«Не плачте, живіть і радуйтеся. Всіх люблю»

За кілька років до великої війни олександрієць Юрій Недоступ подався на заробітки в Польщу. Там сподобалося. Працював на будівництві. У березні 2022-го повернувся додому, в Олександрію, хоча батьки просили залишатися за кордоном. Негайно звернувся в ТЦК, але через проблеми зі здоров’ям його не поспішили мобілізувати. Та Юрій не полишав думки про те, щоб долучитися до оборони країни. У червні 2024-го його визнали придатним, уклав контракт. Воював у морській піхоті. Загинув 31-річним, це сталося 25 листопада 2024-го на Донеччині. Про це – в розповіді його матері, Оксани Родіонової.

Вона часто зривається на плач – такі рани не гояться. Розповідає про сина як про живого, називає Юрчиком, Юрасиком.

– Ми звичайні люди, робітники, – каже про себе й свого чоловіка. – Олег Юрчикові – нерідний. Але став йому за батька. Ми зійшлися, коли Юрчикові було тринадцять. Вони одразу порозумілися. Домовилися, що Юрчик називатиме його Олегом. Згодом став називати татом.

За словами Оксани, вдався Юрко жвавим, веселим. Дуже балувати його не було з чого, але все необхідне він мав.

– Комп’ютер подарували, коли в дев’ятий клас пішов. На перше вересня. А велосипед Юрчик отримав, як ми з Олегом тільки зійшлися. Модний велосипед, гірський.

Оксана каже, що вчився в школі син посередньо, але слова недоброго про нього не чула – не від вчителів, ні від однолітків.

– Завжди допоможе, останнім поділиться. Товариський, працьовитий. Літо проводив у селі у моїх батьків. Дідусь його навчив керувати авто. Юрчик, коли виріс, казав: «Дідусь мені – другий тато». З бабусею близький був. Вона до цих пір згадує, як Юрасик першокласником доставляв сорокалітровим бідоном воду з колодязя на сусідній вулиці – возив тачкою. Бабусі казав: «Ви – жінка, вам не можна важкого». Таким і виріс – справжнім чоловіком. Ми дружно жили. Обідати чи вечеряти – утрьох. Наваримо, бувало, вареників, їмо і фільм дивимося. Або шашликів насмажимо. Скучно Юрчикові з нами не було. Ми як одне ціле.

Оксана розповідає, що син, відслуживши строкову в армії, поїхав у Польщу. Влаштувався на будівництві, сподобалося. Заробітки були добрі, тож молодий чоловік планував наскладати на квартиру, щоб одружитися вже маючи своє житло. З нього був би чудовий сім’янин, впевнена мати.

Далі – про велику війну.

– Коли почалася війна, Юрчик почав збиратися додому. Ми з чоловіком просили не їхати. Приїхав. У березні 2022 року. Бо боявся, що більше не побачить нас. І відразу – у військкомат. Вмовляли його, щоб не йшов. Один-єдиний мій син. ВЛК визнала обмежено придатним. До мобілізації не дійшло. Юрчик влаштувався на роботу, не ховався. Казав: «Що я за мужик, коли ховатимуся під маминою спідницею?» І готував нас до того, що все одно піде на війну: «Що скажу дітям, де був? Все одно війна колись закінчиться. Хочу зробити свій внесок, щоб закінчилася раніше». Останніх пів року перед тим, як уклав контракт, тільки й мови було про це. І фізично готувався до служби. Щодня – підйом о шостій, пробіжка до кар’єру, плавання, гартування. Навесні 2024-го визнали придатним. Отримав мобілізаційне розпорядження. Випадково зустрів знайомого, який порадив укласти контракт. Так і вчинив. Зарахували в морську піхоту, як і хотілося.

5 червня ми його провели на службу. Базову підготовку Юрчик проходив у частині 2407. Ми переживали за нього – адже з навчальних центрів відправляють на фронт. Юрчик заспокоював: «Мамо, обов’язково повернуся». Здогадуюся, йому було нелегко – це ж армія. Але не скаржився. Хвалився успіхами в фізичній підготовці: «Мамо, я першим пройшов смугу перешкод». Впертий у хорошому сенсі. Чогось захоче – доб’ється.

У липні того ж року його відправили в частину А4548 – 37-му бригаду морської піхоти. Зарахували у відділення ударних безпілотників. Спочатку на Херсонщині воював. Далі – на Донеччині. Додому ні разу не відпустили. Ми збиралися не раз, але Юрчик просив не їхати, бо не впевнений був, що застанемо його, вони часто міняли місце розташування. Збиралися ми до Юрчика й на день його народження, сьоме грудня.

Хотіли повезти солодощів, салатів. Обов’язково – його улюблений торт наполеон. Купили гречки, м’яса, хотіли тушкованку зробити. Хлопцям на війні ніколи готувати. На завданнях по три доби треба було не спати, кава й солодощі допомагали їм.

27 листопада увечері в двері нашої квартири постукали. Відчиняю, стоять люди у військовому. «Родіонова Оксана Сергіївна тут проживає?» І в мене серце стиснулося. Зайшли в квартиру, читають з аркуша: «Ваш син Юрій Недоступ зник безвісти…» Я відмовлялася це сприймати. Намагалася вірити, що знайду його живим. Заходилася телефонувати Юрчиковим побратимам. До двох не додзвонилася, поза зоною. Третій відповів. Сказав: «Нам заборонено таке говорити, але Юрчик загинув. У нього влучив дрон». Тоді ще не провели офіційне впізнання тіла.

3 грудня ми поїхали в Дніпро, на впізнання. Мені показали фото, я попросила показати тіло. Впізнала свою дитину за шрамом на нозі.

Оксана розповідає, що поховали Юрія 5 грудня на військовому кладовищі в Олександрії.

– На похороні до мого чоловіка підійшла знайома. Сказала: «Таких стосунків, як у Юри з мамою, я між дітьми й батьками не бачила». Ми були одним цілим. Ніколи не сердилася на нього, не було за що. Юрчик лаяв мене з чоловіком, чому на базар самі ходимо, якщо він може допомогти.

Тепер спілкуюся з Юрчиковим побратимом Віталієм. Вони поділилися між собою номерами своїх рідних на випадок, якщо з кимось щось трапиться. Віталій двічі зазнав поранень. Має берет морського піхотинця – це у них символ елітного братства. Хвалить нашого Юрасика. Про Юрасика усі відгукуються добре: доброзичливий, веселий, чуйний, відповідальний.

На сороковий день справляли поминки. Прийшли друзі Юрчикові. Один показав мені його відеозвернення: «Мамо, я повернувся з Польщі в Україну, бо боявся, що ніколи вас не побачу. Дякую за все. Ви з батьком дали мені все по максимуму. Обов’язково повернуся. Будете пишатися мною ще більше. Не плачте, живіть і радуйтеся. Всіх люблю». Юрчик записав і зберіг це звернення в Google Фото перед тим, як вирушити на війну.

Хіба тепер живу? Прокидаюся щоранку, і перша думка: навіщо жити? Плачу. А жити треба. Заради чоловіка, батьків. І ще тому, що ніхто не пам’ятатиме Юрчика так, як я.

Багато чого згадується. Наприклад, 2023 року мені операцію в Києві зробили. Приїхала в Олександрію. Дивлюся з вагона на перон. А мій хлопчик зустрічає з мене букетом тюльпанів.

Бережу його речі. По всій квартирі фотографії – сам, з нами, удвох, утрьох, веселі, сміємося. Поставила біля його портрета лампадку та вазу з цукерками. Він любив солоденьке. Хто прийде – будь ласка, за Юрчика з’їжте.