«Тато скоро приїде»

Нашого земляка 32-річного Євгена Нежданова визволили з російського полону в ході травневого обміну військовополоненими «1000 на 1000». Його в госпіталі уже провідали мати, дружина і син.

– Про визволення чоловіка я дізналася з повідомлення Координаційного штабу (з питань поводження з військовополоненими. – В.К.), – розповідає Інна Нежданова. – Сказала дитині: тато скоро приїде додому. Зателефонувала чоловіковій матері, Марині Леонідівні, поділилася радістю. Згодом мені зателефонував Женя. Він уже в Чернігові був, йому телефон дали. Стільки хвилювання! Женя не скаржився ні на що. Казав: головне, повернувся живим, руки-ноги – цілі. Розпитував, як я, як Андрюша. Поки тато в полоні був, дитина закінчила два класи.

За словами Інни Нежданової, її чоловік за фахом – вчитель образотворчого мистецтва. Поки мешкали в Созонівці (під Кропивницьким), Євген вчителював. Потім перебралися в Олександрію. Чоловік їздив на заробітки в Польщу. Незадовго до великої війни повернувся додому. У липні його мобілізували.

– Чоловік сказав, що захищатиме нас, – згадує Інна. – Провели його. Андрюша тоді ще в дитсадок ходив. Пройшовши базову підготовку, Женя воював на Донеччині. 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу. Ми спілкувалися телефоном. Женя про війну подробиць не розповідав, беріг нас, все розпитував, як ми. 20 липня 2023 року з ним обірвався зв’язок. 23 липня з відеозапису, опублікованого росіянами в Інтернеті, дізналася: чоловік – в полоні. З його мамою, Мариною Леонідівною, заходилися з’ясовувати, де він. Зверталися у військову частину, в поліцію, в Координаційний штаб, в Червоний Хрест. Марина Леонідівна і Андрійко здавали генетичний матеріал. Я брала участь в акціях на підтримку військовополонених. Такі акції в Олександрії – раз на два тижні. Ми, родичі полонених, перезнайомилися між собою, згуртувалися. Я писала листи Жені, відправляла їх через Лубінця (уповноваженого ВРУ з прав людини. – В.К.). Аж тепер дізналася, що чоловік жодного листа від мене не отримав. Ми поїхали до нього в госпіталь утрьох. Я, Марина Леонідівна, Андрій. Повезли смачненького. Там годують добре, але ж хочеться домашнього. Радісна зустріч. Ми з Мариною Леонідівною від радощів плакали.