Останні свідки

Це ми з вами, бо бачили, чули учасників Другої світової війни та спілкувалися з ними. Їх майже не залишилося в живих, і ми – останні їхні свідки. Наступні покоління щось знатимуть і пам’ятатимуть про ту жахливу війну вже тільки з наших розповідей.

Вони точно знали, що не доживуть до 80-річчя Перемоги. Навіть ті, хто дожив до 1995-го, дивувалися власній живучості. Мало хто з них брав участь у шкільних уроках пам’яті, і лише одиниці охоче ділилися спогадами. А решта – їм навіть у домашньому колі дуже не хотілося згадувати про ту війну! Обценьками доводилося витягати з них відповіді на, здавалося б, прості запитання: коли мобілізували або за яких обставин поранено?

У моїй родині воювали всі дієздатні чоловіки, загинув наймолодший, 18-річний, навіть не доїхавши до фронту. Решта отримала важкі поранення. Довго лікувалися в госпіталях, поверталися на милицях додому. Ну як додому? Домівки вже не було – або зруйнована, або зайнята.

Сталіна вони тихо ненавиділи. Називали його «вусатий» або «мамзер». Байстрюк на мові. Душевно ставилися до однополчан. Слово «побратими» тоді було не в ходу, але ставлення – найсердечніше. У своїх розмовах фронтовики іноді згадували загиблих, частіше – міста, через які проходили з боями. Випивали, коли отримували копійчану пенсію. День Перемоги був для них не святом, а Днем Пам’яті загиблих у страшній м’ясорубці.

Бабусі розповідали більше. Найсильніші враження стосувалися евакуації, хвороб дітей (вони стали нашими батьками), поїздок до чоловіків у госпіталі, загибелі близьких в окупації, радості 9 травня 1945 року і жахів голоду 47-го.

Ми, останні свідки, бережемо десятки їхніх розповідей. Сьогодні багато спогадів втратили гостроту, дрібні деталі та деякі події переплуталися і на папері вже не такі стрункі й переконливі. Так, на відстані вісімдесяти років багато що бачиться по-іншому, але, всупереч горезвісній народній мудрості, час так нічого і не розставив по місцях.

Головного підсумку Другої світової – щеплення від нацизму – вистачило тільки на 70 років. Світовий порядок, який здавався непорушним, остаточно завалився, як тільки почалася російсько-українська війна. Блюзнірство, звісно, але добре, що наші учасники Другої світової до неї не дожили.

Внесок українського народу в розгром нацистської Німеччини величезний і багатогранний. У ньому мільйони сторінок – білих, сірих, чорних, сотні відтінків усіх кольорів і тисячі невідомих доль. Усе це треба було зберегти разом – героїчне і ганебне. А ми, покоління останніх свідків, його не вберегли. Віддали росії, як віддали Крим. Грубо кажучи, просрали.

У нещадній боротьбі з мертвими героями, з пам’ятниками, які втратили свій первісний сенс, з бездумно-тотальним перейменуванням усього навколо ми назавжди знищили величезний пласт пам’яті українського народу. Ним можна було пишатися і соромитися одночасно, можна було виховувати наступні покоління, чесно показуючи всі боки складного і важкого життя. Але зробленого вже не повернеш і розбитого не склеїш.

Тривалий час я ніяк не міг зрозуміти, звідки взялося стільки охочих тупо трощити й ламати все, що в тій чи іншій мірі стосується пам’яті про сім мільйонів українців, які перемогли армію гітлера. Ну це ж не тільки онуки поліцаїв?! І звідки ж така ненависть до власних предків? Відповідь підказала нинішня російсько-українська війна. І тоді, і тепер в окопах воюють далеко не всі. Не було тоді монолітного радянського народу, немає і тепер тієї єдності, якою марять усі українські політики. І як через 80 років поведуться нащадки тих, хто міг, але не воював на Донбасі, навіть думати не хочеться.

Не хочеться сьогодні думати і про тих, хто ухвалював непродумані рішення і закони, голосував за вказівкою, а не за совістю, а тепер – у перших рядах біля старих братських могил зі скорботними пиками і квіточками в руках. Це через них ми втратили наш законний День Перемоги, але, слава Богу, у нас ще залишився День Пам’яті наших близьких, які вижили, перемогли і дали життя нам із вами. Пам’ятатимемо про ту війну – наші нащадки не забудуть про цю.