«Наш ентузіазм був невичерпний»

Домовитися про зустріч з Тетяною Колесниковою було легко. «Чекаю вас завтра», – сказала. І от ми розташувалися біля каміну у вітальні її просторого будинку. Тетяна Василівна, підкинувши в топку дров, каже, що готова до запитань, але їй хочеться розповісти про Валерія Михайловича. Мабуть, за викладацькою звичкою вона так величає покійного Валерія Репала, свого другого (але не останнього) чоловіка. Охоче погоджуюся, бо саме це мене й цікавить найбільше. Але розмову починаю з іншого:

– Ви, здається, росіянка.

– Так, росіянка. З давньої московської родини. Мій дід – Дмитро Тимофійович Васильєв, доктор технічних наук, професор,викладав у Московському авіаційному університеті. В авiацiйнiй промисловості працював з початку 30-х років, начальником експериментального цеху. Перший орден отримав у жовтні 1941-го. Батько – військовий льотчик. 1963 року його перевели на службу в Одесу. Так наша родина опинилася в Україні. У другий клас я пішла в Одесі. Але добре знаю росіян, і не найгірших. Освічених, інтелігентних. Вони – як застереження до мого світосприйняття. Мабуть, саме усвідомлення специфіки руської ментальності спонукало мене сформуватися патріоткою України. Україна і росія не схожі ментально. Коротко, але дуже влучно про це сказав Леонід Кучма. Україна – не росія. Наприклад, моя тітка, інтелігентна жінка, науковець, якось у розмові зауважила (до речі, без злоби, із здивуванням): «Посмотри на него. Какой-то нацмен, а туда же…» В Україні й терміну такого немає – «нацмен». Або мій батько, чесна й товариська людина, якось каже: «С таким хорошим человеком познакомился! Такой хороший человек, хоть и украинец». Оцей великоросійський шовінізм – побутовий, підсвідомий. Не знаю, чи вони цьому навчаються, чи воно передається генетично. Проживаючи в Україні, я не часто в росії бувала. Дід помер 1992 року, після того у Москві не бувала. Востаннє була у росії 2005 року, мамочку перед смертю повезла рідними місцями. Тітку запрошували до себе. А вона: «Боюсь, у вас там националисты, бандеровцы…» Не стала з нею сперечатися. Але з того часу навіть із святами не вітали одна одну.

Тетяна Василівна ділиться давньою історією про те, як відчула себе українкою.

– Ми з Валерієм Михайловичем тоді вже мешкали у Кіровограді. Працювали викладачами на кафедрі політекономії у педінституті. 1989 року вступили до Народного руху України. Репало очолював крайову організацію, я – міську. Тоді це було швидше небезпечно, ніж почесно. Під час відомого референдуму у грудні 1991 року приймали делегацію наших рухівських шефів з міста Рогатина Івано-Франківської області. Це був невеликий колектив художньої самодіяльності з програмою агітації за вихід України із СРСР. Ми організовували зустрічі наших гостей з мешканцями Кіровоградщини. Разом їздили областю. Наприкінці кожного концерту в селі рогатинці дарували місцевим жителям жовто-блакитний прапор. Минув деякий час, і ці прапори замайоріли над сільськими радами. Після референдуму рогатинці запросили нас до себе. Ще за радянських часів я бувала у Львові. З Валерієм Михайловичем їздила до його друзів-однокурсників. Вони приймали нас дуже гостинно, але не були національно акцентованими, принаймні я цього не помітила. Тож мої враження про захід України переважно зводилися до захоплення архітектурою міст. Отже, на Різдво 1992 року нас запросили в Рогатин. А Валерій Михайлович – йому завжди немає коли, одне не доробив, три інші справи починає. Важко його було із цієї бистрини вирвати. А я ж пообіцяла рогатинцям приїхати, ще й нашим студентам запропонувала приєднатися. Набралося близько двадцяти студентів, істориків та філологів, вони завчасно склали сесію. Валерію Михайловичу залишилося тільки одне – домовитися, щоб нам виділили причіпний вагон із Знам’янки, бо квитків у продажу вже не було. Їхали шумно, стільки емоцій!

 Наблизившись до Львова – там нас мали зустріти і автобусом повезти до Рогатина, усі принишкли. Серед студентів – розмови, що треба триматися разом, поселитися в якійсь школі гуртом. Ніби їдемо у вороже лігво. Зустріли нас у Львові, привезли у Рогатин увечері. На невеликій площі перед управою Руху нас зустрічало багато людей. Нас, як дефіцитний товар (ті, хто пережив кінець вісімдесятих – початок дев’яностих у Радянському Союзі, знають, що таке дефіцит), почали розподіляти у рухівські родини. Спочатку роздавали по двоє, потім чуємо: «Усім не вистачить, по двоє не давати». Розібрали всіх майже миттєво. Ми домовилися, що через годину усі зберемося в управі. Через годину біля управи були ми з Валерієм Михайловичем і ще одна дівчина. Інші зателефонували в управу і повідомили, що вечеряють, відпочивають.Сказати, що нас добре прийняли, – нічого не сказати. Місцева громада жила своїм звичайним насиченим подіями життям, а ми на тиждень стали її органічною частиною. Відтоді минуло понад тридцять років, а найменші деталі не забуваються. Ці яскраві враження узагальнив хтось зі студентів однією фразою: «Ми ніби з радянщини в Україну приїхали».

 Нас приймала пара приблизно нашого віку, обоє закінчили Львівський університет, вчителювали, це вважалося почесним й престижним – отримати освіту і повернутися в рідне місто чи село. Її батько, літній чоловік, юнаком воював в УПА, дивом вижив. Його мати була зв’язковою у підпіллі. Ми опинилися в лігві бандерівців (сміється). Як виявилося, вони – зовсім не людожери, а дуже розумні, порядні, хазяйновиті та національно свідомі. Ми постійно були поряд з ними і якось почули розмову про те, що хлопці на Чорноморському флоті недоїдають. Вже зранку в центрі появилася вантажівка, а громада десятитисячного містечка зносила до неї мішки з овочами, домашню консервацію та різні смаколики. Для нас це було уроком дієвого патріотизму.

Перед Різдвом чую від місцевих: на церкву колядували,а на Рух? Де ж ті колядники? Бачила, як хлопчики, вбравшись пастушками, разом із своїм татом у ролі янгола репетирували, готувалися до колядування. Як хлопці суворо дорікали матусі, що пропустила одну з репетицій. Напередодні Святвечора жінки поралися в літній кухні, готували святкові страви. Я намагалася допомагати. Мене попросили принести щось з будинку. Те, що я побачила в помешканні, вмить зламало усі штампи радянської антирелігійної пропаганди: дорослих немає, а діти стоять на колінцях і у Матері Божої просять здоров’я матусі, татусеві, бабусі, дідусеві. Або уявіть: заходжу в кімнату, в якій сидять четверо – наш господар, його батько і ще двоє літніх, зморшкуватих чоловіків. Напроти них – хлопчики. Старший, одинадцятирічний, грає на скрипці. Можливо, то була стрілецька пісня. Дідугани слухають, і їхні обличчя – мокрі від сліз. Я зупинилася мовчки. Тоді чітко усвідомила: так формується нація, її славетність, її незламність. Коли три покоління – в одній аурі, під одним омофором, то будь-яка пропаганда безсила.

Інший приклад. Старші люди пам’ятають горбачовську боротьбу за тверезість. Як більшість радянських кампаній, вона була карикатурною. А в Рогатині я побачила справжні товариства тверезості, які не мали нічого спільного з горбачовською кампанією. Коли цей край був під Польщею, акциз на виготовлення спиртних напоїв надходив у польську казну. Щоб не поповнювати її, українці об’єднувалися в товариства тверезості. Вони ще в ті далекі часи заприсяглися на Біблії не купувати та не пити алкоголь. Для цих людей радянська влада, мабуть, не дуже відрізнялася від польської. З колядниками ми заходили у різні будинки. Скрізь столи «застелені, та все килимами». На столах – обов’язкові дванадцять страв, горілка, але її ніхто не пив. Студенти зауважили мені: «Помітили, що вони не п’ють?» Потім я в господарів розпитала, звідки в їхньому краї таке ставлення до алкоголю. Таких історій можу розповісти багато. У рогатинській церкві я з Валерієм Михайловичем та ще дві студентські пари повінчалися. До тієї поїздки моє українство було раціональним, спиралося на висновки економічного аналізу. Тепер впевнена: етнічне походження не має жодного значення для усвідомлення себе українським патріотом.

Нарешті запитую про Репала:

– Знаю, ви з Валерієм Михайловичем у Кіровоград приїхали з Маріуполя. А як у Маріуполі опинилися, чим там займалися?

– Виїхали ми ще зі Жданова. Історичне ім’я місту повернули згодом. Я казала вже, що в другий клас пішла в Одесі. Закінчивши школу, вступила до Інституту народного господарства в Одесі. Тепер це економічний університет. Володя Колесников, мій чоловік, навчався в Одеській академії холоду. Він старший за мене на два роки, тож раніше за мене отримав диплом. Його направили на роботу в Жданов. Я – з ним.

Колесников – розумний, порядний, мовчазний хлопець, майстер спорту з акробатики та дзю-до. Він і тепер такий – розумний, порядний, мовчазний. У Жданові я недовго працювала в пароплавстві, потім – на кафедрі політекономії в Ждановському металургійному інституті. Завкафедрою призначили випускника Вищої партійної школи, це й була його вища освіта. Його стиль – дисципліна, ведення безлічі журналів, складання звітів та заповнення анкет. Для науки місця практично не залишалось. Завкафедрою можна було вважати уособленням застою. Все змінилося, коли з аспірантури повернувся Репало. Це збіглося із закінченням брежнєвської епохи. Про Валерія Михайловича я багато чула з перших днів роботи на кафедрі. В повітрі витали якісь надії на кшталт: «Вот приедет Репало…» Очікувала побачити яскравого лідера, завзятого науковця, талановитого педагога, тобто надзвичайну людину. До речі, таким він і був. Але коли вперше побачила його, розчарувалася – настільки реальність виявилася далекою від моїх очікувань. Рудий, лисуватий, середнього зросту. Бороди ще не було. Борода (сміється) – це моє. Він так і казав: «Борода – це Тетяни Василівни, я тільки ношу її». Поки Валерій Михайлович мовчав, не дуже виділявся з оточення. Про таких, як він, кажуть, що зовнішність – оманлива. Від нього віяло якоюсь магією, потужною енергетикою, інтелектуальною силою. Про таких кажуть: лідер на танку. А він не намагався усім сподобатися. Не мав і крихти нарцисизму. Був готовий до будь-яких жертв та випробувань заради ідеї.

Родом він – з Кіровоградщини, з Олександрівки. Закінчив Київський державний університет. У Ждановський металургійний інститут потрапив за розподілом. Завжди був першим, в тому числі й у черзі в аспірантуру. Щоб відпустили у Київ, мав знайти собі заміну. Це виявилося нелегкою справою, бо розподіл випускників в Київському університеті вже завершився.

Нарешті Валерій Михайлович знайшов Анатолія Ревенка. Анатолій – з Київщини, з Княжичів, після армії теж закінчив університет імені Шевченка. Його направили у Бердянськ, викладачем у технікум. Вдалося через міністерство змінити направлення. Тож Ревенко поїхав у Жданов, а Репало – у Київ, в аспірантуру.

З Валерієм Михайловичем у мене склалися товариські стосунки, жодної романтики. Він мав особливий талант бути другом. Знаю десятки людей, які вважали його своїм найкращим другом. До них належала і я, згодом – мої діти. Дуже добрі стосунки в нього були і з моїм чоловіком.

Всі вважали наш шлюб ідеальним. Мабуть, він і був майже таким. З Володею Колесниковим я прожила дванадцять років. Побудували великий будинок, народили двох дітей. Мені подобалося моє життя: робота, будівництво, діти, спілкування зі студентами, наукові дослідження. Щодня міняла накрохмалені скатертини, щомісяця нові занавіски шила. Вистачило мене на дванадцять років. Потім серйозно захворіла. На лікування довелося регулярно їздити в Москву. Брат моєї мами працював в міністерстві охорони здоров’я СРСР, тож я мала можливість лікуватися у всесоюзному медичному центрі на Каширці.

У цей час мій чоловік розгубився. Він звик, що функції лідера в родині виконувала я. Сім’я залишилася без керма й вітрил. Цей період виявився критичним у наших стосунках. А Валерій Михайлович підтримав. Це він шукав ліки, дзвонив мені у Москву майже щодня. Коли криза минула, я замислилася: «Хто ж виявився для мене надійною опорою?» Подала на розлучення. Воно тягнулося рік. Валерій Михайлович працював над кандидатською дисертацією, багато часу проводив у Києві. Там і познайомився з Мельничуком, проректором з науки Кіровоградського педінституту. Той запропонував Валерію Михайловичу роботу в Кіровограді. Це називалося «посилення професорсько-викладацького складу». Валерій Михайлович відповів, що, можливо, приїде не сам, маючи на увазі мене. Були й інші пропозиції – з Києва, з Одеси. Але чи то зіграла роль Олександрівка, звідки Валерій Михайлович родом, чи то Сергій Гаврилович Мельничук знайшов правильні слова…Таку ж пропозицію отримав від Мельничука Анатолій Ревенко. У нього були складні стосунки із завідуючим кафедрою в Жданові, і вирушив у Кіровоград першим.

 Дізнавшись, що я розлучилася з чоловіком, Валерій Михайлович зробив мені пропозицію. Ми одружилися через півтора місяці після мого розлучення. У Репала цей шлюб був першим і єдиним. Згодом він зізнався, що був закоханий усі сім років нашого знайомства. Боявся і не хотів це визнати. Я ж не помічала з його боку чогось незвичайного. Змалку я дружила з хлопцями. З чоловіками у мене завжди складалися товариські стосунки.

Розписалися ми у Жданові. Мені було майже 34 роки, Валерію Михайловичу – 38. У Кіровограді поселилися в студентському гуртожитку. Квартиру обіцяли дати через рік. Анатолій Дмитрович отримав квартиру, як і належало, через рік. Але оскільки ми займалися не зовсім безпечною для керівної і спрямовуючої сили – Комуністичної партії – діяльністю, нашу чергу відкладали майже п’ять років.

У Маріуполі залишила будинок, машину. Приїхала, як кажуть, «налегке». Хотіла забрати обох дітей. Сину було дванадцять років, дочці – одинадцять. Володя сказав: «Поки мешкатимете в гуртожитку, тобі буде важко. Нехай син побуде в мене». Через рік приїхала, забирати сина, і зрозуміла, що припустилася помилки. Син не захотів їхати. Возз’єдналися, коли син вже закінчував службу в армії. Діти змалку знайомі з Валерієм Михайловичем. Дочка, коли Валерій Михайлович уже тяжко хворів, залишила роботу в USAID в Києві й приїхала у Кіровоград допомагати мені. Доглядала за ним. Син на руках переносив його, хворого.

Раптом Колесникова відхиляється від теми:

– А знаєте, що мати Валерія Михайловича – німкеня? Її ім’я – Розмарі. Дівоче прізвище – Хофер. Їхня родина до війни мешкала в Одеській області. Там багато було німецьких колоністів.

Жила гарна багатодітна родина. Роза – найстарша дитина, народилася 1926 року. 1940-го помер батько. 1944 року двох Розиних братів забили прикладами червоноармійці, коли визволяли від гітлерівців Одещину. Мовляв, німці – це гітлерюгенд. Матір з п’ятнадцятирічною дочкою Феліцією та п’ятирічним сином Йоханном, як і багатьох інших німців, влада депортувала на Алтай. За миску баланди бідолашні валили по вісім кубів лісу щодня, така норма. Феліція виконувала норму. А малий почав пухнути від голоду. Ледь не загинув. Врятували місцеві мешканці.

Роза опинилася у радянському фільтраційному таборі у Польщі. Одна з двадцяти тисяч дівчат. Не була красунею, але начальник табору та начальник охорони табору Михайло Репало готові були стріляти один в одного через неї. Пощастило молодшому, Михайлу. А завдяки начальнику табору Роза отримала документ із записом «українка» у п’ятій графі. З цим документом Михайло відправив Розу в Олександрівку до своєї матері.

Після війни вона грала на аккордеоні майже на всіх весіллях у селищі. Була знаною кравчинею, а працювала у яслах.

Коли Валерочці було років із шість, Роза розшукала родичів на Алтаї. Майже таємно Репали поїхали туди. Побачивши руду бабу Катю, Михайло нарешті знайшов відповідь на запитання, в кого ж вдався син.

Згодом влада розконвоювала депортовані народи. Розині родичі переїхали у невелике місто Петров Вал, на територію колишньої Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Німців Поволжя, яка існувала з 1918 по 1941 роки. Через кілька років після смерті Михайла Роза вийшла заміж за німця Георгія і переїхала до нього в Петров Вал.

Доля Георгія – така ж трагічна, як і усіх депортованих народів. Війна почалася, коли він навчався на третьому курсі філфаку Саратовського університету. Одружився. Радів первісткові. Всі плани і надії зруйнувалися, коли німців виселили з домівок, загнали в товарні вагони та повезли у відомому лише енкаведистам напрямку. Немовля померло дорогою. Їх викинули майже у чистому полі.

Як і решта, аж наприкінці шістдесятих Георгій зміг повернутися в рідні краї. Але не в той населений пункт, з якого депортували, на те діяла «высочайшая» заборона.

У Петровому Валі підросли Йоханнові дочки. Старша, Нел­лі, золота медалістка, закінчила факультет кібернетики Московського авіаційного інституту. Молодша, Валентина, – романо-германський факультет Саратовського університету. Захистила дисертацію.

Історію родичів-німців Валерій Михайлович тримав у таємниці до дев’яностих років, та й пізніше про це широко не розповідав.

У дев’яностих, після розпаду СРСР, Німеччина розпочала репатріацію німців. Першими в Німеччину виїхали дівчата, двоюрідні сестри Валерія Михайловича. Неллі, яка завжди була чудовою танцюристкою і хореографом, створила загальнонаціональну танцювальну школу. Її старша дочка – п’ятикратна чемпіонка Німеччини зі спортивних танців. Валентина – кандидат філологічних наук, одна із засновників мовної академії, де іноземці опановують німецьку. Валерій Михайлович і я підтримували теплі зв’язки з його німецькими родичами. Коли Валерій Михайлович помер, це сталося у січні 2013 року, сестри приїздили на похорон. І після того я не раз бувала у них у Німеччині, а вони приїздили до мене. У Німеччині я познайомилася з Хайнцом, теперішнім моїм чоловіком.

Далі – про роботу в Кіровоградському державному педінституті, про участь у місцевій політиці.

– Викладати політекономію на різних факультетах Кіровоградського педінституту було цікаво. На істфаці ілюстрували дію об’єктивних економічних законів історичними процесами, на фізматі – математичними формулами, на філологічному – прикладами з літератури. З усіх так званих партійних кафедр – наукового комунізму, історії КПРС, марксистсько-ленінської філософії та політекономії – наша мала найбільш наукову основу. Формули давали нам змогу вдаватися до аналізу інформації з різних джерел. Часто це давало неочікувані результати, якi ставили під сумнів ходу семимильними кроками до світлого комуністичного майбутнього. На нашій кафедрі панувала чудова творча атмосфера. Працювало два покоління викладачів. Старше – Бренер, Дратвер. Досвідчені, стабільні. Молодше – Альошин, його дружина Олена Шевченко, Ревенко, Репало і я. Ми були інші. Енергії вирували – ми жадали змін. Ми з Валерієм Михайловичем уже мали успішний досвід громадської діяльності. Ще у Жданові Валерій Михайлович створив та очолив ініціативну групу з повернення місту історичного імені. Проходили багатотисячні мітинги. Складалося враження, що все місто дихає в унісон. Тепер про Маріуполь знають у всьому світі. Прикро, що причина такої широкої відомості – трагедія 2022 року.

Наприкінці 1988-го колеги з педінституту запросили нас на засідання клубу «Перевесло», створеного при обласній організації Спілки письменників. До нього входили непересічні особистості – Володимир Кобзар, Володимир Панченко, Леонід Куценко, Світлана Барабаш, подружжя Бондарів. Культурологічний, українофільський осередок.Збиралися в бібліотеці Чижевського, у відділі мистецтв, у Елли Янчукової. Захоплююся Еллою Михайлівною, її вишуканою манерою об’єднувати людей, давати їм простір для росту та самореалізації. Перший же виступ Репала на «Перевеслі» здійняв таку хвилю, яка згодом підняла усю область. Вибуховий потенціал очікування змін в місті і області вже накопичився. Репало виявився тим полум’яним трибуном, за яким готові були піти люди.

У вересні 1989 року ми були делегатами установчого з’їзду Народного руху України за перебудову, який проходив у актовій залі Київського політехнічного інституту. Перед тим, улітку, Валерія Михайловича обрали головою крайової організації Руху. 1990 року проходили вибори до Верховної Ради УРСР, перші вибори на альтернативній основі. Ми були довіреними особами Віктора Шишкіна й Володимира Панченка, кандидатів у народні депутати. Тоді ми познайомилися із Олександром Нікуліним, одним з найперших у місті підприємців. На виборчу кампанію він виділив двісті карбованців. Цього вистачило, щоб скупити в місті усі плакати радянського політпросу. Коштували вони зазвичай по 3 – 5 копійок. Найдорожчі – 8 копійок. Придбали півтори сотні величезних аркушів жовтого крейдованого паперу та синю туш. Це не був свідомий ідеологічний вибір кольорів. Просто білого ватману я в магазинах не знайшла. На плакатах радянського агітпропу ми щось домальовували, дописували дошкульні написи на адресу партократів. Це відбувалося у нашій кімнаті у гуртожитку, куди заходили й студенти. Працювалося шумно і весело. Готову агітацію розклеювали містом разом з Леонідом Ізраїловичем Шмаєвичем. В його авто увечері завантажували плакати, клей і табуретку – щоб причепити агітматеріали якнайвище. Бо невідомі нам, але дуже завзяті особи намагалися зірвати усе, до чого дотягувалися. Та наш ентузіазм був невичерпний.

Після провалу путчу у Москві 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Був момент ейфорії, піднесення, свята. Це заважало усвідомлювати, що романтичний період нашої історії закінчився. Попереду були важкі випробування…

Через кілька хвилин утрьох п’ємо чай у кухні. Вона, Хайнц і я. Цікавлюся у господині, як спілкується з чоловіком.

– Знаю кілька десятків слів німецькою. Він знає з десяток слів українською. У побуті нам цього вистачає. Бо ще є мова поглядів, жестів. Філософських диспутів не практикуємо. Обговорити щось серйозне допомагає гугл-перекладач.

І останнє запитання до Тетяни Колесникової: чи уявляється їй кінець цієї війни?

– Одні кажуть, що війна почалася 2022 року, інші – що 2014 року. Я вважаю, війна триває років із триста, перебуваючи то у гарячій фазі, то в холодній, то в гібридній. Це – цивілізаційне протистояння. Може настати перемир’я, з втратою наших територій чи без. Кордони України змінювалися і до цього. Це – не найстрашніше. Найстрашніше – втратити ментальність і незалежність. Я – росіянка, тож знаю проблему зсередини. Проблема в тому, що росія – імперія, а росіяни мають імперську свідомість. Час від часу від імперії вдається відбитись деяким народам. Але москва не припиняє спроб повернути усіх в «рідну гавань», продовжуючи при цьому зазіхати на нові території. Так було 1917 року, коли Фінляндія проголосила незалежність. Так було 1991 року, коли розпався СРСР. Цей процес не закінчився. Можемо сподіватися на мир і безпеку лише тоді, коли московська імперія припинить існувати. Москва має втратити захоплені території завдяки національно визвольній боротьбі поневолених народів. Історія знає про розпад потужних імперій – Золотої Орди, Римської, Португальської, Іспанської, Австро-Угорської, Німецької, Османської, Французької, Британської, Російської і зрештою СРСР. Це далеко не вичерпний перелік. То ж не втрачаймо упевненості у перемозі!