в горі та печалі, під час війни та втрат треба бути тут, разом із нею – з Батьківщиною.

Урок третій: Захисники Батьківщини. Їх багато, і не всі вони в окопах. Я часто думаю про цих людей, перебираю у пам’яті їхні імена. Перший у строю – Женя Тєльнов, який загинув у бою, Герой України, з яким я був знайомий з молодості. Понад пів року в комі після поранення в голову двадцятирічний (!!!) Єгор Шаповалов, онук моїх друзів. Якщо напишу, що вважаю Захисниками Батьківщини Пилиповича та Леонтійовича, навіть не назвавши їхніх прізвищ, сотні людей здогадаються, про кого це я.

Я впізнаю їх на вулицях по вкритих «окопною» засмагою обличчях. Зазвичай їм 50+. Або вони виглядають старшими за свої 40. Дорослі втомлені чоловіки.

Урок четвертий: Мародери. Боже, скільки ж їх! Ще один урок моїй наївності – війна не робить шакалів левами, вони залишаються шакалами. Крадуть нахабно й відкрито, грабують власну країну, яка живе на іноземну допомогу. Щодня їх хапають за руки, а вони виходять на волю під заставу – наче хтось платить за них із бездонного «общака».

Ми ж усе розуміємо, звідки ці мільйони в народних депутатів (усіх скликань), у прокурорів і податківців, у митників і чиновників! Достеменно знаємо, звідки ці палаци та лімузини! Але, чорт забирай, під час війни?.. Що ж ви, тварюки, навіть Божого суду не боїтеся?

Урок п’ятий, останній: Війна розуму не додає. Щоб одразу сумнівів не було – це я про представників влади, про різних політиків, експертів та активістів. Скільки безглуздих законів, указів, рішень, постанов, заяв, заборон, обмежень заважають нам не лише жити – ми до цього звикли! Вони заважають воювати, боронити країну. Еразм Роттердамський написав тоненький трактат про дурість – ми ж за рік можемо видати багатотомник під тією ж назвою.

На сьогодні все. Наступний номер «УЦ» вийде як завжди.