Доля людини: від війни до війни

11:35
581
views

«Де ви були?», – питаю сусіда, якого не бачила кілька років. «Майже в полоні – в окупації». Виявилося, що у Новій Каховці, з якої вибрався кілька днів тому. Було про що розпитати. Поговорили.

Володимир Маринченко народився в березні 1941 року у Великій Олександрівці Херсонської області. Батько загинув на війні, визволяючи Харків, мама залишилася з трьома дітьми. Володимир Іванович мало що пам’ятає про ту війну – малюком був. А голод 47-го закарбувався у пам’яті.

Після школи вчився у Новій Каховці на слюсаря-інструментальника. Працював на заводі, який виробляв електродвигуни. Потім три роки армії. Після демобілізації повернувся на «Електромаш», у цех нової техніки. З ностальгією згадує ті роки: очолював комсомольську організацію, співав у хорі, вів активне суспільне життя. Закінчив вечірнє відділення технікуму.

Раптом запропонували стати майстром в училищі, бо попередній керівник групи не справлявся. Справа пішла добре, навчав хлопців так, як його свого часу навчали. У підсумку вся група випустилася з підвищеним розрядом. Наступного року сам набирав учнів, їздив по районах. Знову група стала передовою.

Був липень 70-го року. Знову повістка в армію. Маринченко, коли був на строковій службі, вивчився обслуговувати літаки-розвідники. Тоді йому присвоїли звання молодшого лейтенанта. Тому ще раз призвали в армію – у штаб дивізії Києва. Запропонували на вибір два міста: Бориспіль або Кіровоград. Мама хворіла, і з Кіровограда додому було ближче. Зробив свій вибір.

Володимир Маринченко став заступником начальника групи ескадрильї по обслуговуванню кисневого устаткування літака. Був на навчанні в Марах, Туркменістан. Викладав сам Кожедуб.

Перебуваючи на службі, Володимир одружився, згодом народився син. Взагалі мріяв про дружну сім’ю з трьома дітьми. Але не склалося. Не пив, не курив, але розлучилися. Щоправда, перебуваючи у шлюбі, встиг отримати трикімнатну квартиру, яку при розлученні розміняли.

Служити подобалося. Вже старший лейтенант літав по тодішньому Союзу за новими літаками. Після закінчення конт­ракту залишився у Кіровограді. Тоді почалося будівництво заводу «Друкмаш». Взяли слюсарем – ремонтувати гільйотини й кран-балки. Згадує, що ремонтував, мов на піаніно грав. Професіонала перевели в експериментальний цех. На роботі все було чудово. В особистому житті не дуже. Після розлучення і розміну квартири жив в однокімнатній. Познайомився з матір’ю-одиначкою, яка виховувала двох синів. Зійшлися. Виховував пацанів, як рідних. Але знову не склалося.

Потім зустрів Зою, яку лагідно називає Зосею. З нею і жив останній час. Їздили на машині (мали симпатичну зелену «двійку») в Нову Каховку, де був будинок, і називали це дачею. На зиму приїздили в Кропивницький.

Коли почалася велика війна, Володимир і Зоя були в різних містах: вона тут, він у Новій Каховці. Виїхати йому одразу не вдалося – ховав брата. Хоча спроби були. Щойно зібрався, сусід каже, що на Каховській ГЕС вже російський прапор висить. Все-таки рушив. Доїхав до повороту на ГЕС, а там на блокпосту буряти з автоматами стоять. Запитав, чи можна проїхати, кажуть, що можна. Придивився, а там купа їхніх солдат. Не поїхав. На третій день сказали, що родину, яка намагалася виїхати, в машині розстріляли.

А далі – вимушена ремарка. Наша газета постійно пише про війну, за останні роки довелося вислухати сотні різних історій, але те, що я почула від Володимира Івановича про його дорогу додому, остаточно переконало лише в одному – ми далеко не все знаємо про нинішню війну. Хто і на яких умовах допоміг йому дістатися до Кропивницького, зрозуміти складно, а влаштовувати допит 83-річній людині, яка і так багато пережила, було б просто не по-людськи. Тож далі наводимо пряму мову Володимира Маринченка, бо кожне сказане слово – слово свідка:

– Кругом були блокпости з автоматниками. Ми з сусідами на моїй машині поїхали в сусідній населений пункт. Зупиняють, вимагають паспорти. Я показав свій український. Питають, чому не поміняв. Кажу, що я тут народився, і це мій документ. Сказали, що якщо не поміняю, заберуть машину.

Я й не одразу пішов міняти. Але повідомили, що в Кропивницькому помер мій рідний син. Це був такий стрес, що я майже втратив зір. Звернувся до лікарні, а там приймають лише з російським паспортом. Прийшлося отримати. Та й машину продав сусіду – без зору вже не поїду.

Живу як живу. Оголосили референдум за приєднання Херсонської області до росії. До мене на подвір’я прийшли жінка з місцевих і автоматник. Питають, чи буду голосувати. Сказав, що Херсонщина завжди була українською. (Володимир Іванович говорить виключно українською. – Авт.) Пройшов час – путіна вибирають. До мене прийшли вже з двома автоматниками. Так само відмовився. Сказав, що не було запрошення на дільницю, і взагалі путін воює з Україною. Хочете – стріляйте. Пішов до хати. Не стрельнули.

У магазинах було все, і все руське. Маючи паспорт, я отримував пенсію в рублях. Їздили в Генічеськ, який зробили центром Херсонщини. Гуманітарка була непогана: консерви, крупи, олія, сир, цукор, макарони, згущонка. Чи задобрювали нас? Мабуть. Сусіди різні. Хтось за Україну, але тихо, хтось голосно за росію. Світла часто не було. А немає світла – немає телебачення. Мобільний зв’язок з перебоями.

Так, то моя батьківщина, але хотілося звідти вирватися. Якось прийшов місцевий священник, який займається волонтерством. Сказав, що є можливість виїхати. Я погодився. Зібрався швидко, бо що брати, якщо везеш єдине – своє життя?

Нас зібралося шість чоловік. Одна жінка пересувається на інвалідному візку. Довезли до Сєвєрокримського каналу, який веде на Скадовськ. Там нас забрав інший чоловік. Яка страшна дорога! Я ж по ній неодноразово їздив. Зараз вирва на вирві. Привезли в Маріуполь. Жахлива картина. Десь з десяток нових красивих будинків, все решта – руїни. Щоправда, зустріли нормально, навіть з візком для жінки-інваліда. Переночували в готелі. З Маріуполя нас повезли в Бєлгород, там переночували. Годували в дорозі. У готелях душ, нормальна постіль.

У Бєлгороді чергова перевірка. Нас часто в дорозі перевіряли. А взагалі додому ми добиралися 8 днів. Вивезли кудись і сказали: далі пішки, кілометра три. Спека жахлива, і ми рушили до посадки, на яку нам вказали. Там вже зустріли українці. Прийшов автобус, відвезли нас у Суми. Забрали паспорти й мобільники. Я віддав російський паспорт, мені повернули український. І сім-карту для телефону дали нову, українську.

Залишили ночувати й там. Потім нас розділили за напрямками. За мною і ще одною жінкою приїхала машина «швидкої». Мене довезли до квартири, сфотографували й сказали: будьте здорові! Знаєте, я тут два дні прожив, і мені здається, що я ніде не був. Що то був сон. Я там, де мені гарно і безпечно. Я навіть боюся мріяти повернутися в рідну Нову Каховку. Мені багато років, і я не будую ілюзій…