Головний архітектор нашого міста

30 травня у Кропивницькому пішла з життя заслужена архітекторка України Лідія Крейтор. По собі вона залишила місту 20 будівель різного призначення. Як зазначив її старший син Михайло, «мама дотрималася слова дожити до ста років». Сьогодні він ділиться спогадами.

– Пане Михайле, де і як познайомилися ваші батьки?

– Вони познайомились в Ташкенті, на будівництві театру імені Алішера Навої. Мама була на практиці від інституту, де навчалася за спеціальністю «Архітектура». А батько-офіцер працював заступником начальника табору військовополонених німців та японців, які працювали на тому будівництві. Батько родом з Вільшанки, а мама народилася у місті Кизил-Орда. Зрозуміло, що у ті часи її батьки туди потрапили не по своїй волі.

– Які ваші найперші почуття, пов’язані з образом матері? Що ви можете пригадати з далекого дитинства?

– Чому у мене з нею був найближчий контакт? Тому що я первісток. Коли мама закінчувала технологічний інститут в Ташкенті, то була вже вагітна мною. У цей час почалася переддипломна практика. Отже я увібрав у себе не тільки кров матері, а і все, до чого вона прагла. В Ташкенті ми жили недовго, той клімат був для мене шкідливий, і батьки вирішили переїхати на Кіровоградщину. Це сталося наприкінці 1949 року.

Мама виховувала мене м’яко, але принципово. Пригадую, якось взяла мене на роботу. На той час вона була вже головним архітектором міста. Йдемо коридором, мама вітається з прибиральницею. Я їй у докір: «Мамо, що ти, це ж прибиральниця?!» А вона так на мене подивилася, так присоромила, таку мораль прочитала, що на все життя запам’яталась. Головна думка там була така: будь-яка праця почесна.

Мама завжди вчилася на «відмінно». І в школі, і в інституті. Тому я з дитинства рівнявся на неї. Мені передалося від неї уміння малювати. Я це дуже полюбляв. Наприклад, у середній школі номер шість, де навчався, мені постійно доручали випускати стінгазети.

– Перепрошую, я не знайшов в Інеті дівоче прізвище Лідії Федорівни…

– Смуржинська. Вона з родини польських євреїв, частина якої колись мешкала у Львові.

– Що вам відомо про її батьків?

– Знаю, що її батька заслали у Казахстан. Він, здається, працював на залізниці, інженером. Потім одного разу пішов на роботу і зник безслідно. Швидше за все його розстріляли. Її мама потім вдруге вийшла заміж. Працювала головним бухгалтером також на залізниці.

– Можливо, пригадаєте, які казки чи книжки мама вам читала перед сном?

– Казок, я не пригадаю… Мама була дуже зайнятою людиною. Спочатку на посаді головного архітектора проєктного інституту, потім – головний архітектор міста. Ми з братом це прекрасно розуміли. Тому щоп’ятниці разом прибирали квартиру. А от щодо книжок… У нас їх було дуже багато. Особливо з архітектури, з історії архітектури та мистецтва. Мама навіть мені їх не підсовувала, не пропонувала – я сам ними настільки захопився, що у восьмому класі вже проштудіював усі грецькі ордени – іонійський, дорійський, коринфський, тосканський. Впевнений, все це я ввібрав з молоком матері, як це не пафосно звучить.

– Отже, ви закінчили школу…

– Не зовсім так. Після восьмого класу я пішов навчатися у будівельний технікум. На той час ми жили в комуналці будинку на розі вулиць Леніна і Калініна. Кімната була одна, але велика. Батько її розгородив надвоє. Готували у коридорі, де у кожної сім’ї стояв примус. У ті часи мама проєктувала приміщення обласної філармонії. Пригадую, що планірки вона проводила безпосередньо на будівництві.

Паралельно я навчався у вечірній школі робочої молоді. Закінчив одинадцять класів екстерном. Потім поступив у Політехнічний інститут (це була у тодішньому Кіровограді філія Харківської політехніки) і паралельно закінчував четвертий курс технікуму. З цим дипломом я і поступив в Одеський будівельний інститут на архітектурний факультет. До речі, диплом я захищав французькою мовою, для чого пройшов спеціальний курс.

– І у вас на все вистачало часу?

– Якщо поставити за мету, можна і час підлаштувати під себе. Звісно, ми і відпочивати з друзями уміли. Горілку ми не вживали. У кращому випадку могли випити виноградної шипучки. Парки, музеї, море… То був прекрасний час. Хоча перший рік без батьків було важкувато, проте вчитися мені було легко. Особливо легко давалися креслення і малювання. До речі, диплом я захистив з відзнакою.

– Тобто ваш вибір професії був свідомим і органічним.

– Так, абсолютно свідомим і органічним. Ще у технікумі я так захопився графікою і кресленням, що мама мені довіряла зробити за когось складні креслення. У ті часи це був гарний підробіток. Та я і донині маю ліцензію архітектора, хоча вже давно на пенсії.

– Наступне запитання пов’язане з вашою кваліфікацією. Колись мені трапилась інформація, що у єлисаветградській архітектурі зустрічаються якщо не відкрито масонські символи і знаки, то наближені до них. Ви згодні з цим?

– Це є повсюди. Але не кожен зможе це побачити і прочитати. Більшість з них завуальовані. Я бував і в Бельгії, і в Угорщині, і в Німеччині, і в Румунії, оскільки зв’язаний з геральдикою лицарських орденів, які мені іноді замовляють. То там, звісно, їх більше. І я на цьому добре знаюся. А наш Єлисаветград – дуже непросте місто. Тут можна знайти багато чого цікавого.

– Які, на ваш погляд, найбільш цікаві об’єкти були спроєктовані Лідією Федорівною?

– Пам’ятаю, що вона з особливим захопленням працювала над прибудовою до третьої міської лікарні. Точніше, якщо користуватися історичними назвами, то до приватної водолікарні Гольденберга було приєднано будинок колишнього царського офіцера Македонського. Це був вдалий приклад тактовного ставлення до оригінальної архітектурної спадщини. Цей ансамбль, як і синагогу архітектора Лішневського, я б відніс до єврейського бароко. А ще мама пишалася приміщенням обласної філармонії.

– Ви до останнього були поруч з мамою. Які її слова вам запам’ятались?

– Так, останні вісім років я жив тут. Щоранку готував та годував її сніданком. Звичайно, ми розмовляли. Якось вона сказала: «Міша, я так втомилася від життя. Я чудово розумію, що тобі нелегко зі мною. Ти теж немолодий». А я: «Мамо, давай домовимося. Тобі ще кілька років залишилося до ста. Давай домовимося: доживеш до ста років, а далі – як схочеш». Вона посміхнулася: «Добре, домовились». Так і вийшло. Третього травня їй виповнилося сто років, а тридцятого вона пішла з життя. Отже, мама дотрималася свого слова.