«Знаю: усе, що посію, зійде»

В родині Оксани Бучацької багато військових. Батьки були військовими медиками. Чоловік з родини військових і сам військовий. Щойно почалася велика війна, пішов на фронт. Молодший син, Віктор Бучацький, захищає країну на Сумщині. Старший син, Дмитро Соботяк, був мобілізований у червні 22-го року. Він, молодший сержант, командир міномета, загинув 8 серпня 2025 року біля населеного пункту Дворічна Куп’янського району Харківської області. Дружна родина планувала 7 жовтня вітати Діму з 35-річчям…

З Оксаною Володимирівною ми спілкувалися у неї вдома. На столику портрет загиблого сина, його нагороди, поряд – бронежилет і каска, які побратими передали з фронту. Мама у чорній хустці – щойно було 40 днів, як загинув син. Каже, що у день похорону на могилу прилетів білий метелик. Такий самий з’являвся на подвір’ї всі 40 днів. Потім зник.

Дмитро Соботяк народився в місті Чортків Тернопільської області. З дитинства був спокійним, врівноваженим, терплячим. Шукав себе. Захотів вивчати англійську – навчався в ліцеї та гімназії іноземних мов. Вирішив, що стане військовим, як вітчим, – вступив до Львівського військового ліцею імені Героїв Крут. У 2006 році разом із родиною переїхав до Кропивницького, і вже тут вступив на факультет «Економіка та менеджмент» кібернетико-технічного коледжу.

– Якось попросив, щоб ми йому купили мікшерний пульт, – згадує пані Оксана. – Ми купили, і як пішло! Несподівано для нас Діма став діджеєм. Працював в різних міських клубах, виступав в дендропарку. Це була настільки його справа, він так добре на цьому знався, що його взяли на роботу в Центр дитячої та юнацької творчості звукорежисером.

Щойно почалася війна, Дмитро з друзями почали розчищати підвали на Пацаєва, облаштовувати їх під укриття. Була потреба діяти, щось робити. В червні отримав повістку й пішов спочатку в учебку, потім на фронт. Мав два військових псевдо – Діджей та Продюсер. До нього завжди «прикріпляли» новобранців, щоб навчав. Оскільки Діма був стриманим, то доступно і спокійно все пояснював. Його за це цінували. А маючи вільний час, телефонував сину (Денису зараз 12 років) й робив з ним уроки.

Любив тварин. І ця любов була взаємною. Пані Оксана згадала, що малий Дмитрик якось назбирав трилітрову банку ящірок і вужів, приніс додому, випустив і спостерігав за ними. На фронті тварини самі його знаходили, навіть на позиції всі коти були його. В одному з дописів у Фейсбук Діма написав: «Війна – це про сталь і порох, але іноді вона про м’яке хутро і тихе муркотіння».

Відпустки у Дмитра були. Багато часу приділяв синові, мамі, друзям. Одного разу так співпало, що протягом тижня вдома були два сини Оксани Володимирівни. Каже, що на порозі брати домовилися: жодного слова про війну.

Діма планував відпустку на новорічні свята. Мама порадила взяти на жовтень, коли відпустять додому вітчима, щоб разом поїхати в Чортків на могилу друга дитинства Дмитра, який загинув в першому бою в 22-му році. Та ще й у жовтні дні народження Дмитра та Дениса. Погодився. Але не судилося поїхати.

Пані Оксана розповіла, що кожного дня о сьомій ранку отримувала на телефон три «плюсики» або «смайлики» – від чоловіка і двох синів. Це було правило. Зранку 8 серпня всі троє «відзвітували». Але мамі було тривожно саме за Діму. Не розуміла, що з нею відбувається. Зв’язатися з сином не могла – його не було в мережі. Заспокоювала себе, що таке вже бувало, можливо, знову «Старлінк» вийшов з ладу. Наступні два дні лише писала повідомлення: «Дімочко, синочок, вийди на зв’язок!» Відповіді не отримала. Потім чоловік по «фронтових» зв’язках дізнався, що Дмитро загинув у стрілецькому бою. Тіло сина мамі не показали. Віддали кільця, які були на його пальцях. А вітчим бачив, підтвердив, що це саме Діма.

Ховали героя родичі, з Чорткова також були, друзі, побратими. Друзі відвідують могилу Дмитра, підтримують маму. Коли ми спілкувалися з Оксаною Володимирівною, до неї завітали Олена, Роман, Сергій, Дмитро – друзі та колеги діджея на псевдо Pix. Тепло про нього згадували:

– Діма двічі був переможцем «Битви діджеїв», що проводилася в Кропивницькому. Він так професійно володів мікшером, що сьогодні в принципі немає в місті людей, які хоча б на п’ятнадцять відсотків володіли майстерністю, якою володів Pix. А він цьому навчився сам, це талант, який в людину вселяє Всесвіт. Зазвичай, коли оголошують переможця, інші учасники за лаштунками запитують, чому не вони перемогли. Коли перемагав Діма, ні у колег, ні у суперників, ні у глядачів не було питань, чому саме він. Бо він кращий.

Діма вигадав свій стиль музики. Це майже неможливо, але він це зробив. Стиль називається атумпан. Ви цієї музики ніде не знайдете, вона залишилася лише в його роботах.

Дімон був зібраним, відповідальним. Ми працювали на корпоративах, весіллях. Часто таке бувало, що хтось обов’язково щось забуде взяти. Коли приїжджали на місце, у всіх все було – Дімка передбачив, про всіх подбав. А ще він міг, умовно, з ножа і виделки зробити і стіл, і стілець, і пульт, і мікрофон.

Є стереотип: творча людина не «рукаста», а та, що вміє робити руками, далека від творчості. Діма в цьому плані був унікальним. Маючи високу культуру, і руками все робив творчо.

Діма був справжнім чоловіком, справжнім воїном. Не можна сказати, що по життю він був прихильником військової справи. Але, коли прийшла важка година, він всередині себе довго не вагався. До того ж вітчим і молодший брат воювали, він не міг залишатися вдома.

Дімка був людиною з величезним серцем. Все, що було навколо нього живе, – людина, тваринка, комаха, рослина – все до нього йшло. Він від цього аж світився зсередини. Багато волонтерив, допомагав іншим. Потім вже ми оголошували збори для нього.

Про загибель друга нам повідомила його мама. Ми спочатку не повірили. Перша думка була, що телефонують шахраї від її імені, з її номера, будуть щось просити. Поступово стали усвідомлювати, що все насправді, але не хотіли в це вірити.

Ми розуміли, що навколо нього ситуація дуже важка. Ми збирали кошти на наземний евакуаційний дрон. Незадовго до загибелі Діма скинув нам у чат відео, де він йде з побратимом. Питаємо, чи виходить з позиції, а він відповідає, що виводить «трьохсотого». Виходить, що побратима врятував, а сам загинув.

За два дні до загибелі Дмитро Соботяк написав на своїй сторінці в соцмережах пост, який друзі вважають пророчим. Там є наступні слова: «Бронежилет – це не найважчий тягар. Найважчий – це біль у душі, який не видно. Той, що тихо ниє у тиші лісу. Про втрати. Про те, чого не зміниш. Про людей, яких уже не обіймеш… Біль, який ми ігнорували, тепер наш. Я знаю: усе, що посію, зійде. Навіть якщо мені вже не доведеться це побачити… Біль – це не кінець. Це початок тебе сильнішого. Впав. Визнав. Зрозумів. Встав. Пішов далі».