Домовлялися писати одне одному щодня

Олександр Каленик навіть чекав, що його зупинять на вулиці представники ТЦК. Зупинили. Наступного дня мобілізували. Після навчання за кордоном його, вже молодшого лейтенанта, відправили на фронт. Воював у складі 82-ї окремої ДШБ. 3 червня торік 41-літній командир десантно-штурмового взводу Олександр Каленик загинув на Харківщині. Залишилися без рідної людини мати, дружина, дві дочки.

Зі старшою дочкою, 19-літньою Анастасією, поспілкувався кореспондент «УЦ». Звісно, вона пам’ятає початок великої війни.

– Ми були вдома, в своїй квартирі у Вінниці. Я, тато і моя молодша сестричка Вероніка. Мама була в Польщі. До речі, 24 лютого – мамин день народження. Тато прокинувся першим, щоб приготувати сніданок. Мав відвести Вероніку в танцювальний гурток. Тато й сказав нам, що почалася війна. Увімкнули телевізор, дивимося виступ президента. Раптом – вибух. Згодом дізналися, що вибухнуло в Калинівці, це недалеко від Вінниці. Росіяни обстріляли. Телефонуємо мамі, вона: «Збирайтеся, їдьте до мене в Польщу». Наступного дня тато відправив мене й Вероніку в Гайворон, звідки він з мамою родом, там наші обидві бабусі проживають. Сам залишився у Вінниці – робота не відпускала. До нас у вихідні приїздив. Росіяни продовжували обстрілювати Вінницю. В телевежу прилетіло, недалеко від нас.

У травні настало деяке затишшя, і тато приїхав у Гайворон, щоб забрати нас додому. Саме приїхав у Гайворон і дядько Олексій, мамин брат. Незадовго до того його мобілізували. Дядько розповідав, що йому подобається на військовій службі. Тато його слухав, і видно було: теж хоче захищати Україну. Хотів і сам мобілізуватися, але мама зупиняла: «А як же дівчата? Кинеш їх?» 2023 року я закінчила одинадцятий клас і вступила в університет у Кам’янці-Подільському, влаштувалася там в гуртожитку. Вчуся на правника. Батько з Веронікою перебрався у Гайворон. Якось восени бабуся приготувала мені гостинець – голубці. Тато мав їх передати через людей, які їхали у Вінницю. Не передав – зупинили представники ТЦК. Тато був готовий до цього, він навіть чекав зустрічі з ТЦК. Не ховався, відкрито ходив вулицями, машиною їздив. Бабуся йому казала: «Саша, посидь вдома. Інші ховаються». Тато відповідав: «Все буде нормально».

Наступного дня після зустрічі з ТЦК тата мобілізували. Перед відправленням у військову частину він подбав про умови для Вероніки, яка залишалася біля бабусі, – провів Wi-Fi. Я була в Кам’янці-Подільському, не встигла приїхати, щоб провести тата на службу. Сестричка показала мені те проводжання по відеозв’язку. Родичі купили татові термобілизну, дуже якісну. Сестричка плакала, а тато був налаштований по-бойовому. Я з ним домовилася, що одне одному щодня телефонуватимемо, писатимемо повідомлення. Так і чинили. Тато розпитував мене, як навчаюся, допомагав навіть воюючи. А Вероніка фото своїх малюнків слала татові.

За словами Анастасії, батько не розповідав їй про бойові дії, в яких брав участь, не скаржився на труднощі. Запевняв: все в нього гаразд. Хвалився, що їх у війську добре годують, харчів навіть забагато – не встигають з’їдати. Рідні, звісно, здогадувалися, в якому пеклі він опинився. Кілька місяців Олександр воював у Запорізькій області, потім – у Харківській.

Остання його зустріч з рідними сталася в Гайвороні.

– Тато приїхав у Гайворон разом з дядьком Олексієм. Вони на одному напрямку воювали. Тиждень пробули в Гайвороні. Я відпросилася в університеті, теж приїхала в Гайворон. Мама уже повернулася з Польщі. Щасливі дні. Розстаючись, знову пообіцяли одне одному телефонувати і писати щодня, – згадує Анастасія.

Третього червня 2024 року рідні Олександра занепокоїлися: він не телефонував, не відповідав на їхні дзвінки й повідомлення. Анастасія подзвонила дядькові: «Що з татом?» Той нічого певного не сказав, а через два дні сам зателефонував племінниці: «Тато зник безвісти». Анастасія саме на заняттях в університеті була.

– Земля попливла з-під ніг. Я опустилася на коліна. Що робити? До кого звертатися? Телефонних номерів татового начальства не було – тато не давав такої інформації. Дядько дав номер командира. Командир і повідомив, що тато загинув.

16 червня того ж року Олександра Каленика з почестями поховали в Гайвороні. Рідні провідують його.

– І немає дня, щоб ми не згадували тата, – каже Анастасія. – Він завжди з нами.