Із записника

18:21
0
905
views

Майже повсюди ношу з собою блокнот. Якісь історії іноді згадуються, думки всілякі в голову лізуть…

А ще я колись публікував у блозі невигадані історії. Їх можна почитати тут.

Один мій знайомий у дитинстві читав «Вокруг света». Зачитував журнал до дір буквально. Мріяв:

– Я буду подорожувати. Об’їду всю Землю.

Нині він торгує на ринку. Був, правда, у Туреччині. Пам’ятає про неї мало що – у перший же день напився, а потім – регулярно похмелявся.

Ще я знав геніального футболіста. У нього все виходило на підсвідомому рівні: дриблінг, передачі. Вчився у якійсь футбольній школі.

– За ним збірна плаче, – говорили всі.

З’ясувалося, що плакав за ним той же ринок. Його намет з джинсами і взуттям – поруч з наметом «мандрівника».

– Хочу писати книги, – говорив я колись у хвилини алкогольного щастя. – Роздаватиму автографи. Їздитиму з виступами.

Ну чого ж, пишу. Приблизно таке: «Співробітники СБ України спільно з фіскальною службою викрили у Кропивницькому привласнення бюджетних коштів комерційною структурою при виконанні дорожніх робіт».

Все ще попереду? Не знаю, не знаю…

**********

Їду в маршрутці. На передньому сидінні – немаленьких розмірів дівчина. Говорить по телефону з мамою. Через фразу звучить:

– Та нє, мамо, це не канає.

Або:

– О, а це проканає!

Я аж подумав: «Може, “мама” – це прізвисько?»

**********

У школі, як і всі, я вчив віршики про Леніна, вставав, коли звучав гімн СРСР, носив жовтенятський значок і піонерський галстук.

Читав про партизанів і підпільників. Подобалося.

Махав червоним прапорцем на демонстраціях.

Із задоволенням не йшов до школи у комуністичні свята.

Коротше, був звичайним учнем. Справжнім жовтеням і піонером.

Єдиного не міг зрозуміти: чому Павлік Морозов – приклад для наслідування, якщо насправді він – козел?

**********

Зайшли ми з другом у магазин. Сказали, що нам треба. Продавчиня, дістаючи з полиць товар, каже між іншим:

– Син з невісткою на Євробачення поїхали сьогодні.

Друг мій миттєво збуджується:

– Ух ти, круто! А нам у газету якраз треба коментар від когось, хто там був.

– Ну, повернуться – розкажуть, – погоджується жінка і паралельно продовжує викладати на прилавок пиріжки всякі. – А що ж говорити хоч треба?

– Дякую, – чемно відповідає друг.

**********

Пропало світло. Телефоную в кол-центр «Кіровоградобленерго». Машинний голос попереджає мене, що розмову можуть записати, слухавку бере операторка.

– Доброго вечора! Мене звати так-то.

– Доброго вечора! – вітаюся у відповідь. – З метою покращення якості обслуговування цю розмову може бути записано.

Дівчина мовчить секунд двадцять. А потім обережно так питає:

– В смислє?

**********

Їду в маршрутці. Стою просто над водієм. За пару кварталів до потрібної мені вулиці гучно оголошую:

– На Мічуріна, будь ласка!

Через кілька секунд – ще голосніше – кричить дівчина з салону:

– На Мічуріна, пажаласта!

Водій мовчить. Перед перехрестям пригальмовує і питає:

– На Мічуріна виходять?

**********

Мене неймовірно бісять люди, які намагаються нав’язати свої погляди іншим.

Патріот (хоча тут більше підходить «ура-патріот»)? Спиш, накрившись національним прапором? Двері в хату пофарбовані у жовтоблакитний колір, а гімн України співаєш перед сніданком, обідом і вечерею? Навіщо ти хочеш, щоб і я так робив?

Не п’єш? На святах перед тобою – безалкогольне пиво, а настільна книга – «Про шкоду алкоголю»? Ну і молодець. Але не агітуй мене за здоровий спосіб життя.

Бухаєш? Ранок починається не з кави, а зі ста грамів? Хоч ужрись, але не говори мені, коли мені не хочеться пити: «Та давай бахнемо трошки, що тобі від цього буде?» І не вмовляй.

Віриш у Ісуса Христа чи Великого Духа Маніту? Вір. А зі своєю вірою я розберуся сам.

Ну і так далі. Список можна продовжувати і продовжувати.

**********

Я ходжу на роботу пішки. Навушники у вуха, на телефоні вмикаю яку-небудь музику (останнім часом – Cradle of Filth) і – вперед.

Так само зробив сьогодні. Метрів через двісті – триста раптом подумав: «Блін, телефон удома забув». Причому точно знав, де він лежить у цей момент – біля дзеркала в коридорі.

Повернувся. Здолав половину відстані. Зрозумів, що телефон зі мною, бо навушники самі по собі грати не можуть.

Знову на сто вісімдесят – у бік редакції.

**********

Ох і соромно було. На тротуарі жваво спілкувалися між собою глухонімі чоловік і жінка. А я, підійшовши ближче, почав не менш жваво відмахуватися від настирливої оси. Аж потім зрозумів, як це виглядало…