Колишніх «уцешників» не буває

За 30 років існування тижневика «Україна-Центр» в газеті попрацювало більше сотні людей. Декотрі з них зараз живуть за кордоном, хтось перебрався до столиці, але й кропивничан немало. Сьогодні вони вітають газету, яка стала для них більше ніж місцем роботи. Їхні прізвища добре знайомі всім нашим постійним читачам.

Олена Савранова (Волкер), Флорида, США:

– Важко усвідомити, що з часів нашого яскравого «уцешного» життя минуло три десятиліття… Саме «УЦ» сформувала мене як професійного журналіста. Ми вчилися мислити нестандартно, творчо. Матеріали, проблеми обговорювалися на «п’ятихвилинках», котрі інколи затягувалися на години. Колектив був дуже дружний. Мені приємно згадувати колег Анатолія Петровича Юрченка, Оксану Гуцалюк (Рибченкову), Геннадія Рибченкова, Юрія Смірнова. Редакцію «Спортревю»: Юрія Ілючека, Сергія Осадчого, Руслана Мусієнка, Олександра Виноградова. Ми були дуже молоді, веселі, завзяті (і Петрович у тому числі). Не було проблеми, за яку ми б не взялися, у нас було дуже багато співчуття й порядності стосовно людей, які з проблемами зверталися в «УЦ». І, звичайно, керував (дуже вдало, до слова) цією творчою «бригадою» Юхим Мармер. Ми навіть повністю не розуміли, що інколи були справжньою втраченою совістю посадовців, теплим словом для розчарованих, підтримкою для людей у відчаї, веселим дзвоником приємних подій. «УЦ» – це епоха та глиба. Це епіцентр журналістських інсайтів та розслідувань. Це провідне видання, котре пережило багато буремних подій та вистояло. Я щиро бажаю виданню, його керівникові та творчому колективу миру, приємних подій, довжелезного життя. Ви утримуєте журналістські стандарти в цей непростий час. Будьте щасливими від результатів вашої праці!

Анатолій Юрченко, Німеччина:

– Я давно вважаю, що «Україна-Центр» – це феномен. Але іноді також замислююся: а в чому він? Газета прийшла на ринок, на якому порожніх ніш, здавалось би, не було. І… знайшла на ньому своє місце. Прийшла на ринок, на якому ще не було національної валюти. Місце старого, звичного рубля зайняли купони-карбованці, які знецінювалися на очах. І… знайшла попит. Створювалася у скрутні часи, коли геть зникали підприємства, а ті, які ще намагалися вистояти, місяцями не виплачували своїм робітникам зарплату. Коли реальним був вибір: купити в кіоску свіжу газету або… шматок хліба. І, проте, знайшла свого читача.

Затримки із зарплатою траплялися й у редакції. І під час чергової з них, пам’ятаю, колектив зажадав «на килим» самого Олександра Нікуліна, творця та тодішнього власника газети. Якоїсь миті, здалося, Олександр Васильович навіть розгубився: «А може, ви зарплату електроенергією візьмете?»

Нікулін, талановитий підприємець і генератор ідей, хотів мати ще й свою газету (телеканал, до речі, теж), але газетярем він не був. Проте щотижня, після виходу чергового номера, проводив наради з керівництвом редакції, на яких у суперечках народжувався образ «УЦ». Якось навіть привіз із Казахстану товстелезний щотижневик, весь заповнений рекламою: «А, може, такою має бути “Україна-Центр”?»

Новизна та свіжість – ось що, як на мене, привернуло увагу читача. Вже сама назва «Україна-Центр» була яскравою та непересічною. До того ж, газета не просто позиціонувала себе щотижневиком, а й була ним насправді. Було створено мережу власкорів у регіонах, звідки йшли цікаві та актуальні матеріали. А незвичність подання фактів із самого початку стала візитівкою редакції. Зростав обсяг тижневика. Зростали й тиражі. «Україну-Центр» читала не лише Кіровоградщина, читацькі листи, яким редакція теж приділяла увагу, приходили й з інших областей.

30 років – величезний термін. Скількох талановитих людей, з іменами яких пов’язане становлення «України-Центр», уже немає з нами. Віталій Ципін, перший редактор «УЦ». Микола Черненко, його наступник. Юрій Сердюченко, комерційний директор…

Але сама «УЦ» — з нами!

З тридцятиріччям, колеги!

З тридцятиріччям, читачі!

Валентина Бажан, Кропивницький:

– Добре пам’ятаю той 93-й рік, коли все швидко перебудовувалось, і якось вчасно і логічно виникла нова, свіжа, незаангажована та цікава газета «Україна-Центр». Ми тоді зачитувались журналами з забороненими до того творами, відкривали для себе нову історію, нові імена, тож і від цієї газети очікували відкриттів. І вони насправді з’являлись. У стилі публікацій, у до того недоторканних темах. Газета була сміливою, такою, яку не помітити було неможливо.

Коли я невдовзі почала працювати в цій газеті, вона стрімко змінювалась. 24 сторінки, небачені до цього в місцевій пресі. Автори з усіх куточків України. Нові підходи, нове бачення подій – усе було цікаво й актуально. І всі ці 30 років газета тримає високу планку незалежної преси. Повірте, це дуже нелегко дається в наші бурхливі часи. Тож, бажаю колективу «України-Центр», щоб газета й надалі була потрібна людям, примножувала тиражі та оновлювалась. Зі святом, колеги!

Анна Кузнєцова, Стокгольм, Швеція:

– Найщиріші вітання редакції «України-Центр» із Шри-Ланки! Куди б я не їздила, в які б куточки землі не потрапляла, у голові завжди крутиться одне – треба написати. Це з минулого журналістського життя, коли Юхим Леонідович завжди говорив: «Привези смачненького!» І я дивилася, фотографувала, запам’ятовувала, щоб потім, затишно влаштувавшись у редакції, усе це оформити, передати картинки словами. Це було якимось дивом – потрапити до самої «УЦ»!

Першу статтю про ліфти (щось там було нудне й незрозуміле) допомагав мені писати мій дядько. Другу, третю, п’яту – Оля Бєрьозіна. Потім Свєта Семенова. А потім якось стало вдаватися. Я не лізла в політику, аналітику, економіку та комуналку – для цього в нас були справжні профі: Оксана, Гена, Андрій, Анатолій Петрович. Я любила шоу-бізнес – інтерв’ю зі всілякими зірками та із задоволенням зі Світланою ходила на концерти. Успіх – це спіймати в гримерці столичну актрису, встигнути поставити всі питання й потім розшифровувати, знаючи, що вийшло! А іноді не виходило – зірки бували такими недорікуватими, що ми голову ламали, як показати редактору, щоб не було соромно.

Я любила також соціальні теми – їздити з Оленою Нікітіною містами й селами, говорити з людьми, намагатися допомогти. Який кайф був працювати з Оксаною Гуцалюк – як я любила наші мозкові штурми!

Загалом «УЦ» для мене насамперед – це люди! Ми були як велика сім’я – суворий, але справедливий батько Юхим Леонідович і ми – журналісти – його непосидючі діти. У редакції було все, що відгукується до цього дня – відсутність непотрібної кондової бюрократії, любов до роботи, особиста відповідальність, дружба, повага до чужого таланту! Період 2006-2011 для мене – період dream team. Ми були всі класні, молоді, креативні, іноді зухвалі (пам’ятаю, як Юхим Леонідович пішов у відпустку, а ми під керівництвом Гени наваяли іронічну статтю про підготовку до приїзду президента, коли солдати виривали кульбабки й підфарбовували мізинцями стовпи). Що згодом було! Але кульбабки встигли піти до друку!

Ми були вільні, сперечалися до розлюченості, пили каву літрами, спілкувалися з читачами (іноді навіть неадекватними, які радили надіти на голову друшляк, щоб упіймати зв’язок з космосом, так, Оксано?) і якісно робили свою роботу.

Я сумую за тим часом, часом тієї УЦ-шної dream team! …У нас на дверях висіла табличка для графоманів: «Можеш не писати – не пиши!» А я не можу. Це хвороба! Якою, впевнена, хворіють усі, хто хоч на якийсь час був пов’язаний із «УЦ»! Зі святом, усі знайомі та незнайомі співробітники редакції – я вас люблю!

Сергій Полулях, Кропивницький:

– Якби я підтримував СПИРТивну форму, то безперечно б відзначив 30-річчя «України-Центр» на достойному рівні. Щоб було що згадати завтра, але насправді мені й так є що згадати. З цих 30 років існування газети майже 5 – мої, бо з 2017 по 2022 рік я щодня ходив на роботу в редакцію «України -Центр». Деякі люди навіть стверджують, що інколи зустрічали моє прізвище серед авторів газети. Якщо без жартів, то я вдячний долі за надану мені можливість реалізувати свої знання та досвід кореспондентом саме в цьому виданні. Це був гарний, продуктивний і, сподіваюсь, взаємовигідний період. Я мав достатньо свободи для реалізації своїх ідей і амбіцій, для творчості, для професійного зростання й отримував від роботи насолоду. Це найголовніше, що було і чого я бажаю колективу газети надалі. Усіх пам’ятаю й усім бажаю перемоги, особливо Геннадію Рибченкову.

P.S. Я взяв з редакції паросток фінікової пальми. Прийнялася й щодня нагадує мені про газету та людей.

Маша Ларченко, Київ:

– Ми – майже однолітки, тож дозволю собі на «ти». З ювілеєм, улюблена газето! Ти зараз саме входиш у свої золоті роки – принаймні так мені говорили дорослі 🙂 Хай вони будуть у тебе яскравими, насиченими, сповненими зустрічами з найцікавішими людьми світу. Нехай кращі журналісти регіону списують твої сторінки найсвіжішими найпозитивнішими новинами. Залишайся завжди такою, якою ти вже є, – яскравою, енергійною, зухвалою. А головне – чесною й об’єктивною. Просто будь собою. А ще бажаю тобі в цьому році найпершій вийти в люди в сукні від бренду «Як кропивничани святкують Перемогу». Так, щоб цей вихід став справжнім фурором!

Колись я приходила до тебе як до кращої подруги. Це була навіть не робота, а суцільний кайф: нестандартні завдання, творчі обговорення з колегами, багато кави й тієї щасливої журналістської метушні… І переписування по сто разів одного й того ж матеріалу, і вічна невдоволеність собою, цей відмінницький перфекціонізм. Нашу ідилію порушив мій переїзд до столиці. Та знай – я тебе ніколи не забуду. Ти дала мені того потрібного вчасного «чарівного пенделя», про який нині так модно говорити.

Люблю. Обіймаю. Вітаю. Ніжно гортаю твої сторіночки.

Світлана Семенова, Кропивницький:

– Так склалося, що саме 6 червня щороку я і досі отримую привітання з Днем журналіста – як зі своїм головним професійним святом. Попри те, що за фахом я вчитель, а з журналістикою професійно не пов’язана вже кілька років. Бо таки ж, перепрошую за банальність, колишніх журналістів не буває. Тому маю честь і приємність бути сьогодні на одній хвилі з тими, хто відзначає День народження «України-Центр», своїми колегами і головним редактором Юхимом Леонідовичем!

30 – це класний вік! Це коли ти ще молодий, енергійний, і тобі вже все можна. Хоча «УЦ» – здавалось, це взагалі не про кордони. В найкращому розумінні цього слова. Якщо це, наприклад, стаття про школу-інтернат у Рівному, то це не просто певна кількість друкованих знаків, а слідом повна вантажівка усіляких корисних речей і смаколиків від небайдужих читачів. Якщо це офіційне «ні» від адміністратора якоїсь заїзжої «зірки» стосовно інтерв’ю газеті, то чергуванням під «чорним ходом» удвох з такою ж напористою колегою воно легко перетворювалось на «так». Якщо це розслідування про квартирних аферистів, то це не просто розмови з їхніми жертвами, а й спроба піймати ділків «на гарячому», представившись потенційним клієнтом… . І не заради хайпу. А просто тому, що «Україна-Центр» – то бренд, то знак якості! Ну і як можна було підвести головного редактора, який доручив тобі таку цікаву тему?.. Правда, інколи за певну самодіяльність можна було і «вигребсти» від шефа. Ну то вже інша справа…

Сьогодні ми всі маємо дещо інші виклики, і, на жаль, моїй улюбленій «Україні-Центр» доводиться також висвітлювати зовсім інші питання, адже тепер у кожного свій фронт. Але минеться й це! Клята війна завершиться. А «Україна-Центр» залишиться! І буде, як завжди, в центрі подій!

Оксана Гуцалюк-Рибченкова, Кропивницький:

– Коли мене питають, чим я можу займатися крім журналістики, я чесно відповідаю, що більше не вмію нічого. І це правда. Але те, що роблю, – роблю добре. Як, власне, й усі, кому пощастило пройти школу «УЦ». Адже в усі часи, від самих початків, це був справжній еталон нашої професії. Тут не лише неухильно дотримувались кодексу журналістської етики, а й самі задавали високі професійні тренди. Бути вдумливим та принциповим, чіпким та сміливим, не зважати на чини та ранги – це саме про журналістів «УЦ». Навіть недосвідчені новачки тут швидко ставали справжніми професіоналами – допомагали у цьому всім колективом, досвідченим, розумним та дружнім. На прес-конференціях питання від «УЦ» завжди неабияк напружували навіть столичних спікерів, а місцевих посадовців взагалі вводили у ступор. Публікації «УЦ автоматично вважалися, як і зараз, офіційними зверненнями до влади, спонукали до розслідувань правоохоронців, багатьом вартували кар’єри. І навіть зараз, у часи впевненості владців у власній безкарності та ослаблення впливу ЗМІ, «УЦ» зберігає впливовість, вагу, авторитет. Так, зараз ми, газетярі, переживаємо нелегкі часи. І «УЦ», на жаль, не виключення. Але це вже як донька моряка скажу – якщо той корабель, що зветься «Друковані ЗМІ», рано чи пізно завершить свій останній рейс, то, певна цього, «УЦ», як справжній капітан, залишатиметься на містку… З ювілеєм, alma mater, і многая літа!

Підготували Юхим Мармер, Ольга Березіна та Андрій Флоренко, «УЦ».