Над чим працюєте, Майстре?

Шановні читачі, ми вирішили відкрити нову рубрику, в якій наші земляки, представники різних кіл творчої інтелігенції розповідати­муть, над чим вони нині працюють, які мають плани, про що мріють. Сьогодні на запитання відповідають художник і громадський активіст Ігор Смичек, художній керівник Муніципального Театру Сатири Роман Бутовський, поет, актор, сценарист, режиссер-постановник Микола Барабуля і кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук та документознавства ЦНТУ Микола Тупчієнко.

Про самовдосконалення

– Ігоре Володимировичу, що на вашому робочому столі та на мольберті?

– Усе те, що мене цікавить останнім часом. Усе, що не дає мені зупинитись на досягнутому. Після крайньої виставки, на роботу над якою пішло багато сил і часу, я вирішив трохи пригальмувати в написанні художніх робіт. Хоча час від часу повертаюся до тих, що не закінчені або потребують доопрацювання.

На цей час я займаюся теоретичними роботами. Досліджую, вивчаю свої та чужі творчі здобутки. Намагаюся виявити і пояснити те, що часом не піддається логічному аналізу в мистецтві. Я розпочав і частково вже написав серію теоретичних статей на теми «Хто такий художник», «Про цілісність картини», «Про релігійність в мистецтві», «Про світле і темне». В деяких я начебто розмовляю сам з собою, дискутую, намагаючись наблизитись до істини. Це такі собі мистецько-філософські роздуми, які, можливо, знайдуть своє місце на сторінках нашого професійного видання «Образотворче мистецтво».

Також готуюсь взяти участь у міжнародній виставці-бієналє «Море акварелі», що відбудеться в листопаді в Одесі та Києві. Маю задум написати для неї кілька нових робіт.

Про майбутню прем’єру

– Романе, над чим ви нині працюєте?

– Над виставою, яка вийде навесні. Її автор і постановник – наш актор Микола Барабуля. Декілька років тому на фоні трагічних подій в його житті у нього вималювалась ідея написати п’єсу про пандемію коронавірусу. Назва її «Золота лавка», але вистава буде називатись інакше. В її основі сюжет, який вкотре доводить, що кохання, любов долають усі перепони і негаразди, навіть таке жахіття, як пандемія.

– Певно, як завжди, в ній буде щось таке, що вирізняє ваш театр з-поміж інших?

– У п’єсі багато символізму. Символічна назва, яку ми разом обрали, – «Подих кохання». Символічні дати, символічні герої. Це така річ, в якій кожен знайде щось своє, відчує те, крізь що він пройшов під час цієї епідемії планетарного масштабу. Дія вистави закінчується 24 лютого 2022 року.

– Де ж відбувається дія?

– У межах одного міста, одного майданчика багатоповерхового будинку, у межах двох сімей. Тут знайомляться двоє людей поважного віку, між ними спалахує іскра кохання. Далі фабулу розкривати не буду. Прийдете – побачите.

– Чи не складно вам працювати над постановкою, адже Микола Барабуля теж за фахом режисер?

– Коли Микола Іванович запропонував мені ставити цю п’єсу, я вирішив, що його дітище краще реалізувати через його бачення. Працюючи з ним, цікаво спостерігати, як у нього кожного разу виникають нові ідеї, які він хоче втілити. Іноді доводиться його зупиняти. Для сценічних фантазій теж мають бути певні межі. Хоча ми не проти, аби автор продовжив цю тему і написав ще одну п’єсу, що буде присвячена переходу від однієї чуми до іншої, від коронавірусу до війни.

Микола Барабуля:

– Моя п’єса – це казка про кохання. Чому? Тому що я не беру гострих кутів у виставі. Тут показано більше ліричних і світлих ситуацій, щоб якось скрасити життя людей у таку лиху годину. Вистава говорить про добрі стосунки, про те, що ні за яких обставин ми не повинні їх ламати. Любов має допомогти нам пережити і коронавірус, і війну. На сцені ви побачите, як живуть, про що мріють три покоління двох сімей. Якщо глядач сприйме виставу, я обов’язково напишу продовження. Якщо вона провалиться, то в цьому не буде сенсу.

І про скіфського орла

– А над чим ви нині працюєте, Миколо Петровичу, як науковець і як викладач?

– Почну з другого. Як викладач я виконую свої обов’язки відповідно до навчального плану. А викладаю я дві спеціальності: інформаційна діяльність та бібліотечна справа плюс історія та археологія. Причому це спрямування не педагогічне, а наукове. І ось тут я читаю «Основи археології», «Методику археологічних досліджень», «Пам’яткознавство». А паралельно ще такі теоретичні дисципліни, як «Етнологія України», «Історія Стародавнього світу» і таке інше.

– А якщо брати вашу дослідницьку роботу?

– Вона багатовекторна. Наприклад, нещодавно я закінчив статтю для польського наукового журналу, яка присвячена семантиці наборних скіфських поясів з орлами. В ній я зокрема намагаюсь розкрити семантику нашого орла. Точніше аналог орла, що зображений на гербі нашої області. Це орел з Мельгунівського скарбу. Він лівобокий. Тобто його голова повернута вліво. Він зроблений у традиційному для скіфів «звіриному» стилі, для якого характерна стилізація. У цього орла крилами стали стилізовані дзьоби. Це така концентрація агресії. Але при всьому цьому сам орлик – молодий.

– Якого висновку ви дійшли?

– Слід зазначити, що в цьому кургані було знайдено 17 таких фігурок. Разом з мечем та діадемою. Один з дослідників висунув гіпотезу, що це елементи наборного поясу. А пояс у скіфів носив етнічну ознаку. Греки не носили пояси. Тому за наявності чи відсутності поясу в колоніях Північного Причорномор’я можна було чітко вирізнити, хто ти. Пояс у скіфів мав також додаткову семантику – соціальну, ритуальну, містичну. Таких поясів відомо чотири. Їх об’єднує саме лівий поворот голови орлів. І це вже закономірність. Виникає питання, чому вони повернуті вліво. У процесі дослідження у мене виникла гіпотеза, що цей пояс не повсякденного носіння. Навіть не парадного. Це був пояс ритуальний. Винятково присвячений поховальному обряду. Тому що лівий поворот голови вказує на сторону, пов’язану зі смертю. Те, що виклав – це гіпотеза. Але чим більше таких гіпотез, тим більше ми наближаємось до реальності.