Дитяче телебачення має бути в пріоритеті

Щорічно у першу неділю березня відзначається цікаве свято – Всесвітній день дитячого телебачення і радіомовлення. Подію започаткував ЮНІСЕФ. Цей день відводиться для проведення найбільшої у світі медіакампанії для дітей, що спрямована на просування прав дитини, особливо її права на участь у житті суспільства.

Наприклад, лише у Нігерії понад 200 ЗМІ беруть участь у цій програмі з 1992 року.

А що в цьому сенсі робиться в Україні та на наших теренах зокрема? Про це в інтерв’ю з досвідченим телеведучим популярної колись на обласному телебаченні дитячої програми «Кукарача», а нині одним із засновників дитячої телевізійної студії «Кураж» Володимиром Крутоусом.

– Декілька років тому в Україні діяло п’ять дитячих телевізійних каналів та невелика кількість дитячих програм на інших каналах. Чи не могли б ви прокоментувати, яка нині ситуація в цій сфері?

– Після 2019 року, після скорочення на державному телебаченні , я, чесно кажучи, випав з цієї системи. Судячи з кабельного телебачення, дитячі канали існують. Вони продовжують щось робити. Але ми зі своєю студією «Кураж» відійшли від телевізійного мовлення. Хоча після того ще рік працювали на приватному каналі «Вітер», виробляючи телевізійну і радійну продукцію. На цей час ми орендуємо одне з приміщень у приватній школі «Крок».

– Чим же ви займаєтесь нині?

– Ми навчаємо дітей. На заняттях в студії ми, звісно, повертаємось до якихось напрацювань, до практичних навичок, що складають наш досвід з 1995 року. Але відбувається і розвиток ідей, хоча це доволі складно у нинішніх умовах. Нині підвищуємо свої знання і реалізовуємо ідеї за допомогою Ютубу.

– Це дуже добре. Але ж повернімося до головної проблеми. Чи є в Україні потреба, щоб підтримувати і розвивати дитяче телебачення та радіомовлення?

– Як на мене, дитяче телебачення та радіомовлення має бути в пріоритеті. Особливо у нинішній час. З дітьми потрібно спілкуватись і працювати, починаючи з дитячого садочка і до повноліття. Передусім, ця робота повинна мати патріотичну і виховну спрямованість. Не кажу про якісь лобові рішення. Для малюків це може відбуватись у казковій та ігровій формі. Але тут є нюанс: телевізійне мовлення фактично перейшло в Інтернет, в соціальні мережі. Хоча хто чогось прагне, той працює за будь-яких умов. Якщо раніше все було зав’язане на централізованому продукуванні ідей, то нині все розшароване. Кожна студія, виходячи зі своїх умов, виробляє свою продукцію, адже певна кількість спеціалістів залишилася. Щоправда, не так багато, як хотілося б.

На початку 2000-х років телевізійно-кіношний рух був досить потужним. Але це відбувалося за рахунок регіональних медіа. При них були студії, які отримували державне замовлення на виробництво дитячих програм. Для дитячих програм потрібні були дитячі телеведучі, хоча такої спеціальності у наших вишах не існувало. Тому керівники програм, редактори, журналісти, які створювали цей контент, набирали групи дітей, з якими вони потім працювали. Таким чином виникали студії. І це був творчий процес. І цей контент був доволі цікавим і затребуваним. Тому з часом з’явилися і приватні студії. Це все існувало паралельно. Потім, коли згорнулися усі державні програми, почали скорочувати й усі соціальні проєкти. Нам сказали: «Ідіть в Ютуб!» У кого залишилися сили і наснага, помінявши свої формати і конфігурації, туди і пішли.

– Цікаво, а скільки ви зустрічали в Ютубі студій, подібних до «Куражу», або програм, подібних до «Кукарачі»?

– Наскільки я міг відстежити, на жаль, дуже мало. Це штучний товар. Це дуже складна тема – створення дитячого контенту. На це потрібні гарні кошти, потрібні обладнані приміщення, потрібні люди, які будуть над цим працювати. А великих статків ця справа не приносить. Отже вона повинна кимось підтримуватись, як організаційно, так і фінансово. Те, на що нас вистачає, ми робимо. Я створив свій Ютуб-канал. Наприклад, з малечею я роблю телевізійні скетчі «Сміхотунчики». Тут діти фактично проходять практику. Тобто батьки оплачують їх навчання і за рахунок цього створюється певний контент. На інше у мене фінансів не вистачає.

– Які ж завдання ви ставите перед студійцями?

– Ми працюємо над поліпшенням пам’яті, умінням сконцентруватися, тренуємо увагу, розвиваємо їхню комунікабельність та навич­ки мовлення. Я займаюся тільки з дітьми віком від семи до дванадцяти років. А Наталка Устименко зі старшими, у неї дещо інші завдання. Методика фактично та сама, але вправи більш складні.

– Чим же відрізняється ваш контент від інших?Чи звучить там тема війни?

– Передусім, ми орієнтовані на те, що цікавить наших вихованців. Здебільшого, це ігровий та розважальний контент. Звісно, ми подаємо його так, щоб там звучали і патріотичні ноти. Додаємо такі нюанси, щоб це було не тільки цікаво, але й повчально. Однак повторюся: щоб не травмувати зайвий раз дитячу психіку, ми відмовилися від прямих історій. Проте є історії, які відбуваються на фоні війни. Ми говоримо, що війна є, говоримо про те, яке лихо вона приносить. Отже, останні роки так і працюємо. На Ютубі ми маємо два канали, для малят і для старших. Щороку ми виробляємо і викладаємо туди один повнометражний художній фільм, декілька короткометражок та скетчів.

– Чи відчуваєте ви, що за час вашої багаторічної практики діти змінилися, змінилося їх сприйняття тощо?

– Так. Вони інші. Вони відрізняються від попередніх поколінь, а ще більше – від нас. Ні, вони не погані і не кращі. Просто інші. У них є свій світ. І якщо ти його торкнувся і зацікавив чимось, тоді й відбувається комунікація. Коли малеча, наприклад, пропонує: давайте будемо зніматись, треба вмикати викладача, який зуміє оформити цю ідею, зробити з неї «цукерку». А старші полюбляють і проводять мозкові штурми, тобто самі вигадують і разом обговорюють ідею чи тему фільму.

Наші заняття допомагають їм розвиватися й рухатися далі. Особливо тим, хто хочуть продовжувати займатися цим професійно. Судячи з випускників нашої студії, приблизно 30 відсотків з них в подальшому стають сценаристами, режисерами, операторами, акторами, журналістами. Тим самим беруть активну і творчу участь в житті суспільства. Дехто з наших випускників ще навчається в університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, в КНУКіМ, у профільних коледжах різних країн Європи.

– Можливо, за цей період з 2020 року ви намагалися запропонувати обласній чи міській владі повернути дитячі програми на наші канали?

– Певні розмови були, але підтримки згори я не відчув. Я не відчув з їхнього боку зацікавленості та великої потреби в цьому. А бігати, оббивати пороги… Якщо така необхідність виникне, нас знайдуть.

– Бажаю успіху.