«Намагаємося не згадувати війну, але не виходить»

Дві вищі освіти, учасник бойових дій, нагороджений відзнакою президента «За оборону України», відзнакою міністра оборони «За поранення», відзнакою Кіровоградської області «За мужність і відвагу». Має великий бойовий досвід, прагнув передавати його молоді, але після демобілізації повернуся до роботи в торгівлі. Каже, що інваліди нікому не потрібні.

Кропивничанин Юрій Таскаєв минулого року був учасником форуму «Реалії сьогодення ветеранів». Зокрема мова там йшла про працевлаштування. Ветерану пропонували роботу в службі з надзвичайних ситуацій, але відмовили через інвалідність. Робота передбачає щорічну атестацію, а людина з інвалідністю чомусь не може бути офіцером. Службу з надзвичайних ситуацій прирівняли до Збройних сил України.

Ми зустрілися з Юрієм (військове псевдо Док), щоб поговорити про минуле, сьогодення і плани на майбутнє. Хороша вийшла розмова, змістовна.

Юрій Таскаєв закінчив 34-ту школу, медколедж, заочно Харківську національну фармакологічну академію. Працював торговим агентом – заробляв гроші на навчання. Строкова служба у військах спеціального призначення. Юрій згадує:

– Пів року учебки, потім санчастина. Але всі виходи, всі стрибки мої. З першою ротою повернувся, ноги попарив в марганцівці і йду з другою ротою. Я був єдиним медиком, а з кожною ротою треба було ходити. Так само і на війні.

– Коли для вас почалася війна?

– У 2022 році. Зібралися на роботі 24 лютого, вирішували, як далі працювати. Мені зателефонували із військкомату, сказали, що терміново треба з’явитися. В моєму приписному записано, що під час мобілізації маю з’явитися протягом шести годин.

Мій приятель хотів забрати мене до себе в 121-шу бригаду, а мої документи вже відправили в бік Сєверодонецька, де була 57-ма. Я вихав 24 лютого, а 26-го мене забрали у 121-шу. Та все одно через два місяці нас прикомандирували до 57-ї.

– В перші дні війни було не до навчальних центрів?

– Так. Але нас не одразу на фронт відправили. Ми чергували в Канатово. Були там під час перших прильотів. Тоді загинуло п’ять чоловік з нашої роти.

В травні наш батальйон відправили на луганський напрямок. Моя посада була старший бойовий медик роти. Тих, хто їхав на своїх машинах, а я був на своїй, вночі завели в Тошківку. Ми там були до липня. Якщо пам’ятаєте, саме там був «кровавий червень». Там ми стояли, щоб ворог не пішов на Сєверодонецьк і Лисичанськ.

Багато там наших загинуло. Нас ставили на точки, щоб виманювати на нас п…рів. Вони йшли нас штурмувати, а наші накривали їх артою, танками. Ми були в будинку. На сходовому майданчику дві квартири навпроти. Нас по п’ятеро в кожній. Ворог почав стріляти по квартирі, вона загорілася, хлопці вистрибнули з вікна. З п’яти залишився живим лише один. Ми утримувалися. Штурм почався з п’ятої ранку. Чули, як зачищають під’їзди. Вже підготували гранати, щоб підірвати себе. Ми вийшли увечері якимось дивом. І то по нас ворожа арта працювала, стрибали у воронки. Слава Богу, всі п’ятеро вийшли з оточення.

– Де ще довелося воювати?

– В Бахмуті, Часовому Яру, на херсонському напрямку. Це вже після повернення. В Тошківці ударною хвилею мене відкинуло до стіни, я втратив свідомість і отримав перелом хребця. Зараз у мене в спині шість шурупів і дві титанові пластини.

Госпіталь, реабілітація. Наприкінці 22-го року я провернувся до своєї роти. На початку 23-го отримав третю групу інвалідності. Міг списатися, але не хотів залишати побратимів. Списався у січні 25-го року, коли на мою посаду знайшли заміну.

– Як війна змінювалася?

– В 22-му було легше через те, що знаєш, звідки по тобі летить. А в 24-му вже ефпівішки за тобою женуться. Ми з саперами на Mitsubishi L 200 по польовій дорозі 140-150 кілометрів на годину їхали, від ефпівішки тікали. І тоді дивом вижили.

– Судячи з розповідей, вас завжди щось оберігало.

– Ну так. Коли приїхав додому після поранення, побачив на комоді ледве не вівтар – дружина ікони поставила. І мама до церкви ходила, і теща. Дружина навіть ходила до провидиці. Та сказала, що зі мною нічого не станеться, бо за мене багато людей моляться.

– У вас була не одна операція. З чим пов’язана друга?

– Так би мовити, сам винуватий. Лікарі рекомендували не носити важкого, типу більше броніка. А я два місяці із саперами ходив на розмінування. Броня, зброя, аналізатор. На день по 6-7 кілометрів проходили. І знову грижа хребця. Того разу поїхав на операцію до Києва. Її вартість 250 тисяч. З мене як військового взяли половину. Після реабілітації повернувся до війська, але в ППО, тут, в області.

– Медик на війні повинен бути універсалом.

– Саме так. Крім того, що ти сам повинен вміти, треба навчити інших. Я, старший бойовий медик роти, мав навчити трьох взводних медиків, вони – своїх бійців. Навчав не лише турнікети накладати, а всім нюансам тактичної медицини. І навіть щоб знали, що робити, коли інсульт або інфаркт. І крапельниці доводилося в підвалах ставити. І ніхто не відміняв температури взимку. Мені допомагало багато волонтерів. Коли звільнявся, залишив хлопцям дві шафи ліків.

– Коли зустрічаєтеся з побратимами, про що говорите?

– Поминаємо загиблих. Намагаємося не згадувати війну, але не виходить. Часто телефонують і дякують: ти мені життя врятував. Це для мене цінно.

Говоримо про те, що хлопцям важко на війні. Чотири роки без перерви, виснажені. Багато йдуть в СЗЧ. І багато залежить від командирів. Є такі, що сидять на КСП за тридцять кілометрів і спостерігають на моніторах за бійцями, по рації керують, як бій вести. Я знаю комбата, який з хлопцями на штурми ходив. Це комбат, який береже людей, бо на собі все відчув.

– Хочеться повернутися?

– Хочеться. І побратими кличуть. Можна підписати контракт, але здоров’я вже не те. І виховання синів треба надолужувати.

– Як будемо святкувати Перемогу?

– Ключові слова «будемо святкувати». Не знаю, коли війна закінчиться. Хочеться, щоб син там не опинився. Хоча він у свої 17 ходить на підготовку, навчається поводитися із зброєю. Я вдома вчу його тактичній медицині. Нехай це знадобиться йому у мирному житті.