«Бракує снарядів і толкових командирів»

17:10
1211
views

Після обмороження пальців ніг він був доправлений в госпіталь Краматорська. Звідти – в госпіталь Дніпра. Потім ще були Львів, Чернівці. Аж допоки кропивничанин старший сержант Євгеній Федоров (позивний Жорик) не опинився вдома – в Кіровоградському обласному госпіталі. Там ми з ним і поговорили.

Знаєте, планувати подібні інтерв’ю неможливо. Тим паче, людину бачиш вперше. Були якісь «чергові» запитання, але Женя виявився щирим, відкритим, хоча попередив: «Говорити не вмію і не фотогенічний». Усе гаразд, захиснику. І говориш, і виглядаєш мужньо, справжньо. І в твоїх словах – сама правда звідти, з фронту, з передової. Навряд таку правду почуємо від офіційних спікерів.

– Женю, чому «Жорик»?

– Була така ситуація. Коли нас привезли в Краматорськ 10 вересня 2014 року, вишикували перед підполковником, а в мене на броніку було написано «Гогі». Той глянув і сказав: «Він же Гога, він же Гоша, він же Жора». Так «Жорик» і причепилося.

– Ти на фронті з 2014-го! Тоді тобі було 26. Як потрапив до ЗСУ?

– Працював в росії. Коли вони Крим віджали, повернувся додому, пішов до військкомату. Тоді якраз Юрій Борисович Олефіренко формував 42-й батальйон. Ми туди потрапили: я, Пашка Тихонов, який загинув, мій командир, і мій кум, живий, зараз в Нікополі, та інші парні. Сформували. Ми 8 вересня призвалися, 10-го – присяга, і нас відправили на фронт.

– Вас не навчали? Полігонів не було?

– Навчалися на місці. Були в Дебальцевому, Зайцеві, в Іловайську не довелося. Ми якраз бачили перших пацанів, які звідти вибралися, кричали. Пам’ятаю дівчинку Наташку з косичками – розвідницею була. До сих пір дружимо.

– Перерви у службі були?

– Були. Вже 24 лютого 22-го року знову звернувся до воєнкомату. Але мене чомусь взяли аж 12 березня в славнозвісну своїми сумними подвигами 56-ту бригаду.

– В госпіталі вперше?

– Та ні! У 18-му були зламані п’ять ребер, легені пробиті. Ще й в 16-му було.

– Як тут опинився?

– Дивом і завдяки Вадиму Леонтійовичу Нікітіну. Спочатку з обмороженням я потрапив у Краматорський госпіталь. Там до мене ніхто з персоналу не підійшов. Потім Дніпро – ніхто не підійшов. Львів – ніхто. Чернівці – нарешті обрізали некрозні чорні шматки на пальцях ніг. Потім втрутився Нікітін, і мене перевезли в госпіталь Кропивницького.

– Де ти отримав обмороження?

– Під Бахмутом, Оріхово-Василівка. Зайшли на позицію, бліндаж, лив дощ, води до коліна, вночі мінус вісімнадцять. Три доби ми там були, ніхто нікого нікуди не виводив. Людей немає, щоб нас замінити. Так і сталося.

– Кажуть, що коли обмороження, ногам стає тепло.

– Взагалі нічого не відчував. Ні, спочатку було тепло, потім різко холодно. Коли вже опинилися в більш-менш нормальних умовах, я зателефонував другу-медику. Він сказав налити теплої води у миску, поставити туди ноги і розповідати йому, що відбувається. Щойно я занурив ноги у воду, палець одразу став чорним. На ньому обмороження першого ступеню, на решті – другого. Згодом оперували – видалили некроз.

– Тобто три доби ви не могли навіть роззутися, перевдягти шкарпетки, змінити взуття…

– Так і було. Досі не можу зрозуміти: позиція там була з літа, а окопчик був виритий дрібненький, не глибокий. Тобто пацани, які були до нас, про інших не думали. Нікого не хочу образити, але якою була ваша мотивація? Типу, я тут пробуду пару днів і – все? А наступні, такі, як ми?

От зараз висмикують на вулицях чоловіків, щоб відправляти на фронт. Це неправильно! Передова – не смітник, як я колись почув. Будь-кого туди відправляти не можна. Там потрібні вмотивовані люди, які знають: він копає окоп, щоб врятуватися, і який врятує життя тому, хто прийде на позицію після нього.

– А де брати вмотивованих? Вони закінчилися?

– Виходить, що так. Знаєте, чому? Якщо людину не обучаєш, кидаєш одразу на вогонь, вона, якщо врятувалася, більше не захоче воювати. Взяла вона вперше в руки автомат, а що далі? Її треба вчити не тільки наступати, а й грамотно захищатися.

Орки далеко не дурні. Вони добре озброєні. Нам бракує снарядів і толкових командирів. Були приклади, коли 23-річний командир роти відправив пацанів і «забув» сказати, що на полі наші ж міни… Там важка, трагічна історія.

Я бачив, як все починалося, брав у цьому участь. Армія, до якої я прийшов у 14-му, яка нічого практично не мала, стала потужною за рахунок пацанів і класних командирів. А з роками, на жаль, все стало вщухати, деградувати…

– Ти був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. За що?

– Вважаю, «за сукупність», «за вислугу років». Я брав участь в деяких операціях і порівнюю, за які заслуги були нагороджені побратими, і за що дали мені. А ще порівнюю з тими, хто нічого не зробив, але був нагороджений тим же орденом. Я ніколи не буду носити цю відзнаку. Нехай мій малий (йому п’ять років) бавиться і знає, що це татова нагорода.

Припускаю, хто мене «номінував» на цю відзнаку. Я б йому «Оскара» дав. Було таке, що ми з кумом Серьогою сидимо в окопі під Золотою Нивою, ворожий танк жорстко навалює, ми вже обнялися, прощаючись з життям, раптом поряд в окопі – жух! – щось впало. Злякалися, потім дивимося: підполковник! Каже: «Пацани, я вам “Снікерси” привіз»». (А «Снікерсами» ми «Стінгери» називаємо».) І він дістає з кишень два натуральних батончики «Снікерс» для нас і каже, що не міг нас тут самих залишити. Це був Нонка Сергій Валерійович, єдиний офіцер, якого я бачив на полі бою.

– Жень, чого вам там гостро не вистачає?

– У бригадних підрозділах всього бракує. Чомусь командири нічого не замовляють, людей посилають на «бойову» з чотирма пачками патронів, навіть гранат не дають. У батальйонах «цікавіше»: кулемети, патрони, гранати – всього вдосталь. А снарядів всім не вистачає. І толкових командирів.

Я скучаю за пацанами і командирами зразка 14-16-го років. Це була мотивація, це був справжній патріотизм.

– Що плануєш робити після Перемоги?

– Хочу стати офіцером, розігнати і поміняти цю воєнну «смуту».

Previous articleНад чим працюєте, Майстре?
Next article№8 (1577)
Заступниця головного редактора «УЦ». Родом з Донбасу, з шахтарської родини. Кіровоградщина - історична батьківщина. З вчителюванням не склалося, з журналістикою «потоваришували». Люблю і вмію слухати мудрих людей. І писати про них.
SHARE