Сьогодні актриса і режисерка Тетяна Бовшик розповідає про театральне життя і розкриває своє бачення сучасного театру.
– Пані Тетяно, що таке сучасний театр? На які виклики він має відповідати?
– Сучасний театр має бути сміливим, сильним, має розкривати ті теми, які нам зараз болять. В умовах війни я підтримую ті вистави, котрі створюються для того, щоб підняти дух, щоб показати історичні миті нашого сьогодення. Але дуже не люблю, коли спекулюють на темі війни. Так, можуть бути експерименти, можна не боятися цієї болючої теми, але при цьому не можна переходити тої тонкої грані дозволеності, коли естетично і морально ламається твоя уява. Я, наприклад, не сприймаю на сцені невиправдану оголеність, шалену кількість табуйованої лексики та дефекальний натуралізм.
Щодо оголеності. Колись я дивилася виставу у Харкові, у постановці Леоніда Садовського, про Освенцим. Там у фіналі усі актори були абсолютно голі, окрім одного, який бив їх палицею. У ту мить не думалося, що ось така оголеність не виправдана, адже в ній не було ніякого сексуального підтексту. Думалося, які жахіття і знущання перенесли ті люди.
– Яким був ваш шлях до театру? Ви про нього мріяли з дитячих років чи це випадковість, рок, доля?
– Усе разом…
Десь років у сім мама порадила піти в якийсь гурток. Спочатку ми з подругами пішли на танці, але мені там щось не сподобалось. Потім ми прийшли в ДЮЦ, я в коридорі чомусь розплакалась, і до мене підійшла Інна Вікторівна – вчителька з театру-студії «Маска». Вона запропонувала прийти в театральну студію, адже там є все – і танці, і співи, і гра. І там я займалася дев’ять років. Після цього вирішила поступити в Олександрійський коледж культури і мистецтв. І рішення це прийшло завдяки Кирилу Ликову, який працює в нашому театрі імені Кропивницького, коли він прийшов у студію і провів лекцію з профорієнтації. Після закінчення коледжу потрапила на конкурс до театру імені Кропивницького. Нас з Танею Копань подивилися у лютому 2019 року і сказали прийти на конкурс влітку. Ми його пройшли і таким чином розвіяли міф про те, що молодих акторів не беруть в академічний театр.
– З чого почалась ваша кар’єра в академічному театрі імені Кропивницького?
– Перша моя робота – роль мишки Ружі у виставі «Всі миші люблять сир». Я й донині її люблю. Адже це був той переламний момент, коли я зрозуміла, що казочка – це не аби що, це може бути настільки глибоко і по-справжньому. В плані роботи вона стоїть на рівні з драматичними творами. Пам’ятаю таку сцену: мишка йде на горище до кота, щоб він її з’їв, бо вона не може бути зі своїм коханим. І тут лунає пісня, на цьому місці я завжди плакала, тому що ця історія нагадує історію Ромео і Джульєтти.
Наступна роль була найважчою у моєму сценічному житті. «Вічний закон материнства» за Володимиром Винниченком, роль Люди. Це було мегаскладно. Було багато спорів, багато сліз, безсонних ночей, часом я занурювалась в якусь прострацію. На момент прем’єри мені було двадцять років, а моя героїня старша, вона там вагітніє і бореться за дитину, а я цього не розумію, бо не маю такого досвіду. А розуміти цю роль я почала тільки через ряд багатьох своїх життєвих подій. І мені вдалося, тримаючи той біль, що був у мені, перекласти на текст п’єси. Адже сенс був однаковий: я не хочу віддавати те, що мені дуже дорого. Вважаю, що найкраще ця роль прозвучала, коли я грала її в останній раз.
– Хіба не було допомоги з боку режисера?
– Євген Курман все чудово мені пояснював, і я його дуже люблю як режисера. Він умів копати поглибше і в текстах, і в психологіях героїв. Наші репетиції були достатньо веселі, і періодично я не розуміла, що відбувається. Але мені подобалось те, що Євген Васильович завжди пояснював, чому він так вчиняє, для чого та чи інша емоція, для чого така репетиція.
– Як далі складалась ваша акторська доля?
– Рік тому я звільнилася з акторства і перейшла на посаду начальника перукарського цеху. Лише нещодавно повернулася назад. Це було пов’язано з тим, що в моїй голові залишалось дуже багато невирішених питань і проблем. То був складний період, і я вже не розуміла, що роблю в театрі, чи є у мене якесь майбутнє як у актриси. Коли в голові роїться стільки складних і незавершених думок і на це накладається певний робочий процес, ти не можеш працювати нормально. Тому я хотіла відійти від цього всього, щоб побачити ситуацію зі сторони. При цьому у мене стало все добре виходити у перукарській справі, хоча я їй не навчалася. Так пройшов цілий рік. І за цей час, розставивши майже все на свої місця, я зрозуміла, що готова повернутися в акторство.
Я розуміла, що це не буде «на тобі, Таню, десять тисяч ролей». Розуміла, що це буде знову шлях з нуля. Але вже з таким досвідом і психологічно іншим настроєм. Нині я репетирую невеличку роль у майбутній прем’єрі театру імені Кропивницького.
– Розкажіть, як ви потрапили до Муніципального Театру Сатири?
– Я знала про Театр Сатири, знала про Романа Бутовського, при цьому чутки були і хороші, і погані, але особисто ми не були знайомі. А прийшла до нього якраз тоді, коли стала начальником перукарського цеху. Певно, підсвідомо мені не хотілося втрачати творчу складову акторського реноме. Тут гарна атмосфера, і в творчому плані можна підтримувати себе в тонусі.
Ми зустрілися за кавою, поговорили, тоді і виникла ідея ставити «Емігрантів». Роман Борисович сказав: «Ти режисер? Режисер! Бери і став!»
– Перепрошую, все ж таки хто ви за фахом?
– В Олександрійському коледжі культури і мистецтв я отримала фах режисера. Бакалаврат за спеціальністю «Актриса театру ляльок» зробила в Харківському національному університеті мистецтв імені Котляревського, а в нашому університеті імені Винниченка захистила магістратуру за спеціальністю «Психологія».
– То ви більше тяжієте до режисерської роботи?
– Щодо цього, то мені дуже подобалося дивитися репетиції в театрі корифеїв тих вистав, де я не брала участь. За перший рік роботи я, певно, не пропустила жодної. Я дивилася, як працюють режисери, як вони думають, у кого яка методика застосовується. Це мене збагатило. Із цього всього зародилося бажання ставити.
– І як результат першою вашою роботою стала вистава «Емігранти». Як вам працювалося з Юрієм Тушевським та Олександром Теслею?
– Тут мені і допомогли мої знання з психології. У кожного з цих акторів свій характер, свій темперамент. Якщо у нас доходило до якихось непорозумінь чи навіть сварки, я одразу коригувала ситуацію, тому що розуміла, з чого все це випливає. Тому ніяких образ не було. В якийсь момент під час останніх репетицій я, здається, не витримала і нагримала на них. Але це, на диво, спрацювало. Саша Тесля дуже довго не йшов на контакт. Але після «Емігрантів», на мою думку, він змінився у кращий бік. Певно, через монологи і діалоги цієї п’єси він зміг висловити те, що у нього самого лежало на душі. Для нього це була «роль на подолання», тобто йому треба було спочатку подолати самого себе. І це суто психологічний аспект акторської майстерності, коли ти можеш звільнитися від якихось «демонів» через свого героя. В цій роботі мені багато в чому допомагав Роман Бутовський.
– Якби у вас з’явились бажання і можливість поставити щось в нашому академічному театрі, який матеріал ви взяли б для постановки?
– Все залежить від технічних та фінансових можливостей… Хотілося б почати з чогось казкового, а потім поставити «Енеїду». Я б ставила на класичний текст, але костюми, прийоми, художні та технічні засоби були б найсучаснішими. Також мені дуже подобається п’єса Славомира Мрожека «Танго». Ця психологічна драма розповідає історію про конфлікт поколінь у сучасній громаді. Останнім часом я про неї дуже багато думала, але поки що вона відійшла на задній план.
– Тетяно, чи маєте ви якісь захоплення окрім театру?
– Так. Періодичну плету з бісеру, в’яжу. Малюю на папері аквареллю і фломастерами, на шоперах і на одязі – акрилом. Пробувала малювати ескізи театральних костюмів. Робила перуки для вистав Муніципального Театру Сатири та театру імені Кропивницького. Для останнього зокрема перуки персонажів «Лісової пісні». Ще умію робити складні грими.
– Хто вас підтримує в житті і в роботі?
– Мій сердечний друг Дмитро Нагабась. Він теж має акторську освіту і працює в театрі імені Кропивницького, має гарний творчий потенціал, співає,знімається в кіно.
Миколина погода