«Називайте мене Бібліотекарем»

– Хлопці хотіли мене Дідом назвати. Я їм кажу: «Як із цим позивним одружуся? Називайте мене Бібліотекарем». Коли в мене ЗіЛ був, я возив у кабіні два мішки книжок. У селі на Миколаївщині набрав, там бібліотеку закрили, а книжки хотіли в макулатуру здати. Голова сільради сказав нам: «Хлопці, забирайте хоч усе». Я й набрав два мішки. Думав, іншим теж потрібно. Виявилося, тільки мені, – розповідає 58-літній військовослужбовець Олександр Черевченко.

Щоправда, він представляється просто Сашком. І виставка його робіт, влаштована у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї, називається: «Кераміка Сашка Черевченка: у пошуках гармонії». З перших хвилин розмови з Черевченком з’ясовую, що гармонії він прагне з дитинства, що змалку його тягне до прекрасного, хоча дорослим довелося займатися не тільки мистецтвом.

– Малюю і ліплю змалку. Мене хотіли віддати вчитися на художника, але вступив у військове училище, бо в роду багато військових. Рік провчився у Новосибірську, потім у Васильків перевівся. Та це не моє – військова служба.

– Не подобається, коли тобою командують? – питаю.

– Так. От якби одразу в генерали. Жартую. Мабуть, у мені самотність закладена. Тяжко в колективі. Але не шкодую, що на початку війни попросився у військо. Хоча тоді гадав, що війна закінчиться до Різдва.

Запитання про військову службу у передпенсійному віці я відклав «на потім», поки що намагаюся випитати у співрозмовника про його цивільне минуле, зокрема творче. Виявляється, він, уродженець Добровеличківки Кіровоградської області, побував у багатьох містах, перепробував багато робіт, тривалий час мешкав у Києві.

– У молодості закінчив морехідне училище в Одесі, потім три роки на каспійському флоті працював. Багато де працював. На будівництві. Пасічником. Деякий час в «Літературну Україну» писав філософські есеї. Гонорари отримував смішні. А на життя заробляв тим, що займався гіпсовим декором. Останніх п’ятнадцять років займаюся керамікою. До того в Києві мозаїкою займався. У кожній роботі – свої плюси. Жалкую тільки, що музичну школу в дитинстві не закінчив. Рік провчився, інструмент – баян. Я рухливий, до спорту тягнуло, було скучно гами вчити. Мене перетягнув футбол. От якби на ударних! Я й тепер би на ударних вчився б.

Далі Сашко Черевченко розповідає, що незадовго до війни, мешкаючи в Кропивницькому, набрав групу дітей, щоб навчати їх кераміці. Не склалося.

– 24 лютого я був у військкоматі. З племінником Андрієм, він з Москви утік. Пройшли медкомісію. Я попросився, щоб разом з племінником направили служити. Спочатку було навчання в «учебці». Потім відправили на Миколаївщину. Потім наша бригада зайшла в Херсон.

– Ви брали участь у визволенні Херсона? – питаю.

– Визволяли Херсон наші хлопці. Я водієм був. Їздив на ЗіЛі, жахлива техніка.

– Розкажіть про те, як зайшли у Херсон.

– Нас радо зустріли місцеві. Обій­мали, цілували.

За словами Сашка, нині його підрозділ – на лівому березі.

– Москальня лупить по нас. Мінометами криє. На правий берег ми плаваємо на човнах по харчі, по воду, по боєкомплекти. Буває, й під обстрілами.

– Веселіше стало, коли пішли вперед, – каже про теперішні настрої серед таких, як він, рядових військовослужбовців.

На запитання про самопочуття відповідає:

– Усе життя займаюся спортом. Ушу теж займався. Але відчуваю, що запас сил уже не той. Після великих навантажень треба три – чотири дні відновлюватися. А молодому достатньо дня – двох.

– Ви в підрозділі, мабуть, найстарший.

– Тепер – так. Був один старший за мене, демобілізувався, як виповнилося шістдесят.

– Товариші по службі знають, що малюєте, ліпите?

– Знають. Просять, щоб намалював череп на машині або написав про путіна. Хочуть, щоб красиво було. Українці ж – естети, – сміється.

Несподівано з’ясовую, що співрозмовник – ще й вегетаріанець, знається на лікарських травах.

– Мене хотіли кухарем поставити. Я відмовився: «Хлопці, такого не будете їсти». Збираю рослини лікарські. На півдні цікаві рослини є. Я нюхаю і відчуваю, корисна чи ні. Хотів весь батальйон до цього діла підтягнути. Коли щось у когось болить, звертаються до мене. Я заварюю. Але кажу: «Не ведете здорового способу життя, травою тут не вилікувати».

– Хто ж вас навчив?

– Від бабусі передалося. Лікувала рідних травами.

І ще про одну небезпеку у місцях, де служить Сашко Черевченко:

– Там гадюк багато. Не так міномета страшно, як гадюк. Я – вегетаріанець, проти того, щоб калічити природу. Де бачу дерево зламане, підв’яжу. Кажу хлопцям, не треба гадюк вбивати, бо на місце вбитої налізе десяток інших, які будуть сперечатися за територію. Треба розуміти: гадюка – абсолютно мирна істота. Їй, щоб виробити отруту, треба витратити багато енергії. Навіщо ж їй витрачати отруту на людину, яка у харч не придатна? Дехто розуміє це, дехто – ні.

Сашко каже, що іноді його відпускають додому на кілька днів. Провідує матір, яка живе у Дружелюбівці (недалеко від Добровеличківки), а на чималий садок уже не вистачає часу. Намагається завершити початі керамічні роботи. Цього разу влаштував виставку у краєзнавчому музеї. Розписався на прапорі – тепер це один з найцінніших ескспонатів музею, а в планах працівників – взяти автографи у якомога більшого числа захисників.

Ви ще не бачили кухлів Сашка Черевченка? От сходіть, подивіться.

– Вони чудові. І Лариса Кулініч каже: це високий клас, – запевняє, посилаючись на відому дослідницю гончарства, Світлана Проскурова, наукова співробітниця музею.