«Мій брат – герой»

11:53
124
views

– Льоша був добрим, чуйним, іноді – занадто. Не міг відмовити, якщо просили допомоги. І від поїздки, яка стала останньою, не відмовився, хоча після десяти днів на позиції мав право на десятиденний відпочинок. Мій брат – герой, – пишається Костянтин Зєнов братом Олексієм, який загинув 35-річним, захищаючи Україну.

Костянтин розповідає, що зростав з братом, старшим на два роки, під опікою баби Галини й діда Олександра в Кетрисанівці тодішнього Бобринецького району.

– Вдома було чимале хазяйство – корови, свині, птиця, город. До всього цього треба докласти рук. Ми з Льошкою і корів пасли, і допомагали заготовлювати корм. Дід косив траву на сіно у посадках. Бабуся завантажувала в мішки, великі, кубинські. А ми з братом тягали тачкою.

Бабуся – віруюча, співає в церковному хорі, нас брала на служіння. Дітьми ми вже прислужували в церкві. Одягали стихарі – вбрання для помічників священника. Бабуся всеношну на ногах вистоїть. Каже, це її зцілює. Хотіла, щоб ми стали священниками. Ми не курили, не пили алкоголю, спортом займалися, до стариків – з повагою. Нас добре виховали.

Однолітки нормально сприймали те, що прислужуємо в церкві, не кепкували. А якщо хто хотів скривдити Льошу, я заступався. Брат вдався м’яким, хоча фізично – сильнішим від мене. Він змалку захопився футболом. Поганяти м’яча було найбільшою радістю. У мене черевики трималися по три, по чотири роки, а йому треба чотири пари щороку. Якось купили йому дві пари кросівок, він їх швидко розгатив. Тоді сусід подарував кирзові чоботи. Бабуся каже: «Ці вже не вб’є». Льошка їх за три дні вбив. Я теж грав у футбол, воротарем, але такого завзяття, як у брата, не було. Він слідкував і за професійним футболом. Все знав: хто в якій команді, кого куди перекупили, який гонорар.

Отже, під впливом бабусі брати Зєнови захотіли стати священниками. Закінчивши школу, влаштувалися в Покровському соборі в обласному центрі.

– Олексій служив іподияконом, а мене рукоположили в священники, став ієреєм. Я перебрався в Олександрію, служив у тамтешній церкві. Згодом обидва відійшли від церкви. З 2014 року я – військовий, 25-та повітрянодесантна бригада. Мене залучали до бойових дій. Брат працював на будівництві. Брав участь у створенні спортивних майданчиків, футбольних полів в різних містах. В Олександрії знайшов собі пару. Мріяв купити житло в Головківці (підпорядкованій Олександрійській міській раді – В.К.), йому там подобалося. До того ж, у Головківці в Свято-Іллінському храмі служить настоятелем архімандрит Христофор, знайомий нам з братом ще з Кетрисанівки. Він – старший від нас на кілька років, разом з нами прислужував у кетрисанівській церкві.

У грудні 2024 року Олексія Зєнова мобілізували до війська. За словами Костянтина, це сталося у Дніпрі, де брат працював на будівництві. Після базової підготовки Олексій опинився на фронті. Сумщина, курський напрямок. У березні 2025-го зазнав важкого поранення. Ось що про це відомо Костянтинові:

– Брат розповідав, що вони вдесятьох удосвіта вирушили виконувати бойове завдання. Льоша ніс баклажки з водою. Потрапили в засідку. Їх обстріляли з міномета, з підствольних гранатометів, атакували дронами. Група розділилася. Льошка кинув баклажки. Поряд – двоє хлопців. «Біжимо до бліндажа!» – гукнув Льошка. Одного хлопця поранило, не міг йти. Інший, впавши у сніг, сказав, що трохи полежить. Раптом дрон атакував Льошку. Він відчув сильний біль у ногах. Терплячи біль, взяв пораненого товариша на плечі і поніс до бліндажа. Метрів із п’ятдесят проніс. У бліндажі обмотали свої рани речами, які знайшлися в мішках. Льоша молився, страшно було. Ні їжі, ні води, холодно. Удвох закуталися в спальник. На третій день за ними приїхала евакуаційна група. Обидва вижили, незважаючи на важкі поранення. Що з третім – невідомо.

Льоша в госпіталі був, коли народилася донечка. Звісно, зрадів. Назвали Мирославою. Їй було тижнів зо три, коли Олексія виписали з лікарні. Приїхав в Олександрію, няньчив дитину. Пройшов ВЛК, визнали придатним. Хоча права рука не діяла, не згиналася в кулак. У ВЛК порадили «не симулювати». Це Льошку сильно обурило. А коли знайомі казали: «Можливо, в СЗЧ підеш, навоювався вже», сердився. «Не залишу хлопців», – відповідав. Совісний.

Якось у серпні 2025-го, близько десятої ранку, Костянтинові зателефонувала бабуся.

– Була стурбована, – пам’ятає Костянтин. – Напередодні увечері Олексій розповів їй, що вночі поїде з хлопцями на позиції, вранці повернеться і зателефонує їй. І не зателефонував. Телефоную йому – не бере трубки. З допомогою геолокації з’ясовую, що його телефон лежить на узбіччі, непорушний. Знаходжу контакти командира, телефоную: що з Олексієм Зєновим? Командир каже: так і так, бійці потрапили в засідку, є двохсоті й трьохсоті, що із Зєновим – незрозуміло. Згодом командир зателефонував мені і сказав, що мій брат загинув. Це сталося близько сьомої ранку 16 серпня 2025 року на Сумщині.

Від братових товаришів Костянтин дізнався, що перед тим Олексія евакуювали з позиції, де перебував десять днів. Дали десять днів на відпочинок. Але водій, якому доручили відвезти хлопців на позиції, захотів, щоб з ними поїхав Олексій, який добре знає дорогу. «Льоша, поїдеш?» – попросив командир. Зєнов погодився. Не умів відмовляти, коли просили.

І вони доставили зміну на позицію. Коли поверталися назад, поблизу Мар’ївки ворог атакував FPV-дронами. Перший удар прийшовся в пасажирське місце, де сидів Олексій. Вибрався з машини, але інший дрон влучив у спину. Це були смертельні поранення.

З почестями, як героя Олексія Зєнова поховали в Головківці.

– Так вирішили ми, рідні, тому що Льоша планував оселитися в Головківці. Мешкаю недалеко, маю можливість провідувати могилу, возитиму бабусю й дідуся. На поминальний день після Пасхи привезу обов’язково. Звісно, і 29 березня, в його день народження, провідаю, солодощі покладу. Йому виповнилося б тридцять шість.

Братові товариші по службі передали мені його речі, телефон. У телефоні – повідомлення: «Льоша, ти де?», «Льоша, чому не відповідаєш?». Це пишуть цивільні, з якими мій брат познайомився на Сумщині. Поговорив я з ними. Усі хвалять Льошу: добрий, позитивний, з дітьми легко знаходив спільну мову, балував їх морозивом.

Вважаю своїм обов’язком турбуватися про Мирославу. Ще мала, а як підросте – розповімо про батька-героя.