Не секрет, що для більшості сучасних школярів читання – це анахронізм, ретро-розвага в стилі 70-х. І це цілком зрозуміло, адже якщо в минулому столітті книга для школяра була і джерелом знань, і способом розважитися в дощовий день, і вікном у великий світ, то сьогодні усі ці функції успішно виконує Інтернет. Який сенс гортати товстенну енциклопедію, якщо, відкривши «Вікіпедію», можна знайти інформацію про будь-що? Нащо читати книгу, якщо можна подивитися фільм? Єдине місце, де книга все ще «кращий товариш», – це школа. А єдиний шкільний предмет, який вимагає від дітей вдумливого, серйозного читання, – це українська література.
Зізнаюся, я сама в школі українську літературу не любила. Усі герої, усі ситуації, в які вони потрапляли, здавалися нам, школярам, абсолютно ненормальними та неприродними. Ну як міська дитина 10-12 років може сприймати пристрасну любов героїв української літератури до землі? Ну десь як кохання до клумби… А страшний морок шкільного курсу української літератури тих часів! Якщо героя самого не спалять заживо, то він втопить своїх дітей чи повіситься, на крайній випадок – хоч сусіда вб’є. З тих часів програма з української літератури змінилася не раз, проте й сьогодні учні та навіть вчителі скаржаться на той самий морок і ті самі незрозумілі дітям мотиви та ситуації…
Що треба зробити з програмою з української літератури, щоб діти почали сприймати читання як інтелектуальне задоволення, а не як важкий труд? Та й чи потрібен взагалі цей предмет сучасним дітям? Про це ми поговорили з вчителем кропивницької школи № 26 Вірою Соколовою.
– Цю проблему зараз не обговорюють тільки ліниві, – каже Віра Володимирівна. – Вчителі нарікають, що діти ледачі й не читають. Батьки непокояться, що сучасні вчителі не здатні спонукати дитину до читання. Науковці заявляють, що укладені ними шкільні програми дають дитині базові знання з літератури, з якими вона виросте освіченою й мислячою особистістю. А дитина говорить: «Мені нецікаво».
Головна причина, на мій погляд, в тому, що існує невідповідність між тим, що діти бачать, відчувають, і тим, що ми пропонуємо їм читати. Більшість творів, які сьогодні вивчаються в школі, не вписуються в коло їхніх інтересів, ці твори не мають пересічної точки з їхнім життям. І це робить читання літератури немотивованим, учні просто стають жертвами педагогічного насилля. А всяке насильство веде або до бунту, або до рабства. Стан читання художньої літератури в школі представляє собою зараз саме цю модель. Одні – «бунтарі» – протестують і перестають читати, а інші стають інфантильними читачами.
– Тобто від вчителя нічого не залежить?
– Від вчителя залежить все! Ми втрачатимемо читацьку культуру до тих пір, доки будемо розглядати школярів як машини, котрі мають засвоїти певну суму знань. Часто художні твори вивчаються як історія – через заучування, запам’ятовування та відтворення. А головним на уроці має бути не відтворення змісту, а обмін враженнями від прочитаного: що вразило, запам’яталося, а що ні, чому і т.п.
– Програми зараз мають рекомендаційний характер?
– Так. Учитель навіть може складати свої програми. Але ж є державний стандарт, однаковий для всіх. Та й навчання дітей – це ж не приватна справа вчителя, яким би талановитим він не був. Дехто з учителів вважає критерій інтересу вирішальним для побудови курсу. Інтереси, звичайно, треба враховувати, але їх треба й розвивати. Інакше людина і в дорослому віці не розумітиме різниці між літературою та «масовим чтивом».
Існує сучасна молодіжна музика, сучасна молодіжна мода, ну а де ж сучасна молодіжна українська література?.. Чому, наприклад, роман М. Олкотт «Маленькі жінки» знають уся Америка й половина світу, а такого письменника, як Григорій Усач, котрий пише про підлітків, їхні проблеми, які справді хвилюють школярів, не знають наші учні?
– Але ж програми обговорюються, змінюються…
– Так, але в цьому процесі мають брати участь Національна спілка письменників, літературознавці, бо це не лише справа вчителів. Віра Агєєва, професор Могилянки, не раз, до речі, висловлювала думку про створення спеціальної комісії для перегляду списку літератури. Тільки цю комісію не можна створювати з числа чиновників Міносвіти, бо викривлення тоді неминучі. Як-от, наприклад, сьогодні: на вивчення творчості шістдесятників в 11 класі – 4 години (творчість В. Симоненка, Д. Павличка, М. Вінграновського), на вивчення творчості Л. Костенко – 4 год., В. Стуса – 2 год., Г. Тютюнника – 3 год., а на вивчення творчості П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Р. Іваничука (на всіх!) – 3 год., на вивчення творів сучасної української літератури – 2 год. А на самостійне додаткове читання (за бажанням) винесено ряд творів надцікавих сучасних письменників: П. Мовчан, І. Римарук, В. Дрозд, Г. Пагутяк, О. Забужко, А. Дімаров, О. Жовна, М. Матіос. Оцей список дуже цікавий! Але він не є обов’язковим, тобто з поля зору як учителя, так і учня він може випасти.
На мою думку, програму курсу бажано оновлювати десь один раз на 5 років, щоб розвантажуватися від застарілого (до речі, саме за таким принципом побудована з 1998 року програма «Література рідного краю»). І «класику» треба теж, мабуть, оновлювати, а «свіжі», «гучні» книжки повинні попадати в програму.
І нехай у молодшій школі діти починають описувати свої емоції від прочитаного, у середній – вчаться інтерпретувати й аналізувати, тоді у старших класах вони вже бачитимуть мотивацію для активного читання та бажання читати не щезне й після закінчення школи.
А от щодо розвитку інформаційних технологій, то Віра Володимирівна Соколова, як не дивно, не вважає, що вони заважають дітям читати. На її думку, для хорошого вчителя Інтернет – це не конкурент, а союзник.
№17 (1586)